"Ми нікого не шукаємо, до нас звертаються самостійно": волонтери ''Вдома краще'' розповіли про свою роботу
Після повномасштабного вторгнення Росії виникли тисячі волонтерських ініціатив, що почали допомагати українцям, які втратили все через війну.
Громадська організація "Вдома Краще" виникла ще рік тому, але вона була орієнтована на інший напрям. ОBOZREVATEL поспілкувався із засновницями громадської організації "Вдома краще" Анастасією Невелею та Анастасією Семенчук.
Публікацію підготовлено в межах проєкту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України.
– З початком повномасштабного вторгнення Росії ми відчули, що не можемо стояти осторонь. Ми, як і кожен, хотіли долучитися та допомагати на своєму рівні та вирішили не те, щоб переформатувати, а розширити нашу діяльність, зокрема допомагаючи гуманітарно й соціально людям, які цього потребують, – розповідає Анастасія Невеля.
Наша основна платформа – сторінка "Вдома Краще" в Instagram. Спочатку ми надавали суто інформаційну допомогу та просто допомагали на своєму рівні. Десь щось діставали, комусь передавали, купували продуктові набори, надавали речі. Потім це все переросло в більший масштаб.
– Ви займаєтесь лише гуманітарною складовою?
– У нас різні проєкти. Перше – це проєкт "хаб речей". Ми надаємо людям, які потребують, одяг, посуд та інше, щоб вони могли облаштуватись на новому місці.
Є проєкт із допомоги вагітним жінкам, які також вимушено покинули свої домівки і зараз при надії. Їх ми підтримуємо, збираючи для них "пологові сумки".
У нас є проєкт із допомоги дітям до 3 років. У цей пакет допомоги входять дитяче харчування, підгузки, гігієнічні засоби, дитячий одяг.
Окрім того, у нас є напрям мілітарі. Ми працюємо виключно за запитами від військових.
Ще в нас є освітній проєкт. Ми хочемо, щоб люди розвивалися в Україні, знаходили себе та реалізовувались тут. Ми запустили перший курс із продажів В2В. Відгукнувся для нас лектор Олексій Перекрестов. Він професіонал у цьому напрямі, він працював із багатьма компаніями, зокрема з ООН. Він проводить цей курс. Упродовж більш ніж двох місяців ми щосуботи збираємось із внутрішньо переміщеними особами і вчимось.
Також співпрацюємо з вищими навчальними закладами. Ми підписали з ними меморандум про співпрацю. До нас уже приходили студенти з університету ім. Драгоманова та НАУ, сьогодні також у нас студенти мають бути. Вони допомагають з організацією відправлень нужденним.
– Як виникла ідея створити громадську організацію?
– У нас є шість засновників, кожен із нас відповідає за якийсь певний напрям. Ми також усі працюємо, крім того, що волонтеримо.
– Як до вас можуть звернутися по допомогу?
– Ми нікого не шукаємо, до нас звертаються самостійно. Напевно, "сарафанне радіо"’. В шапці профілю в Instagram є закріплені посилання, як надіслати нам заявку.
– Один із напрямів, за яким ви почали працювати, – це одяг для внутрішньо переміщених осіб. Де ви його берете?
– Одяг донатили українці, це внутрішня ініціатива така. Одного разу нам передали 10 мішків одягу із закордону.
– Якщо я хочу, наприклад, пожертвувати, що мені потрібно для цього зробити? Принести сюди чи надіслати "Новою поштою" на якусь адресу?
– І той, і той варіант нам підходить. Якщо через "Нову пошту", то ми просимо доставку кур’єром. Якщо ви бажаєте приїхати й принести – це ще краще. Зв'язатись можна через нашу сторінку в соцмережі.
– Спочатку ми допомагали речами. Все почалось із того, що наша співзасновниця запропонувала створити Хаб речей. І коли я приїхала до батьків, як почалась війна, теж перебрала речі аби поділитись ними з переселенцями. Спершу ми почали роздавати кожен свої. У мене двоє молодших братів, залишались дитячі речі та взуття. Ми сфотографували все й виставили в Instagram. І побачили, що це потрібно, – розповідає Анастасія Семенчук. – Потім ми почали розгортати всю цю діяльність у Києві. Далі до речей додалась "гігієна", потім – дитяче харчування, тощо.
– Загалом уся організація працює, коли є запити й можливості?
– Запити є завжди, запитів багато, запити є постійно. Працюємо тут зазвичай 2-3 рази на тиждень. Як молитву "Отче Наш" знаємо, що нам потрібно прийти до штабу й зібрати посилки та відправити людям. Буде час, не буде, після роботи. В зал я не ходжу, на танці також, але точно і постійно приходжу сюди.
– Чи були у вас виїзди у звільнені міста й села?
– Звісно. Було, що їздили в село Плоске під Києвом. У нас був запит від місцевої вчительки. Вона – великий молодець, зібрала потреби від 20 родин. Ми знали адреси, що і кому маємо дати – і такими коробками й складали все на кожну сім’ю і везли. Тобто це були не такі запити, щоб аби щось дати. Це адресна допомога, і ми тепер працюємо з адресними запитами.
У людей там орки жили в будинках і спали на їхніх подушках та ковдрах. Звісно, що потерпілі потім усе повикидали. Ми везли посуд, речі першої необхідності і для будинку, і для родини, щоб люди були всім забезпечені.
– Як не вигоріти? Що вам дає можливість працювати далі?
– Я не можу сказати, що можна якось вигоріти. Можна розчаруватися в чомусь, тому що ми всі стикаємося з цим. У мене нещодавно була відпустка. Я поїхала до батьків, вимкнула все, ми ходили в ліс, посиділи без світла, без інтернету – і мені стало якось нудно, думаю: вже треба якогось драйву, і приїхала назад. Тут є багато роботи, яку ти виконуєш постійно. Тут навіть електрики обов’язково й не треба, можна і з телефона зареєструвати заявки.
Мені здається, що це я, навпаки, якось заряджаюсь від людей. До цього ми ж працювали взагалі без будь-якого фінансування. Все через зв’язки, через десять рук передавалося. А нині справа вже стала на постійні рейки.