"Гроші – ніщо. Але лише за них я можу купити собі життя": вдова захисника України потребує допомоги

Доля послала мешканці Ірпеня Ларисі Благовісній чимало випробувань. У 2015 році вона поховала коханого чоловіка, який загинув у АТО і залишилася одна з двома дітьми. А зараз – вже втретє змушена боротися зі страшним ворогом – раком. Остання атака хвороби заскочила вдову захисника України зненацька. Сил і рішучості в боротьбі з недугою їй не позичати. А от грошей, за які вона могла б "купити" власне життя й оплатити необхідне лікування, вже не залишилося зовсім.

Про своє життя, коханого чоловіка і виснажливу війну з підступним захворюванням Лариса Благовісна розповіла OBOZREVATEL.

"Мій чоловік загинув у свій 41-ий день народження. А до мене його привезли в 20-ту річницю нашого сімейного життя. І навіть сьогодні, через 5 років після його загибелі, я продовжую вчитися жити без нього – без людини, яка була для мене і чоловіком, і татом, і братом"... Коли Лариса говорить про загиблого чоловіка, її біль відчувається майже фізично. Хоча з моменту загибелі Віталія Благовісного минуло вже п'ять років. Він загинув під Донецьком, захищаючи Україну від "русского міру". І залишив дружині після себе двох прекрасних дочок, спогади про двадцять років спільного щастя і непозбувну тугу втрати.

Коли Лариса вперше побачила свого майбутнього чоловіка Віталія – відразу зрозуміла, що буде його дружиною. Це було кохання з першого погляду. Уже за два тижні після знайомства Віталій зробив їй пропозицію, ще через кілька тижнів вони почали жити разом. А за 2,5 року в молодого подружжя з'явилися дві прекрасні доньки-близнючки, сім'я переїхала спочатку до Києва, а після – в передмістя столиці. Працювали, ростили дітей і особливо не скаржилися на життя – до 2011 року.

Тоді Лариса виявила у себе дивні ущільнення на грудях. Звернулася до лікарки. Та заспокоїла: нічого страшного немає, виписала таблетки і крем. Але краще не наставало – навпаки: ущільнення збільшувалися. Зрештою Лариса звернулася до діагностичного центру. Після серії обстежень їй поставили страшний діагноз: рак грудей у 1 стадії, тричі негативний – рідкісна, дуже агресивна форма цього захворювання, яка вкрай важко піддається лікуванню.

І для сім'ї Благовісних почалася виснажлива боротьба за життя Лариси.

"Коли я вперше захворіла – ми нічого не знали про цю хворобу. Було дуже страшно. Я ридала ночами, щоб наші дівчатка, яким тоді було по 12 років, не бачили... Чоловік переживав усе разом зі мною. Завдяки йому я здобула впевненість, що все подолаю. Тому що іншого виходу в мене немає".

Операція і 4 курси хіміотерапії подіяли: хвороба відступила.

А на зміну їй прийшла війна.

"Вранці я привітала чоловіка з днем народження, а ввечері мені повідомили, що він загинув"

Свого часу заради того, щоб бути поруч із дітьми і чоловіком, Лариса відмовилася від улюбленої роботи – раніше вона працювала на кіностудії, асистенткою режисера з реквізиту. І жодного разу про це не пошкодувала: сім'я завжди була для неї на першому місці. Як і для Віталія. За двадцять років сімейного життя він тільки раз відсунув інтереси сім'ї на другий план – в ім’я того, що вважав за свій обов'язок.

"Мені здавалося, я знаю свого чоловіка, як ніхто інший. І я ніколи не могла навіть припустити, що він піде воювати. Не уявляла, наскільки він був патріотом... Віталік не їздив на Майдан. Весь час працював. Коли почалася війна – у нас навіть розмов вдома таких не було. А потім він приніс мені повістку і сказав, що за тиждень їде на Донбас... Зробив все потай від мене... Не можу сказати, що підтримала його рішення. Я була проти. Плакала. Просила. Погрожувала навіть... Але він мене не чув. Завжди відповідав: якщо не я – то хто?" – згадує Лариса.

