Блог | Лібрицид як інструмент агресії, або Чому удари по книжках – не випадковість

Коли черговий російський дрон або ракета знищують книжковий склад чи книгарню, найпростіше назвати це варварством: ми всі знаємо, що росіяни здатні на набагато гірші речі. Але ще у 2003 році дослідниця Ребекка Кнут запропонувала для таких дій окреме поняття – libricide, знищення книжок за прямою аналогією до геноциду, – відмовляючи йому в статусі стихійного зла. Вона наполягала, що нищення текстів було "не породженням зла, а цілеспрямованим і ретельно раціоналізованим" ходом у боротьбі світоглядів; спалення бібліотек є впізнаваним супутнім явищем геноциду й етноциду, коли режим, що прагне стерти чужу ідентичність, цілком послідовно береться й з книжками, бо саме вони дають спільноті змогу впізнавати себе.

У ніч проти 26 серпня 1992-го артилерія боснійських сербів прицільно підпалила сараєвську Vijećnicu, Національну й університетську бібліотеку, і у вогні згинуло близько двох мільйонів книжок і документів, зокрема унікальні рукописи османської та австро-угорської доби. Били саме по бібліотеці, адже сусідні будівлі стоять донині; Караджич на це незворушно пояснював, що книгозбірню підпалили самі мусульмани, бо їм, нібито, не подобалася її архітектура.

Росія в цій війні чітко іде по нацистській схемі: лише за липень 2026-го згоріло понад півтора мільйона українських книжок і підручників, на початку серпня – ще 8 мільйонів; збитки галузі сягнули 25% річного обсягу. І це не поодинокі влучання – протягом всієї війни, з 2014 року, окупанти послідовно нищать бібліотеки, типографії, книгарні, випалюючи мільйони книжок.

Навіщо це росіянам, адже книжки можна передрукувати? На відміну від Сараєва чи Джафни, де у вогні гинули єдині примірники, тобто сама пам'ять, росія випалює свіжі наклади й шкільні підручники, продукт масовий і відтворний, а отже, ціль лежить у теперішньому: зупинити конвеєр, яким українські книжки виходять просто зараз, підірвати економіку видавництв, лишити школярів без підручників до вересня. Це, зрештою, лягає в те, що Кнут описувала як раціональність палія – спалити книгозбірню зручно, щоб принизити зневажену групу й гарантовано привернути увагу. Показово, що росія навіть не завдає собі клопоту з відмовками на кшталт караджичевих чи ланкійських історій про "п'яних поліціянтів", які нібито діяли самі.

Що з цим робити Україні – питання, на яке немає лаконічної відповіді. Держава вже намацує грошові інструменти – гранти до шістнадцяти мільйонів гривень на відновлення обладнання друкарень і воєнне страхування ризиків із компенсацією до тридцяти мільйонів за пошкоджене майно (але воно не працює щодо книжок, тож треба вносити змінити в нормативку). Об'єктивно вже потрібні реальні кошти на відбудову, закупівлю обладнання, релокацію і закупівлі для бібліотек (підтримку попиту). Перезріло питання захисту від піратської продукції, адже це захистить легальних видавців, дасть їм додаткову підтримку. Спеціальний режим "Культурного простору" дозволить галузі знайти інвестиції, відновити виробничі потужності, і не тягнути з бюджету додаткові кошти. Але це треба робити швидко, поки ще є кому працювати на ринку.

До цього переліку варто додати обов'язкову превентивну оцифровку унікальних фондів, доки їх іще є що оцифровувати, і методичне документування кожного удару як воєнного злочину за Гаазькою конвенцією 1954 року. Адже ПАРЄ ще 2024-го назвала ці удари умисною кампанією стирання української ідентичності.

Згадана "нацистська схема" аж ніяк не риторична фігура: у 1941-1944 роках, розенбергівський Einsatzstab уже грабував і випалював українські книгозбірні, а його ж педантичні описи вивезеного досі лежать у київському архіві. Різниця хіба та, що росія, яка прийшла сюди під гаслом "денацифікації", не потребує такого обліку. Просто палить дощенту.