Филипович: настав час серйозних розмов з УПЦ МП. Інтерв’ю

Російська православна церква в Україні, або УПЦ МП, відмовилася виконувати рішення Конституційного суду про перейменування. Вочевидь, вона намагатиметься відстояти свої права на "верхню лавру" Києво-Печерської лаври, договір оренди якої не був пролонгований державою. Сьогодні Україні не потрібно відкриття ще одного фронту – релігійного, але замість діалогу з державою УПЦ МП ображається на законні вимоги і йде в оборону.

В умовах війни, коли церква має чітко артикулювати свою позицію, УПЦ МП боїться прямо і відкрито говорити із суспільством. Сьогодні ніхто не знає, якою насправді є позиція церкви, зокрема, не виключено, що в УПЦ МП досі чекають на захоплення Києва російськими окупантами за три дні. Вони "вичистили" свій статут, прибравши звідти Росію, але Україну в нього не ввели. Отже, настав час серйозних розмов. Таку думку в ексклюзивному інтерв’ю OBOZREVATEL висловила релігієзнавиця, докториня філософських наук Людмила Филипович.

– В УПЦ МП анонсували намір оскаржувати рішення щодо "верхньої лаври" Києво-Печерської лаври в суді. Як думаєте, чи дійсно вони підуть на цей крок? Як події можуть розвиватися далі?

– Вони будуть захищати свої інтереси і будуть подавати до суду. Сумнівів у тому, що вони так вчинять, немає. Але питання в тому, яке рішення ухвалить суд. Тому що ситуацію треба не заганяти в глухий кут і не нагнітати. Нам зовсім не потрібно відкриття ще одного фронту – духовного, релігійного.

Зараз ми бачимо, що держава запропонувала певні кроки, які б мала зробити церква. Тому що державно-церковні відносини передбачають рух назустріч один одному. Якщо такої зустрічі немає, якщо немає порозуміння, то ситуацію можна довести до неможливих масштабів.

Українській владі не хочеться ставати на рейки якоїсь дискримінації, тоталітарності тощо, але і церква має розуміти, що вона дуже важливий соціальний інститут в українському суспільстві і, відповідно, позиціонувати себе як та інституція, на яку держава може спертися в таких складних форс-мажорних умовах, якою є війна. Але вийшло так, що держава не може обпертися на цю церкву, а навпаки, вона має за нею слідкувати і дивитися, церква вчиняє правильно чи неправильно, колаборуючи з ворогом української держави.

Настав час серйозних розмов. Напевно, не тільки в суді можна вирішувати проблемні, конфліктні питання, які виникають, але й шляхом перемовин, шляхом діалогу, консультацій. З боку церкви я поки що не бачу такого бажання, а бачу лише старий підхід, мовляв, ми в обороні. Поведінка церкви зараз виглядає дуже опозиційно до держави.

Церква могла б поцікавитися: а чому ухвалено таке рішення? Що не влаштовує державу в цій ситуації? Звісно, вони можуть скористатися правом захищати свої інтереси, ніхто не заперечує і не забирає в них цього права. Якщо б така ситуація склалася у Північній Кореї чи в Росії, то давним-давно всіх би вислали на Соловки і закрили б цю тему. А в Україні церкві дають можливість захистити свої інтереси і відстояти свої права. Просто треба розвести деякі речі в свідомості керівників цієї церкви.

Ваше право перед законом, як і будь-якої іншої релігійної організації в Україні, раніше мало особливу домінанту – всі були рівні, а ви були рівнішими. А зараз настав зовсім інший період – треба вписувати себе в контексти, у яких ви перебуваєте. І це поки що не зовсім вдається.

Нібито ситуація дещо призупинилася, але позиції церкви і держави розвернуті не в позитивному, не в конструктивному напрямку. Треба переломити цю ситуації і дійти певної згоди. Зрозуміло, що для цього потрібні компроміси, але церква поки що показує, що вона до компромісів не готова.

– Отже, УПЦ МП наразі взяла паузу і чекає. Чого вона чекає? Що держава піде на поступки?

– Важко сказати, що там у головах у тих людей. Можливо, вони взагалі чекають на наступ Росії і таки взяття Києва за три дні. Позиція церкви дуже невиразна.

Пресконференції, які проводить церква, скажемо чесно, викликають запитання – і технічні запитання в сенсі технології проведення таких брифінгів і пресконференцій, і по суті. Церква досі боїться прямо і відкрито поговорити із суспільством. Позначте свою позицію ясно і зрозуміло, не приховуйте свої істинні наміри. Чого ви боїтеся?

Ви ж всі християни, а значить, ви повинні пригадати і наслідувати той досвід, який має християнство у відносинах із державою. А він вже нараховує тисячу років. Треба будувати конструктивні відносини з державою. Але я зараз цього конструктиву не бачу.

– Ми знаємо, що УПЦ МП відмовилася змінювати свою назву після оголошення рішення Конституційного суду. Чому це настільки болюча тема для них? Можливо, вони побоюються, що коли в назві церкви з’явиться "Московський патріархат", частина пастви відійде від них?

– Ви сказали абсолютно правильно. Дійсно, є побоювання в цієї церкви, що, якщо вони зараз, у таких умовах переназвуться на "Російську православну церкву в Україні", то багато людей просто подумають, чи ходити до цієї церкви.

Але уважно почитайте їхній статут, який вони ухвалили 27 травня 2022 року і на який вони посилаються як на доказ того, що вони розірвали відносини з Московським патріархатом. Але українського там нічого немає, окрім самої назви церкви і титулу предстоятеля цієї церкви.

Вони вичистили Росію із статуту, але Україну туди не ввели.

Тому що це за церква? Знаєте, я теж можу назватися царицею Савською, але від цього я не стану ані царицею, ані Савською. Має бути відповідність назви із тією діяльністю, з тими принципами, догматами, канонами і всім життям церкви, які ви проводите.

Ви багато чуєте, що церква донатить, волонтерить на війну? Я чую тільки те, що вона себе захищає в судах, що вона протистоїть державним вимогам, не виконуючи закони України, які свого часу були ухвалені.

Чомусь інші церкви уважніше поставилися до закону 2662. Наприклад, це стосується Російської старообрядницької церкви. Вони змінили свою назву, тепер це українське явище і називаються Древлеправославною церквою. І ніщо не відпало, і ніхто не вмер, хоча і вони також тривалий час казали, що їхній центр розташований у Москві.

Щоправда, старообрядці два роки думали, але взяли до уваги вимоги цього закону, а ці досі ніяк не можуть погодитися з тим, що треба чітко позиціонувати свій статус і свої наміри в державі, яка воює.