З дому Віталій поїхав 27 січня 2015 року – спочатку на полігон в Яворові, а звідти – на Донбас, у складі 93 ОМБр. Щоб не хвилювати дружину, він мало розповідав їй про АТО. Хоча вона знала, що займається він саперною справою і постійно виїжджає на бойові завдання.

Так було і того дня, коли Віталій загинув – 14 листопада 2015 року. У цей день йому виповнився 41 рік.

"Це була субота. Я чоловікові зателефонувала в 7 ранку, привітала. Пам'ятаю, він сказав: не буди дітей, нехай посплять. А привітати мене вони встигнуть, коли я повернуся із завдання. І я його послухала... Коли дівчатка прокинулися – ми влаштували генеральне прибирання, потім пішли і купили торт із морозива – хотіли зробити невеличке свято на честь дня народження тата... Дівчата почали телефонувати йому годин із 3-х дня, а він все не відповідав. Я їх заспокоювала: тато може бути зайнятий, він звільниться – і сам набере... А о 17 годині з його номера мені зателефонували – і сказали: "Ваш чоловік загинув".

Того дня група з 14 військовослужбовців роти саперів виконувала бойове завдання в районі шахти "Бутівка". Вони вже практично закінчили роботу, коли почався мінометний обстріл. Поранення різного ступеня тяжкості тоді отримали 8 бійців. А Віталій Благовісний загинув на місці.

Ті, хто втратив близьких, точно знають: час не лікує. Він лише притупляє біль.

"Перший час тобі дуже боляче. А потім... Не можна сказати, що горе йде. Воно живе разом із тобою. Просто з часом ти вже не плачеш, коли розповідаєш про це. Та й ділишся ти лише зі своїми близькими, тому що це вже майже нікому не цікаво. Про війну менше говорять по телевізору. Вона стала буденністю. Загинуло стільки-то, поранено – стільки-то... Але ж за цими словами – стільки горя! І людям, які втрачають своїх чоловіків, батьків, синів життєво необхідно, щоб поруч були ті, хто підтримає, допоможе... Часто згадую, як чоловік до війни щотижня дарував мені троянду. Завжди. Я, бувало, навіть говорила: ну навіщо витрачатися? І лише коли він загинув – зрозуміла: щастя – воно ж якраз у цьому, в таких дрібницях. Ми їх не помічаємо – усвідомлюємо лише тоді, коли втрачаємо".

Рецидив

Страшне слово "рецидив" увірвалося в життя Лариси влітку 2019-го. З моменту першої хвороби вона регулярно проходила обстеження. Останнє КТ, зроблене на початку року, показало зміни у великому сальнику. Однак лікар, до якого звернулася стривожена Лариса, запевнив її, що сталася помилка – і жодних проблем у неї немає.

А влітку Лариса на запрошення подруги, яка живе в Німеччині, вирушила до неї погостювати.

Буквально за кілька днів у чужій країні жінці стало зле – настільки, що довелося звернутися до лікарів. У неї взяли аналізи. Коли надійшли результати, німецькі медики сполошилися.

"Прийшов лікар і сказав: у вас рак яєчників. Вам терміново необхідно повертатися в Україну, тому що з'явилася рідина в легенях і животі. Коли я запитала, коли – він відповів: прямо сьогодні... Я тоді не усвідомлювала, наскільки все серйозно і стрімко. Але з аеропорту в Борисполі мене вивозили вже на каталці. Постійно нудило, рвало... Прямо з літака мене відвезли в Інститут раку. Там рідину відкачали, мені стало легше. А потім почалося лікування".

