5 грудня 2020 року вийшов фільм "Covid-2019: Вихід з червоної зони", знятий мною в рамках проекту "7 фільмів Бно-Айріяна".
Ця робота стала першим повнометражним документальним фільмом про епідемію коронавірусу на пострадянському просторі. За неповний місяць її вже переглянули понад 300 тисяч українців.
Стрічка не про політику, і тим більше не про політиків, вона – про нашу країну, яка живе в епідемії ковіду вже майже рік.
Ми побували в семи регіонах України і поспілкувалися з понад шістдесятьма героями, серед яких були як звичайні люди, так і відомі бізнесмени і публічні особи.
І ось що нам вдалося зрозуміти і побачити під час зйомок і роботи над фільмом.
Досі питання захищеності медичного персоналу є відкритим. По-перше, ми стали свідками десятків прикладів, коли медпрацівники не мають достатньої кількості засобів індивідуального захисту. По-друге, незважаючи ні численні заяви Уряду та МОЗ, питання страхування медиків не вирішено: ми не зустріли жодного лікаря, хто б був застрахований на момент нашої розмови.
На почуття захищеності негативно впливає і ганебна практика невиплат компенсацій сім'ям лікарів, які загинули від COVID-19. У нашому фільмі ми показали дві історії про медиків – братів Гайд, які жили і працювали в різних регіонах України, але, на жаль, з різницею в кілька тижнів померли від коронавірусу. Протягом вже шести місяців їхні родичі фактично борються з державою, щоб отримати обіцяні компенсації. Таких прикладів десятки. І це наша спільна ганьба.
Крім того, далеко не всі медичні працівники отримують обіцяні урядом доплати за лікування хворих на ковід. За весь час боротьби з вірусом медикам так і не запропонували чіткого механізму виплати надбавок. Деякі з них на момент зйомок (а вони відбувалися на початку жовтня) не отримали обіцяних коштів.
Сім'я Олега Гайди, лікаря, який загинув від ковіду, вже кілька місяців судиться з державою, щоб отримати гарантовані 1,5 млн грн компенсації
Все це в комплексі підриває довіру лікарів і медичного персоналу до дій влади і створює атмосферу тотальної незахищеності і невпевненості в завтрашньому дні. Складно вимагати від них повної самовіддачі, коли захист не гарантується.
Ну і найважливіше. Уже в найближчі рік-два ми станемо свідками масового виїзду медиків за кордон, якщо не змінимо політику в цій сфері. Напевно, вперше за останні десятиліття, країни Заходу (насамперед ЄС і США) відкривають свої кордони для іноземних медичних працівників та пропонують роботу. Раніше влаштуватися там лікарем з нашим дипломом було практично неможливо. Сьогодні – вже все інакше. І це – серйозний виклик не тільки для охорони здоров'я, а й безпеки громадян, і цим потрібно негайно займатися на найвищому рівні.
Поспілкувавшись з лікарями, які задіяні на вторинному і третинному рівні медичної допомоги, керівниками відповідних медзакладів, ми ще раз переконалися в тому, що більшість з них чекають продовження реформи, яка зможе забезпечити гідні умови праці і дозволить зробити систему більш гнучкою.
Насправді більшість лікарів вважає реформу первинного рівня (сімейної медицини) успішною. І дуже чекає, що реформа піде далі і нарешті торкнеться і їх установи.
Запит на продовження реформи зробив і сам вірус. Коли розділив людей на тих, хто живе у великих містах і має хоч якийсь шанс на швидкий тест, КТ легенів і просто на отримання місця в палаті з киснем, і на тих, хто залишився жити в провінції.
Те, що там зараз в провінції - це справжня тиха гуманітарна катастрофа. Там не роблять швидких тестів, там немає КТ, кисню і вже давно мало лікарів.
І ми точно втратили багатьох через те, що вони просто живуть в провінції. Це ще один привід задуматися про децентралізацію і реформуванні всієї системи.
Реформу точно зупиняти не можна. Тому що, наприклад, неможливо забезпечити селища і маленькі містечка всім необхідним. А ось створення розвиненої інфраструктури в відповідних госпітальних округах і опорних лікарнях, коли будь-яка людина з села зможе отримати якісну діагностику та лікування – ключове завдання держави вже зараз.
Ситуація з киснем в українських лікарнях нарешті почала потроху поліпшуватися, хоча на початку вона була на межі катастрофи.
