Блог | Люди з інвалідністю духу

Щоденно середньостатистичний українець бодай раз переглядає (переслуховує чи перечитує) всеукраїнські новини, випуски яких, ось уже довгий час розпочинаються з інформації про події в зоні АТО. Зазвичай спочатку випуску повідомляється про кількість загиблих та поранених бійців. Та якщо після слова "загинуло" в українця ще подекуди приступає до серця і голови хвиля розпачу і жалю, то новина про кількість поранених на фронті вже й у більшості не привертає до себе уваги (стверджую це з власних спостереженнь). Безперечно, на війні мислять іншими категоріями і якщо воїни залишились живими — це вже щастя.

Читайте: Хочу жити заради донечок: історія волонтера, яка бореться з загадковою хворобою

Моя мама часто згадує свою бабусю Варку. Жінку, яка не з оповідей знала про жахіття Другої світової війни. Саме вона розповідала внучці (тобто, моїй мамі) про те, що молодих хлопців того часу мобілізовували на війну цілими селами, залишаючи населені пункти у повне розпорядження жінок. А згодом фронтовики, які поверталися додому, були невимовним щастям для молодих дівчат на виданні. Останні виходили заміж за парубків з будь-якими вадами і пораненнями. Зі слів баби Варки, це виглядало дуже радісно і життєствердно (та, думаю, молоді наречені не без болю усвідомлювали: хлопець залишиться неповносправним на все життя). Той повоєнний час до болю нагадує сьогодення: тільки за офіційними даними різних відомств (Міноборони, Нацгвардії, МВС тощо), учасниками бойових дій офіційно визнали понад 300 тисяч українців. Якщо ж підрахувати неофіційну кількість бійців, серед яких добровольці — цифра значущо більша. Хочеться вірити, що всі, хто на Сході, повернуться додому неушкодженими. Та як показує практика, однієї віри недостатньо. От і повертаються такі поранені додому… уже й без ніг, рук, очей, шкіри... У тому, що дівчата своїх героїв для створення сім’ї розберуть, я не сумніваюсь та чи сповна відшкодує держава нашим захисникам покладене у бою здоров'я? Чи створить гідні умови для їх реабілітації?

Читайте: До нас приходили і казали: ну що, пацани, в зрадники вас записали - звільнений бранець "ЛНР"

За офіційними даними 2013 року (2014-2017 не мирні роки до уваги не беремо) Державний комітет статистики України повідомив про те, що понад 7% українців, а це понад 3 мільйони — люди з інвалідністю. А у комітеті ВР з питань охорони здоров'я додали: 80% цих людей працездатного віку. Тобто, з нескладних математичних розрахунків зрозуміло: ще до війни, кожен 15-й українець був людиною з інвалідністю. Виходить якось, навіть, непристойно: за 20 з лишком років незалежності населення країни істотно зменшилось, а кількість людей з інвалідністю — збільшилось.

Не маю на меті писати про тих, хто справді є соціально скованим, внаслідок фізичного обмеження життєдіяльності. Велика кількість українців і справді часто не маючи видимих ознак інвалідності потребує соціальної допомоги через вагомі проблеми зі здоров’ям. Та серед офіційного списку людей з інвалідністю чимала частина абсолютно дужих і без будь-яких фізичних вад осіб, які оформили собі інвалідність просто заплативши "в кишеню лікарю". Знаю реальні історії, коли це робилося для того, аби отримувати щомісяця прибуток чи пільги. А ще, згадується мені мої роки вступу до університету, коли винахідливі сім'ї часто робили з власних дітей інвалідів за документами, аби їх чадо безперешкодно вступило на державну форму навчання.

Практика купівлі довідки про інвалідність популярна донині. Два-три роки тому така коштувала приблизно 1000 грн. (про це неодноразово писали ЗМІ). Гадаю, нині розцінки зросли, адже документ про інвалідність є панацеєю від призову (як і наявність в сім’ї дружини чи дитини з інвалідністю). До слова, біля 20% українців не придатні для служби саме через цю причину.

А тим часом, доки "липові інваліди" щомісячно отримують пенсію (державна соціальна допомога особам з інвалідністю І, ІІ і ІІІ груп з жовтня 2017 року становить 1452 грн), у всі куточки України надходить Вантаж 300. Це поранені солдати, які, як ніхто інший, потребують соціального захисту. Та незважаючи на це, як неодноразово писали ЗМІ, пораненим учасникам АТО занижують групу. А робиться це для того, аби не виплачувати гідної компенсації чи не шукати гроші на протезування. Українські медики стверджують: згідно з інструкцією, І і ІІ групи дають тим, у кого, до прикладу, повністю відсутня кінцівка і її неможливо протезувати. Та, погодьтеся, різниця між "можливістю і неможливістю протезувати" — дуже хитка. А наше, ще нереформоване і кволе, законодавство якраз на стороні лікарів у таких хитких випадках.

Один з моїх знайомих любить розказувати життєву історію: дві українські господині-сусідки "пораються" на городі, там же одна з них кричить до іншої:

• Манько, а ти вже собі групу зробила?

• Нє. А нашо?

• Як нашо? Он вже вся вулиця собі групу поробила: і Зіна, і Андрій з Устимом... і Соня. Та й я минулого тижня собі зробила. Ти не видумуй, групу собі роби!

Гадаю, любить він цю історію за її непідробну щирість. За справжню, воістину українську простоту і подекуди спрагу дорватися до "золотої жили", не докладаючи зусиль і не вдивляючись в очі совісті. І доки "липовий інвалід" баба Манька сапатиме город і уявлятиме, яку розсаду купуватиме за свою новоспечену пенсію, безліч військовослужбовців без рук, без ніг дивитимуться вдома по телевізору новини, у яких вчергове повідомлять про кількість загиблих і поранених. І, навіть, коли війна закінчиться, вони продовжуватимуть дивитися той телевізор роками, не виходячи з дому, адже у під’їздах їх будинку немає пандуса.