Численні обстеження, консультації у різних лікарів, десятки аналізів – і остаточний вердикт: рак яєчників у 3 стадії. Тоді, згадує Лариса, їй зробили 6 курсів хіміотерапії. Дві з них – у приватних клініках, оскільки черга на цю процедуру в Інституті раку була розписана на два тижні наперед – час, якого у жінки просто не було. На оплату лікування вона зібрала все, що мала: заощадження, гроші, що залишилися від виплаченої вдові загиблого захисника України державної допомоги... Цього катастрофічно не вистачало – але тоді на допомогу Ларисі прийшли люди: парафіяни церкви, в яку вона ходить, знайомі і навіть ті, кого вона ніколи в житті не бачила.

"Хвороба змінила моє коло спілкування. Хтось, дізнавшись про те, що зі мною сталося, тихо пішов із мого життя. А хтось – допоміг мені вижити. Хлопці наші ірпінські, які пройшли війну, збирали гроші. Командир мого чоловіка, Артур Кірєєв, який після того обстрілу сам опинився в інвалідному візку, дуже допоміг. Він організував благодійний концерт, підключив львівських волонтерів, написав пост про мене і чоловіка – допомагав мені зібрати гроші на лікування... Волонтерка Наталія Юсупова якось дізналася про мою історії – і теж дуже сильно допомагає", – згадує Лариса.

І лікування знову дало результат. Після серії хімій медики рекомендували Ларисі на постійній основі застосовувати препарат, що блокує розвиток нових пухлин. Однак для вдови, яка працює продавчинею у торговому центрі, можливість викладати по 165 тисяч гривень кожні два місяці на купівлю цього препарату – так само реальна, як політ на Марс. Жінці не залишалося нічого іншого, крім як сподіватися, що цього разу вона перемогла хворобу остаточно.

"Мені знову потрібні гроші – щоб купити власне "життя"

Але в березні цього року з'ясувалося, що попереду – ще одна битва: рак повернувся втретє. Шанси перемогти його є. Лариса вже почала проходити хіміотерапію. Водночас медики кажуть: суттєво поліпшити прогнози на те, що лікування подіє, могло би застосування таргетного препарату "Авастин". Ось тільки в держзакупівлі його немає.

"У мене знову рецидив. Рак яєчників, стадія ІІІС. І захворювання прогресує. Про діагноз я дізналася 11 березня. Зараз мені потрібно пройти хімію, а далі вже хірурги будуть вирішувати, чи потрібна операція. Щодо "хімій" – їх потрібно 6. Потрібен також таргетний препарат "Авастин". Як мені сказали, він дає хороші результати, з ним прогнози набагато кращі, ніж без нього. Медики попередили: на цей препарат мені потрібно шукати гроші, тому що за державними програмами він не закуповується. Орієнтовно на цей "Авастин" я повинна в стислі терміни знайти близько 260 тисяч гривень".

Де взяти такі гроші, вдова загиблого захисника України, яка вже не вперше намагається перемогти рак, просто не знає.

"Я не уявляю, де взяти таку суму. Грошей у мене немає. Не знаю, до кого мені звернутися... Я ж розумію, що люди втомилися, що у всіх – свої проблеми. Але усвідомлення, що завтра ти можеш померти, тому що у тебе не вийшло зібрати необхідну суму – це дуже страшно. Ти живеш із цим щодня. Практично не можеш спати, тому що постійно прокручуєш у голові: чи з'являться ці гроші? Чи вистачить тобі їх? І ти – абсолютно один... Я давно зрозуміла: найважливіше – це твоє здоров'я, сім'я, оточення. Люди, яких ти любиш – ось що головне. А гроші не значать нічого. Але зараз вони мені потрібні, щоб "купити" собі життя", – каже Лариса.

Цієї весни хтось марить відпусткою в Єгипті. Комусь дуже хочеться купити нову сукню. А Лариса мріє дожити до серпня, коли народиться її друга внучка. І понад усе на світі хоче бачити, як ростуть діти її дочок.

Вона мріє просто бути. Адже точно знає справжню ціну життя.

Допомогти Ларисі Благовісній перемогти хворобу можна за реквізитами:

Приватбанк: 5168 7422 2164 6692;

Монобанк: 5375 4141 2105 8548.