Блог | Іронія Арестовича та улесливий космізм Чаадаєва
Нещодавно Олексій Арестович нарікав, що Пушкін не був вільний від специфічного комплексу величі російської людини, завдяки якому Росія раз у раз опиняється в безвиході тоталітаризму і протистояння всьому світу. Мовляв, істинно вільних людей, які на чільне місце ставили зверхність росіян над усіма і велике призначення Росії, а майбутнє людства, можна перерахувати на пальцях: це Чаадаєв, філософ Володимир Соловйов і ще кілька космістів.
Гм, Соловйов... Хоча Григорій Сковорода і був йому двоюрідним прадідом, та російська релігійна філософія викликає великий скепсис, зазначу лише, що "Теократичну місію" Соловйов покладав на Росію. Теократія це влада бога, вона полягає в "істинній солідарності всіх націй та класів", і Чаадаєв називав її досконалим устроєм. Та Росія як провідник влади бога?! Ну-ну.
Втім, бог із ним, із Соловйовим, головне, що категорично не можна зараховувати Чаадаєва до когорти вільних людей! Це все шкільні штампи тяжіють: ах, мислитель, волелюб, бичувач виразок вітчизни; ах, на нього посилалися Пушкін, Герцен, Тютчев, Жуковський, порівнювали з Паскалем та Ларошфуко, ах, прототип Чацького, осмислював історію батьківщини, журився про її цивілізаційне відставання, бачачи причину в інертності, нестачі творчого початку та раболіпному ставленні до влади. Вважав своїм завданням "з'ясування моральної особистості окремих народів та всього людства". Друг Пушкіна, який присвятив йому знамениті рядки:
Товарищ, верь: взойдёт она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!
Це про нього А.С. писав: "Він в Римі був би Брут, в Афінах Періклес, а тут він офіцер гусарський". В цілому перегукується з оцінкою Арестовича. Але придивимося до друга Пушкіна уважніше.
Так, його характеристика Росії лихіша за карамзинську: "Іноді здається, що Росія призначена тільки для того, щоб показати всьому світу, як не треба жити і чого не треба робити". "Про нас можна сказати, що ми є як би винятком серед народів. Ми належимо тим із них, які не входять складовою у рід людський, а існують лише тому, щоб подати великий урок світу". "Щоб змусити себе помітити, нам довелося розтягтися від протоки Берінга до Одера".
Однак у тих же "Філософічних листах", де він це писав і якими відомий (і які мало хто читав), Чаадаєв захоплюється виступом Миколи I у 1830 році у Варшаві перед польским сеймом, коли цар різко відкинув спроби Заходу впливати на політику Росії. Коментуючи лібералізацію Європи, що розпочалася липневою революцією у Франції, і загальне неприйняття методів "російського жандарма", він улесливо вітає розрив:
"Могутній голос, який у ці дні пролунав у світі, особливо послужить і прискоренню виконання доль наших. Прийшовши в остовпіння та жах Європа з гнівом відштовхнула нас; рокова сторінка нашої історії, написана рукою Петра Великого, розірвана; ми, дякувати Богові, більше не належимо до Європи: отже, з цього дня наша всесвітня місія почалася, у цьому випадку саме Провидіння говорило вустами монарха".
Отакі наочні історичні паралелі! Цілком співзвучнi нинішнім часам, коли нові Чаадаєви вітають напад Росії на Україну та розрив із цивілізованим світом. Але де ж тут вільнодумство?
Далі. Зазначаючи, що росіяни не належать ні до Заходу, ні до Сходу, і не мають традицій ні того, ні іншого, Чаадаєв зауважив також, що "Росія, не задовольняючись тим, що вона, як держава, входить до складу європейської системи, зазіхає ще й в цій сім'ї цивілізованих народів на звання народу з вищою, проти інших, цивілізацією... І ці претензії висуває вже не лише уряд, а вся країна цілком".
Двісті років минуло, а звучить злободенно! Провидець? Наче так, але не тільки щодо Росії він має рацію, а й своїм прикладом підтвердив правоту. Писано це у "Філософічних листах", опубліковане в 1836 в московському журналі "Телескоп" – і викликало гнів царя. "Прочитавши статтю, знаходжу, що зміст це суміш зухвалого безглуздя, гідного божевільного", ― написав Микола І на обкладинці. Додавши, що "не можна вибачити ні редактора журналу, ні цензора".
Журнал було закрито, видавця заслано, цензора звільнено. Автора викликали до московського поліцмейстера та оголосили, що за розпорядженням уряду він вважається божевільним. Щодня до нього був лікар; він сидів під домашнім арештом і лише раз на день міг вийти на прогулянку. Щомісячні медичні огляди скасували лише через сім років.
