Блог | Мир не за всяку ціну: чим минуле Хорватії корисно майбутньому України

Коли ми повернемо наш Донбас додому в Україну, все вже ніколи не буде як раніше. Як зім'ятий аркуш паперу не стане знову рівним, скільки не розгладжуй, так неможливо загоїти рвані рани рідної землі, яка пізнала "гради", міни, вибухи, обстріли. Як не повернути тих, хто трагічно пішов від нас назавжди, так не стерти з пам'яті те, що змушує підхоплюватися посеред ночі, повертається кошмарами в сни.

Хорватія пройшла свій важкий шлях виходу з конфлікту - ми своїм ще йдемо. Розпізнавши війну вчасно, частини втрат можна уникнути. Нам потрібен мир. І нам важливо, якою ціною.

Згадуючи Вуковар

У 2002-му році ми подорожували на машині по Хорватії, яка, як відомо, пережила війну. Позаду залишився час сепаратизму самопроголошеної Сербської Країни. Уже кілька років, як території були повернуті в управління Республіки Хорватії. Турист відвідувати країну не боявся.

Літо, поля, пшениця. І тут раптом стоїть знак "міни". А по боках росте кукурудза. Зупинили машину, вийшли, думаємо, їхати-не їхати? Прямували ми в місто Вуковар, який з 1998 року вже був під контролем хорватської влади.

Під'їхав місцевий чоловік, ми у нього питаємо: "Написано міни, нам у Вуковар – їхати чи ні?" "Дивись, – відповідає, – можеш їхати, ми їздимо". На питання, чи доїду, відповів: "якщо не підірвешся – доїдеш. Хтось підривається, але більшість їздить".

Пояснив, що вони знають, як їхати, куди не можна з'їжджати, де зупинятися. А якщо цього не знати, можна і стати-заїхати не туди. Ризику більше. І поїхав собі по полю.

Ми так і не наважилися їхати. Повернулися, дісталися в об'їзд. Раді, що живі. А вони так жили кожен день. Це дім.

Сам Вуковар нагадав тоді Сталінград з фільмів про війну: будинки з розбитими шибками, але камені прибрані; дороги хороші, заасфальтовані, в центрі відремонтовані. Подекуди відреставровані магазинчики. Мінери працюють. Ми одного сфотографували – то зажадав грошей.

Територія була не обжита, людей мало, жити ніде. Але вже в цей час діти грали на вулиці в м'яч. Ходив автобус, працювали перукарні – життя потихеньку поверталося в свої береги.

Я звернула увагу, як починає оживати міська інфраструктура. Будинки ще стоять з дірками від снарядів, багато зруйнованих будівель, але тим не менше, доріжки проїжджі, бита цегла прибрана. Так виглядало зі сторони відновлення міста після масштабних боїв, втрат і руйнувань. Таким було повернення до миру в Хорватії.

Лінія ідентичності

Ми, як і хорвати, боремося за свою землю і своїх людей. Нам теж не варто очікувати, що все зруйноване буде полагоджено відразу ж там, куди люди повернуться. А приїдуть назад не скрізь, я впевнена. Наприклад, у ту саму Сербську Країну люди масово так і не не повернулися. Залишилися порожні будинки. Стали жити рідкісні хорвати, а серби покидали все і поїхали.

За різними даними близько 200 тисяч сербів стали біженцями під час визвольної операції хорватської армії. Вважається, що 20 тисяч сербів були насильно депортовані. Близько 85 тисяч хорватів повернулися в свої будинки після ліквідації самопроголошеної Сербської Країни.

Читайте: Россия готовит Донбасс к возвращению в Украину

Так, ми хочемо повернути своїх воїнів додому, живими, з перемогою, прагнемо повернути свою землю, наших людей. Але озираючись назад, розумію, як важливо, щоб це було не цінної того, щоб частина українців назавжди залишила свої будинки і втекла геть, як це сталося з сербами.

Хтось скаже, що нам у допомогу - те, що ми всі тут українці і не поділені на дві нації, як серби і хорвати в їх війні. Але я думаю, що лінія ідентичності тут проходить не по крові, а по свідомості. За що, власне, і йде основна війна.