Олександр Власенко, сімейний лікар з Краматорська, пропонує роздати кисневі концентратори на первинку і розвантажити лікарні
Але сьогодні вкрай важливо забезпечити кисневими концентраторами сімейних лікарів, тобто первинну ланку – і розвантажити лікарні. Це дозволить надати кисень тим пацієнтам (в основному, літнього віку), яким відмовляють у госпіталізації, залишаючи їх з кисневою недостатністю вдома. Як правило, вже за кілька днів ці ж пацієнти, але вже у вкрай важкому стані, потрапляють до лікарень вторинного та третинного рівня допомоги.
Сьогодні по всій країні тисячі громадян змушені ховати своїх померлих родичів в нелюдських умовах.
МОЗ ще в квітні цього року спростив правила поховання таких померлих. Однак досіх пір в деяких регіонах тіла померлих продовжують відправляти в крематорії, ховати в целофанових мішках і цинкових трунах. Тим самим порушуються духовні канони, а сім'ї померлих не можуть попрощатися зі своїми родичами як годиться.
Я сам став свідком цього, як прощалися з моїм товаришем Олегом Ременніковим, заслуженим лікарем України, який загинув від ковіду минулого місяця - без права відкриття труни і в цинковій скрині.
Цій ганебній практиц іі знущанням над українцями потрібно покласти край.
Зйомки нашого фільму в Києві припали якраз на момент введення карантину вихідного дня. Ми поговорили з відомими рестораторами, представниками шоу-бізнесу і керівниками розважальних закладів.
І ми побачили абсолютне неприйняття малим і середнім бізнесом відповідних управлінських рішень органів влади. Головна причина - відсутність діалогу і чіткого центру прийняття рішення, вибірковість застосування норм для різних груп бізнесу.
Кривий Ріг став для нас справжнім шоком. Те, що ми побачили на підстанціях швидкої допомоги в цьому багатому промисловому місті, не могло не вразити. Пригнічений моральний стан медиків, які змушені працювати на старих напіврозвалених автомобілях, відсутність достатньої кількості засобів індивідуального захисту, мізерні зарплати, неповага з боку начальства – все це створює відчуття тотального апокаліпсису, коли потрапляєш в стіни швидкої допомоги в Кривому Розі.
Ця ситуація – яскравий приклад відсутності діалогу міста і області, так як система екстреної медицини знаходиться в обласному підпорядкуванні, хоча в даному випадку обслуговує городян. В результаті, в місті з восьмимільярдним бюджетом і де працюють десятки промислових гігантів, - убиті швидкі зі зневіреними медиками.
Зневірені медики швидкої допомоги Кривого Рогу - яскравий приклад відсутності діалогу міста і області
Хороший і потрібний кейс домашньої роботи, який вимагає підвищеної уваги влади.
І таких домашніх завдань після вірусу чимало. Тому що епідемія закінчиться. Вакцину вже знайшли, в наступному році, дасть Бог, вона буде і у нас, населення перехворіє, створивши колективний імунітет.
Про лікарів знову забудуть. Як і про інфекційні лікарні, кисень і швидку допомогу. Це все зітреться з пам'яті. І все стане історією. Навіть наш фільм.
Але сотні лікарів і тисячі українців для чогось загинули. Їхні смерті не повинні стати тільки статистикою.
Ми зобов'язані нарешті почати змінюватися. Міняти себе, країну, медицину. Зробити висновки і знайти свій вихід з червоної зони.
І головне тут - люди. Ми побачили фантастичних людей - тих, хто зараз на передовій. Їх тисячі: це лікарі, санітарки, водії швидкої допомоги, волонтери і навіть підприємці. Незважаючи на всі труднощі, вони працюють 24 на 7.
Це справжні герої. Вони посміхаються крізь сльози, жартують, коли не до жартів, продовжують рятувати, коли зовсім немає сил.
А головне - вони люблять свою роботу.
Це і є рецепт виходу з червоної зони - стати відповідальними і всім почати робити свою роботу, чесно і сумлінно.
Тоді з'явиться кисень. Лікарні знову оживуть. Швидкі будуть ремонтуватися. Лікарі будуть отримувати доплати. Всі будуть застраховані. Родичі загиблих медиків отримають обіцяні виплати. Медреформа продовжиться. Бізнес не закриватимуть, а якщо і будуть – то з розумом.
А люди – одягнуть маски.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...