"Клуб любителів української мови": письменник Віталій Рождаєв про нову книгу, перемогу над чудовиськами та секретний талісман

Блогер, журналіст та письменник Віталій Рождаєв народився та прожив все життя в місті Ірпінь. Автор кількох книжок для дітей та підлітків цього року став стипендіатом Фонду культурного капіталу Латвії, як український письменник (в рамках підтримки української культури латвійською державою). Саме підтримка латвійського культурного фонду дозволила створити та видати дуже актуальну сьогодні для України книгу "Клуб любителів української мови".

Пригодницька історія про українських дітей та підлітків, які опинились в російському фільтраційному таборі, розробили та реалізували план втечі, захоплює з перших сторінок. В книзі драматичні події описані динамічною мовою. Стиль цієї книги новаторський для сучасної української дитячої і підліткової літератури. Перші читачі вже позитивно оцінили книгу, яка в дійсності не про біль та втрати, а про сміливість та перемогу.

Рождаєв в інтер’ю "Фразі" розповів про себе, українську дитячу літературу, та власне про одну з найцікавіших книг цього року – "Клуб любителів української мови" від видавництва "Залізний тато".

– Одразу перше питання, які відчуття після виходу нової книги? І скільки це зайняло часу в умовах війни –написати та видати такий твір на більш ніж 300 сторінок?

– Відчуття приємні, ми зробили цю важливу роботу… Я кажу ми, бо це коллективна праця. Не тільки я, як автор, працював над книгою. Це й літературна редакція, професійний коректор видавництва, власне, друкарня, а також чудовий іллюстратор.

– В книзі, наскільки мені відомо, 19 іллюстрацій.

– Так. 19 авторських іллюстрацій, частково в коміксовому стилі. Книга об’ємна, робота зайняла доволі багато часу. Сам задум виник ще в середині 2022 року під час евакуації моєї сім’ї. Потім, вже після повернення в Ірпінь та Київ почалась безпосередньо робота над книгою. Закінчена книга була в квітні цього року. Шлях до видання був складний з різних причин.

– Дивно, а чому? Сюжет та книга здається актуальні, та сам стиль написання чудовий.

– З самих різних причин. Багато видавництв зараз не ризикує вкладатися в нові проекти. Було й таке, що комусь історія про массову втечу українських дітей з російського табору здалася занадто нереалістичною, комусь не сподобалось, що книга зроблена пригодницькою, в стилі екшен.

Виникали кілька разів й такі питання до книги, наприклад – "а чому в вашій книзі ви не пишете про страждання та переживання", чи "а давайте краще щось легеньке, в стилі про пса Патрона для дітей"...

Насправді книга зовсім не про страждання чи втрати, і моє намагання переконати видавців в тому, що саме зараз необхідні позитивні, сильні та вольові приклади для дітей, а особливо підлітків, наштовхувалось кілька разів на непорозуміння.

– Цікаво. Якщо книга не про страждання та втрати, то про що вона?

– Якщо дуже коротко, то я б сказав так – це історія про те, як маленькі сміливі люди перемагають великих жахливих чудовиськ. Це книга про сміливість, дружбу, впевненість, про бажання досягти своєї мети. Про те, що ніколи не потрібно здаватись. Ну й, можливо, найголовніше, це книга про любов до нашої держави – України, та про любов до української мови. Загалом ми всі є один великий "Клуб любителів української мови" – діти, батьки, військові. Це і є основною темою книги.

– Отже книгу видали, хоча багато видавництв відмовились її видавати.

– Так, одного разу сталася така подія – головний редактор одного з видавництв, це видавництво "Залізний тато", зробив на мою думку дуже правильну та цілком логічну річ. Пані Ірина Голуб дала прочитати рукопис книги саме її цільовій аудиторії – дітям. Це й вирішило її подальшу долю.

– Дітям вона сподобалась?

– Не тільки дітям – дорослим також.

– Ти кажеш, що книга сподобалась не тільки першим юним читачам, але також і дорослим. Але чим вона найбільше чіпляє на твою думку? Мені наприклад особливо подобається саме пригодницький аспект. Тут і динаміка, і цілком логічний сюжет, а також інтрига в кінці кожної глави, неначе в пригодницькому фільмі. І кожного разу хочеться читати нову главу, щоб взнати, що ж там далі.

– Гадаю, що це один з плюсів книги – вона пригодницька та динамічна. Та на мою думку все ж головна мета "Клубу любителів української мови", показати не те як це все з нами сталося – війна, окупація, важка боротьба, а показати,що треба робити, щоб в майбутньому це ніколи не повторилося. Це про власні правильні дії, та про правильний вибір кожної людини. І мені здається, через образи дітей це легше донести й до дорослих.

– А що кажуть дорослі?

– Кажуть, що це саме те, чого зараз так треба українцям – оптимізму та впевненості в перемозі. В фіналі цієї книги наші герої, що пережили разом багато пригод, зустрічаються вже дорослими, і ми бачимо по сюжету, ким вони були, та ким вони стали.

– "Клуб любителів української мови" – її сюжет заснований на реальних подіях?

– Не зовсім так. Книга художня, та певні герої книги створені на основі реальних прототипів. Також використані елементи реальних історій з цієї війни з російськими окупантами. Можливо тобі відомо – за цей час українські війскові та спецпризначенці кілька разів рятували полонених, та також дітей з ворожої территорії. Є й історіїї про підлітків, що приймали участь у спротиві окупантам. Тому загалом книга використовує деякі історії реальних подій, як елементи сюжету.

