Блог | "Ми, військові ЗСУ, – не ресурс! Нам потрібне людське ставлення"

Листи серферів та девіантів-3. Думки з фронтів.

Продовжую рубрику читацьких листів. Це лист мого давнього підписника, який нині служить у ЗСУ:

Усі блогери пишуть статті, що орієнтовані на громадянське населення. Заспокоюють їх планами світлого майбутнього, але з незрозумілими поки що термінами.

Майже ніхто не пише для військових.

Адже військові – це вчорашні цивільні. Звичайні трудяги. Різних професій та різного рівня доходу. У кожного є сім'я, дружина, діти, мама. Ми позбавлені права бачитися з ними. Ми щодня чуємо, як їм тяжко без нас. Як їм страшно та самотньо. Ми хвилюємось за залишені будинки, квартири, машини, домашніх тварин, городи. Ми розуміємо, що наші робочі місця вже кимось зайняті. Що наші бізнеси занепали. Що конкуренти зайняли наші частки над ринком. Ми живемо у жахливих побутових умовах. Нам не кажуть про плани швидкої Перемоги. Скоріше навпаки. Ми не знаємо скільки нам доведеться бути на фронтах. Нам не говорять про відпустки. Ми – військові, то славне ЗСУ, це звичайні люди. І ми маємо потреби в тилу. Але зараз ми – власність Армії. І немає абсолютно жодної різниці між ящиком гранат та солдатом. Все це видатковий ресурс, просто різний за вартістю та заповнюваністю.

Далі текст мовою оригіналу.

А что если война будет длится 5 лет? Как нам жить? Все 5 лет быть на фронте? Как нам поддерживать свои дома? Кто подчинит поломки в доме? Кто успокоит жену и ребёнка после неудачного плохого дня в их жизни? Кто поможет убрать урожай с огорода? Отремонтировать автомобиль или стиралку? А когда жена заболела и дети остаются практически без опеки...?

Часто читаю, что возмущаются, что запрет на выезд мужского населения не позволяет им увидеть своих детей и женщин. Не справедливо. Но есть ещё большая несправедливость. Мы, солдаты, не можем увидеться со своими детьми и жёнами. А ведь мы рискуем и не дожить... до того счастливого Дня Победы. Нам сложнее в разы.

Миллионы вопросов. Все они отложены на потом. А когда будет это потом? Ведь каждый из нас понимает, что везение не вечно. И не может длится годами. Обстрелы каждый день. В году 365 дней. И надеяться, что тебе повезёт все 365 раз???

Нам тоже нужно понимание процессов и планов. Нам нужно человеческое отношение, ибо мы не ресурс. Мы граждане в форме Украинской Армии. И мы сейчас исправляем ошибки политиков и кадровых военных ЗСУ. Ибо они не справились. И поэтому теперь мы спасаем положение.