Вороже розділення в межах однієї країни на "ми" і "вони" – за територіальним принципом, мовним, етнічним – на перший погляд може бути не так помітно і страшно, однак ховає у собі величезну небезпеку. Зрештою воно може коштувати дуже дорого. Там, де з'являється і вкорінюється поняття "усі вони", утворюється лінія розділу не за зовнішніми обрисами, а по сердях і розумах. А це може спрацювати дужче будь-якої міни уповільненої дії. Хоч до певного моменту і невидимої.

Читайте: "Президент здивує!" У Зеленського зробили гучну заяву про війну на Донбасі

Буде у нас своя "буря" або ми повернемо Донбас дипломатичним шляхом, ніхто не знає. Приклад Хорватії, яка пройшла свій непростий шлях боротьби і зуміла перемогти сербський сепаратизм, показує, наскільки глибокі і неоднозначні причини і наслідки війни.

Маючи перед очима відносно недалекий досвід Хорватії, нехай навіть схожий з нашим лише частково, ми можемо, спираючись у тому числі і на нього, продумувати найважливіші питання відновлення миру. Це вимагає осмислення, аналізу та системного підходу. Чим раніше і краще ми це зрозуміємо, тим більше в нас шансів знайти оптимальні рішення, щоб повернутися до миру "мирно", наскільки це тільки можливо.

Навіть після припинення бойових дій, світ не відновиться одразу. Швидко таке не відбувається. І до цього треба бути готовим. Як треба бути готовим і до того, що, оскільки зовнішній параноїдальний ворог досі не відступився, незважаючи на економічні санкції і "стурбованість" низки країн, то залишати в спокої Україну він не збирається.

Міни неоголошеної війни

Те, що відбувається зараз на Донбасі і що деякі сором'язливо називають громадянським конфліктом, насправді нав'язано нам і активно підтримується державою агресором. Це почалося не в 14-му році. Точну дату я не назву, але інформаційна війна, що передувала збройним діям, була розпочата продумано і завчасно.

Ми тому її і програли, що вона не була нами розпізнає відразу. Її обачно не оголосили. Безперешкодно працювали російські телеканали, тоді ще нібито не ворожі, щосили йшли пропагандистські новини, серіали. "Роскульт" гуляв як у себе вдома. "Рускій мір" проростав у свідомості. А проявлені дії прийшли пізніше, як і трапляється в матеріальному світі.

Ворог відкусив собі шматок території, попередньо напаскудивши в голови. Але на те він і ворог. З ним усе ясно. Хоча, на жаль, не всім. А де були ті, хто відповідав за інформаційну політику всієї України? Припускаю, що до питань нацбезпеки гуманітарну сферу не зарахували.

Зараз на окупованій території у громадян України немає вільного доступу до телевізійного і радіосигналу з "великої землі". Наші програми ретельно заглушуються. Правда, є можливість отримувати інформацію в інтернеті. Нещодавно люди за лінією розмежування повідомили, що вони можуть приймати українські передачі радіо "Голос Донбасу", "Українське радіо", "Промінь", "Свобода" і "Громадське". Це вже дещо, але цього мало. В окупованому Криму посилання на українські медіаресурси не відкриваються. І будують люди своє уявлення про те, що відбувається, на тому, до чого їм дає доступ окупаційна влада.

Як посперечатися з тим, що, опинившись в інформаційній ванні російської пропаганди, потужної і системної, людина потрапляє під її вплив, навіть внутрішньо опираючись. Загальний рахунок у боротьбі за уми все ще не на нашу користь.

Я б до цього ж віднесла безперешкодну роботу в Україні телеканалів, що належать лояльним до президента країни-агресора Путіну політикам. Хтось скаже, що це окрема тема – я вважаю, що ні.

Мінування території починається з мінування мізків. Сучасна війна йде за уми – з неї починається і нею ж підживлюється. А до широких кіл громадян, які дивиться на світ очима телеканалів, кращого шляху, ніж ТБ, годі й шукати.

Якщо не розпізнати в якихось діях, медійних продуктах, інформаційних ресурсах елементи інформаційної війни – поразку в ній гарантовано. Я ставлю собі питання: який відсоток небезпеки мінування всієї України для нас прийнятний? І в чому тоді полягає розмінування?

Матеріал підготовлено в рамках проекту "Діалог для миру та інтеграції", який проводиться Приватною установою "Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій" за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Федеративної республіки Німеччина.