– Це ж не перша твоя книга про війну?

– Так, це друга. Перша – "Тримай зі мною крило". Історія про українських військових пілотів. Про те як вони захищають наше небо.

– Але вона об’ємом набагато менша?

– Так, менша за кількістю сторінок і розрахована на молодшу аудиторію. Вони між собою відрізняються й сюжетною ідеєю. "Тримай зі мною крило", це книга про сім’ю віськових пілотів з хлопчиком Максимом, яку він розповідає читачеві від першої особи. А тут – про команду підлітків, які без батьків знаходять рішення в складних ситуаціях.

– Я її читав, мені вона теж сподобалась – маю на увазі про військових пілотів. Чимось схожа на сюжети Міядзакі. Якесь відлуння "Порко Россо" відчувалося. А в "Клубі любителів української мови" в тебе швидше блокбастер.

– Бо читачі доросліші. Хоча й в першій теж вистачає динаміки.

– Давай поговоримо про літературу в цілому. Мене зацікавило те, що багато видавництв відмовили у виданні книги. Чи не вбачаеш ти зараз певну кризу в українській літературі, а особливо дитячій? Бо війна, велика кількість сімей покинула домівки… А крім того, події в Україні вносять коррективи й в сюжети книжок. Багатьом важко адаптуватися. Читачам тим більше – їх поменшало, вони в незвичних умовах. Що ти про це думаеш?

– Є таке. Зараз не найкращі роки для видавників, але для створення нових творів та сюжетів час саме той. Події в нашій державі стимулюють й літературу змінюватись. Зрозуміло, що це може бути довгий та складний процесс. Справжні книги повинні відлежатись певний період – ми під час війни ще не маємо загального усвідомлення подій, бо ми находимся всередині них, не маючи можливості зупинитися, вийти з гри та оцінити наше сьогодення зі сторони. На це треба ще почекати. Так, на мою думку і влітературі, і в житті. Я гадаю, що справжні твори нової української дитячої літератури ще попереду. А зараз для них формується база. Це як про те, що саме сьогодні українська нація формує свою нову історію. Історію потужної незалежної держави. Ну, а якщо ми матимемо потужну українську державу, то зрозуміло, що й культура та література України буде розвиватися також в новому потужному руслі. Але це станеться за роки. Поки що всім ще треба працювати та працювати над цим.

– Як твої власні діти ставляться до твоїх книжок? Читають?

– Читають. Раніше я читав їм. Перша моя дитяча книжка "Чарівниця Тоня, таємні пірати космосу та кіт Мурчик" була видана ще в 2018 році. Молодша дитина в нас якраз тільки народилася. А старші були також маленькі. Тому на ніч читав цю казку. Зараз читають з задововленням, та діляться книжками зі своїми друзями.

– Я гадаю чудово мати батька – дитячого письменника. Це як живий казкар кожного вечора вдома.

– Та так і було, та з цього й почалося! Спочатку найстаршій розповідав на ніч чужі казки, а потім почав вигадувати власні. А згодом деякі з них записувати. В мене є ідея – те, що записувалось роками для зовсім маленьких з часом видати. Гадаю трохи пізніше цим й займуся.

– А зараз ти над чимсь працюєш?

– В мене питали вже про продовження "Клубу любителів української мови", бо в дійсності там історія незавершена.

– Доречі в мене теж таке питання! Дуже ж цікаво що вони потім робили, бо ти заклав таку інтригу, показавши усіх героїв книги вже дорослими в кінці…

– Так, продовження "Клубу" буде, та трохи згодом. Зараз я працюю над іншою книгою, це теж про підлітків. Частково, це також про цю війну, та про її наслідки. Це історія про інклюзивних дітей. В ній герої – четверо друзів, що познайомились в евакуації, та допомагають один одному. Хтось з них постраждав під час цієї війни, хтось ні, але об’єднує їх бажання жити повноцінним життям. І за сюжетом це їм чудово вдається.

– Я так розумію, це книга знову про перемогу?

– Вгадав! Саме так. Перемогу над обставинами, перемогу над собою. Тут я розкажу трошки про себе. Колись я активно займався спортом, та отримав важку травму хребта. Лікарі казали що, можлива інвалідність, складні операції. Та я з допомогою друзів і близьких зміг за кілька років відновити своє здоров’я. Тому можливо це й особисте – демонструвати в дитячих книгах, як треба перемагати, досягати мети, та завжди мати мрію і йти до неї, розраховуючи на власні сили та на підтримку друзів і близьких.

– Гадаю, це гарний стимул та чудовий приклад для дітей в книжках!

– Так. Відкрию секрет – в мене є талісман. Це така чашка, що мандрує зі мною, де б ми не були. З однієї сторони на ній намальована героїня моєї улюбленої манги –Емма з "Обіцяного Неверленду", а з другої напис – "Я ніколи не здамся". Тому й дітям своїм та своїм маленьким читачам я також хотів би сказати – ніколи не здавайтеся та шукайте шляхи до своєї мрії!

– Гарний девіз! Дякую тобі за це цікаве інтерв’ю! І хочу зі своєї строни порекомендувати ще раз твою нову книгу – "Клуб української мови" про, як ти кажеш, маленьких сміливих людей, що перемагають великих жахливих чудовиськ. Гадаю – ще зустрінемось!