Люмпени в театрі: невже не можна вимкнути телефон?

Люмпени в театрі: невже не можна вимкнути телефон?

Спочатку хотіла написати про це.

Потім передумала.

А оце знову згадала й таки напишу.

Про люмпенізацію нашої театральної публіки.

Після завершення локдауну запрацювали театри.

Задоволення ходити на спектаклі відновилося, ще й комфортним бонусом - зали заповнені не повністю. Через карантинні обмеження.

Тобто, сидиш собі вільно, не тісно, краще видно, відчуття зручності, повітря, простору, все якось чудово.

На спинках порожніх крісел прикріплені таблички - прохання не сідати на ці крісла.

Але, як тільки гасне світло, починаються гонки серед публіки - перескакування на порожнє заборонене місце.

Цей хаос триває досить довго.

Я за порівняно короткий час була п’ять разів в нашій Опері.

Майже до кінця першої дії в зал заходили люди, які запізнилися. Не на хвилину, п‘ять чи десять. До кінця першої дії.

Вони гордо неквапно йшли, піднімали вже сидячих людей.

Але найобурливіше, що вони світили при цьому телефонними ліхтарями, шукаючи своє місце.

Потужний кожен промінь світла засліплював півпартеру.

Із тих, хто все ж не запізнився, половина поняття не має, що увертюра - це також частина опери і що спектакль вже почався.

І що, наприклад, пан Верді хотів цією увертюрою щось нам сказати.

Але - ніт. Частина людей сприймає увертюру, як рекламу перед кіно - у залі стоїть легкий гул, вони розмовляють і переглядають соцмережі.

І під час увертюри зал виглядає, як на поп-концерті, коли публіка раніше махала запальничками, а тепер телефонами.

А потім починається безкінечна відеозйомка і фотографування.

Замість сцени тобі в очі постійно мигають екранчики ґаджетів.

Потім знайомі глядачі починають показувати один одному вдалі кадри.

У цей час драматизм на сцені досягає кульмінації. Але кого це цікавить - треба штампувати кадри.

На одному спектаклі нещодавно сталося взагалі неймовірне - диригент припинив музику і обернувся до близької ложі, де якийсь чоловік розмовляв по телефону на весь зал.

Диригент був такий шокований, що, очевидно, від такої зневаги не повернувся до публіки для оплесків перед початком останньої дії.

Я б в це не повірила, якби не була свідком.

Сьогодні на київській оперній сцені була велика Людмила Монастирська.

В усьому світі люди мріють потрапити на її концерти, квитки коштують не малих грошей.

Вона - справжня світова прима. Фантастична.

І коли на сцені - співає прекрасна Норма, коли цей голос змушує просто не дихати, коли весь склад, хор, усі виконавці переживають давню драму і величезною немовірною талановитою працею сподіваються, що разом з ними переживають цю драму глядачі...

То глядачі знову й знову пхають тобі межи очі свої яскраві телефонні екрани, світять ними практично постійно і ти просто бачиш обриси Фейсбуку, Інстаграму, Месенджеру.

Вони переглядають соцмережі, переписуються, не забувають постійно фотографувати і знімати на відео сцену, і знову й знову, схилившись, показують один одному те, що вони й так разом дивляться.

Розмови в ложах припиняються хіба що на прохання якихось вже слабких на нерви глядачів, які навіщось прийшли в Оперу слухати оперу. Але затихають вони ненадовго.

На всьому цьому фоні просто смішно писати ще й про те, як починають аплодувати між аріями або не дочекавшись останнього акорду чи звуку.

Скільки праці й творчості вкладено лише в один спектакль, які сили задіяні, яка прекрасна музика звучить, які голоси розкішні, що означає для України й світу лише одна Людмила Монастирська - і все це для чого, точніше, для кого?

Так, нормальних людей, адекватної публіки, вистачає, але й люмпенів з претензією явно побільшало.

І чому вони йдуть саме в Оперу, ось загадка...

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Україна