Але не лише цар обурювався. "Все з'єдналося в одному загальному зойку прокляття і презирства до людини, що зухвало образила Росію". "Це верх божевілля… За це садять у жовтий будинок" (князь Вяземський). "Чаадаєв вилив на свою батьківщину таку жахливу ненависть, яка могла бути навіяна лише пекельними силами" (Татіщев). "Обожнювану матір облаяли, вдарили по щоці" (Вігель). Студенти Московського університету висловлювали піклувальнику графу Строганову бажання "зі зброєю в руках заступитися за ображену Росію". Навіть друг Пушкін відгукнувся негативно: "Клянуся вам честю, я не хотів би мати іншу батьківщину, ані історію, ніж ті, які дав нам Бог".
І з'ясувалося, що Чаадаєв аж ніяк не лицар без страху і докору, яким його вважали і яким він уявляв себе. Гордо виголошуючи, що "не зрікається своїх думок і готовий їх підписати кров'ю", зрікся моментально: "Прочитавши розпорядження (про своє божевілля), — доносив Бенкендорфу начальник московського корпусу жандармів, — він зніяковів, надзвичайно зблід, сльози бризнули з очей, і не міг вимовити жодного слова. Нарешті, зібравшись з силами, тремтячим голосом сказав: "Справедливо, абсолютно справедливо!" І відразу назвав свої листи "божевільними, поганими".
Намагаючись виправдатися, він написав "Апологію божевільного" (1837), де був то жалюгідний, то ставав на котурни: "Я не вмію любити свою країну із заплющеними очима, схиленим обличчям і зімкнутими вустами". Та публікувати боявся – у "Сучасник" рукопис приніс М.І. Жихарєв, його племінник, після смерті автора.
У ній Чаадаєв звеличував Росію: "Ми покликані… навчити Європу нескінченній безлічі речей, яких їй не зрозуміти без цього. ... Прийде день, коли ми станемо розумовим осередком Європи, як ми вже зараз є її політичним осередком, і наша майбутня могутність, заснована на розумі, перевищить нашу теперішню могутність, яка спирається на матеріальну силу". "…ми покликані вирішити більшість проблем соціального порядку… відповісти найважливіші питання, які займають людство". "Росія покликана до неосяжної розумової справи: її завдання дати свого часу вирішення всіх питань, що порушують суперечки в Європі".
Він лебезить і раболіпствує: "Ми з дивовижною швидкістю досягли відомого рівня цивілізації, якому справедливо дивується Європа. Наша сила тримає в трепеті світ, наша держава займає п'яту частину земної кулі, але всім цим, треба зізнатися, ми зобов'язані лише енергійній волі наших государів, якій сприяли фізичні умови країни, де мешкаємо. Оброблені, відлиті, створені нашими володарями та нашим кліматом, тільки через покірність ми стали великим народом".
Через покірність... Вільнодумець. Косміст.
І що важливо в контексті протистояння України та путінської Росії: у Чаадаєва в історичній картині вітчизни геть-чисто відсутня пам'ять про життєрадісну, креативну, динамічну, відкриту всьому світу і тісно з ним пов'язану Русь Київську!
"У кожного народу буває… епоха сильних відчуттів, широких задумів, великих пристрастей народних. …У нас нічого цього немає. Спочатку – дике варварство, потім грубе невігластво, потім люте та принизливе чужоземне панування, дух якого пізніше успадкувала наша національна влада, – така сумна історія нашої юності. ... Епоха нашого соціального життя, що відповідає цьому віку, була заповнена тьмяним та похмурим існуванням, позбавленим сили та енергії, яке ніщо не оживляло, крім злодіянь, ніщо не пом'якшувало, крім рабства. ... Окиньте поглядом усі прожиті нами віки, увесь займаний нами простір, – ви не знайдете жодного привабливого спогаду, жодного поважного пам'ятника, який владно говорив би вам про минуле, яке відтворювало б його перед вами живо і картинно. Ми живемо одним справжнім у найтісніших його межах, без минулого і майбутнього, серед мертвого застою". "У крові у нас є щось, що відкидає всякий справжній прогрес".
І це писано в країні, створеній блискучою Київською Руссю! Чаадаєв мовчить про цю бурхливу, яскраву і перспективну справжню Русь, яка запалила маяк цивілізації на просторах Східної Європи і тісно була пов'язана з Європою західною.
І останнє про жалюгідного басманного Періклеса: через рік нагляд зняли за умови "не сміти нічого писати". І він не смів. Прожив ще двадцять років у мовчанні, під глузування суспільства: "плішивий лжепророк", "дамський філософ", "старих панянок духовник, маленький абатик". У мовчанні та страху. Коли Герцен згадав про нього в книзі "Про розвиток революційних ідей у Росії" (Париж, 1851), Чаадаєв сильно злякався і написав по начальству принизливе виправдання, називаючи співчутливий відгук Герцена "нахабним наклепом".
Як бачимо, і Пушкін помилявся (Чаадаєв аж ніяк не мріяв про руйнування самовладдя), і Арестович даремно подав боягузливого будуарного філософа як найвищий зразок російського космізму. Чи уїдливо іронізував?
