Колективна пам’ять чи колективна амнезія? Як Україна шанує жертв нацистських концтаборів

2 хвилини
22,3 т.
Колективна пам’ять чи колективна амнезія? Як Україна шанує жертв нацистських концтаборів

11 квітня 1945 року американські війська звільнили в’язнів нацистського концтабору Бухенвальд в Тюрингії. На той час запроторені за колючий дріт люди вже підняли повстання, оскільки знали, що перед приходом союзників їх хочуть знищити. Тому на честь цієї події саме 11 квітня у світі відзначають, як Міжнародний день визволення в'язнів нацистських концтаборів.

Концентраційні табори не були винаходом нацистів, але вони довели цей інструмент придушення людської волі до крайньої межі. Загалом в Третьому Рейху та на окупованих ним територіях існувало близько 14 тис. таких "установ", через які пройшло 16 млн. людей. Для багатьох це був останній шлях в житті.

На вершині табірної піраміди стояли так звані табори смерті – Аушвіц, Майданек, Треблінка, Собібор та інші. На відміну від інших концтаборів, тут людей не збирались утримувати, тут їх просто вбивали. Великі фабрики смерті поглинули щонайменше 2,7 млн. людей. Переважно євреїв в рамках здійснюваного нацистами Голокосту.

В Україні окупанти також створили мережу таборів, які за функціоналом ділитися на різні види та підвиди. Найвідомішими були Сирецький концтабір в Києві та Янівський у Львові. У першому загинуло до 30 тис. людей, в другому – до 50 тис.

Крім того, діяли десятки виправно-трудових таборів і таборів примусової праці для євреїв. Було створено більше 300-т гетто, де євреїв замикали в обмеженому просторі, щоб потім знищити. Військовополонених тримали в 242-х таборах на території Україні (дулаги, шталаги, офлаги). Часом вони ставали не менш страшними, ніж табори смерті, бо там просто морили голодом. Смертність в цих таборах складала до 60%. Лише в Дарницькому таборі померло 75 тис. людей, в таборі Богунія на Житомирщині – більше 65 тис. полонених, в таборі у Володимирі-Волинському – до 25 тис. осіб.

Цифри вражають, але не передають болю, страху і страждань. Події тих років вже суттєво підзабулись і мало хто згадує про трагедію, яку поряд з іншими народами пережили й українці.

Проте, наш обов’язок – зберегти пам’ять і передати її наступним поколінням.

Принаймні, слід створити окремий реєстр таких місць, подбати, аби біля кожного з них була відповідна інформація про злочини нацизму, а в найбільш важливих точках - створити музеї та меморіальні комплекси. Так, вже кілька років тривають розмови про створення такого меморіалу на території Янівського концтабору, але досі нічого не зроблено. А в Києві взагалі кричуща ситуація, коли на території Сирецького концтабору працює кафе і про страшні події минулого нагадує лише скромний пам’ятний знак на перехресті вулиць. Що вже казати про десятки інших місць віддалених від столиці, де вже мало хто пам’ятає про події Другої світової війни.

Виходить так, що німці, які не приховують злочинів нацизму, турбуються про збереження пам’яті стосовно жертв концтаборів більше, ніж українці. Така наша колективна амнезія дивує та обурює. Разом ми мусимо це виправити!

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Україна