Місцеві думали, що наша країна "третього сорту": історія біженки у Швейцарії, яка активно популяризує українську культуру

Анна разом із донькою виїхала з рідного Харкова після початку повномасштабного вторгнення РФ. Думала, що війна ненадовго. Перші кілька місяців провела в Іспанії, а коли зрозуміла, що швидко це не закінчиться, переїхала до Швейцарії. Весь час жінка підтримувала фонд допомоги переселенцям, а коли побачила в популярному серед туристів швейцарському замку книгу російського видання, де про Україну написана повна маячня, зрозуміла, чому швейцарці вважають нашу країну не найбільш розвиненою.

Тож Анна вирішила виправляти ситуацію. Жінка поділилась з OBOZ.UA, як організовує тематичні зустрічі та майстер-класи, аби розповісти місцевим про Україну та продемонструвати нашу культуру.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не думала, що війна затягнеться надовго. Спочатку виїхали з донькою до Іспанії, де пробули чотири місяці. А опісля поїхали у Швейцарію. Моя тітка на той момент вже жила там у прийомній родині, і ми вирушили до неї. Пройшли через усі етапи, всі процедури, включно з життям у гуртожитку, а потім родина, в якій жила моя тітка, прихистила і нас. З часом я відкрила тут свою невеличку студію манікюру, працюю як приватний підприємець. Я цим займалася в Україні, була викладачем, а тут я поки що просто майстер. Треба гарно вивчити мову, у мене є друга професія – маркетолог, і в ній я теж хочу розвиватися.

І поки були в Іспанії, і тут, у Швейцарії, я як маркетолог підтримую онлайн фонд допомоги переселенцям України, щоб він набув більшої популярності, щоб більше людей про це дізналися, щоб більше людей отримали допомогу. Також зараз активно популяризую Україну, беру участь у багатьох заходах для українців, які організовують швейцарці. Останній у нас був на День Незалежності України. Це була зустріч для українців, але сумісно зі швейцарцями. І я їм пояснювала, що для нас День Незалежності – це не просто свято, це день вшанування героїв, які боронять нашу землю. Розповідала, що Україна багато століть захищає свою незалежність.

Також популяризуємо нашу культуру їди. Цьому був присвячений окремий захід, де ми представляли наші традиційні страви, розповідали, як ми їмо, що їмо, готували. І, звичайно, швейцарці куштувати страви. Був хор, організований теж українками. Вони виступали, співали наші народні пісні, демонстрували національний одяг.

Швейцарцям наша культура дуже подобається. Хоча як для цієї країни – ми їмо багато м'яса, а в них багато веганів. Коли ми, наприклад, готуємо нашу улюблену страву – борщ, ми робимо і веганський, і м'ясний. Ще кажуть, що ми дуже заморочуємось, коли готуємо котлети або салати. Якось ми робили майстер-клас для десятьох швейцарців – готували вінегрет, розповідали про всі рецепти, показували, що, як, чому саме так. І потім всі охочі приходили куштували. Мої знайомі також багато українських страв спробували, але всі вони кажуть: це клопітно.

Я дуже люблю свою країну, і мені хочеться показати швейцарцям, яка чудова Україна і наскільки багата в нас культура. Коли ми сюди приїхали, я чула такі фразочки, які мене дуже турбували. Там вважали, що Україна – це якась така країна зовсім "третього сорту". Що в нас немає пилососа Karcher, наприклад: "А ви знаєте, що це?!". І таке інше. Ми дуже розвинена країна, у нас дуже багато талантів, дуже гарні, розумні люди, але, на жаль, цього ніде не популяризували.

Якось під час екскурсії в місцевому замку мені трапилась книга російського видання, і мені було цікаво почитати, що там написано про Україну. Книга видання 2020 року, там розповідали про Київ, Харків та інші великі міста. Вони показані так, як у нас було в далеких 90-х, коли в метро стояла купа кіосків. Нібито в Україні живуть люди з пічками, є вуличні туалети. Наче в далеких селах, але стверджувалося, що це Київ, Харків, великі міста.

І коли це побачила, пояснила, що ми зовсім по-іншому живемо. Я попросила місцеву владу цю книжку прибрати, бо це неправда. Замок відвідують дуже багато туристів, стенд із цією книгою був на очах, і те, що там написано про Україну, це неправда – і про нашу політику, і про економіку.

Хочу показати швейцарцям, що ми зовсім інша країна. Я багато з ким тут спілкуюсь, і вони, слава богу, вже знають – я показую фотографії, – яка Україна, яке місто у нас було до війни, що все зовсім по-іншому. І серед швейцарців вже є ті, які після війни хочуть до нас завітати як туристи.

Але маю визнати, швейцарці зараз менше цікавляться війною в Україні. Однак є і ті, хто стежить за подіями. Наприклад, наша швейцарська родина знає повністю всі новини, вони цікавляться й досі. Є такі, які стежать, але не так детально, вони можуть прийти до мене й запитати: "Як справи в Україні?", але кажуть: "Ми вже не читаємо".

Більшість моїх знайомих швейцарців проти Росії, вони підтримують нас, але менше стали цікавитись цим. Війна зараз триває не тільки в Україні, тому якось інакше до цього ставляться.

Проте тих, хто приходить на наші заходи, стає дедалі більше. На першій зустрічі було всього п'ять організаторів і п'ять запрошених. На останній – вже тридцять людей. У нас маленьке містечко, захід був закритим, але цікавляться більше, люди питають: "А що там було? О, цікаво". Наступного разу ми домовилися знов провести захід на День Незалежності, і він буде більш відкритим, щоб прийшло більше місцевих.

З часом я вивчила мову, працюю, дитина пішла до школи, але і зараз важко, бо ми завжди тут іноземці. Хоч би як старались. І це важко, я розумію, але на початку було набагато складніше. Наприклад, я дуже комунікабельна людина, для мене спілкування важливе. І коли не знаєш мови, не можеш комунікувати, не можеш нічого нікому розповісти. Було дуже важко залежати тільки від соціальної допомоги – ніхто не хоче брати на роботу без знання мови. Важливий психологічний момент – коли ти не просто отримуєш гроші, а ще й задоволення від того, що їх заробляєш.

За Україною дуже сумую. Але в Харків повертатися поки що страшно. Моя квартира ще стоїть, але наш район розбитий повністю – школи, садочки, лікарні. Дуже хочу приїхати туди, але наразі маю страх, а після війни – звичайно.