Патріотичні браслети подарували діти: щемлива історія про військового, тіло якого знайшли в Ізюмі
У звільненому Ізюмі Харківської області серед могил на місці масового поховання вбитих росіянами мирних жителів та військових знайшли тіло захисника міста 36-річного Сергія Сови із Нікополя. Саме його рука з синьо-жовтими браслетиками стала ще одним символом нелюдяності російських солдатів.
Ці браслетики впізнала дружина Сергія Оксана. Також вона впізнала чоловіка за тату, що збереглося на його руці, з ім'ям дочки.
Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZREVATEL.
Патріотичні браслети подарували діти
Минулу п'ятницю 16 вересня Оксана згадує зі сльозами. Цього дня вона переглядала фото та відео з місця ексгумації тіл загиблих на цвинтарі Ізюма. Вона вже відчувала, що їхня остання зустріч з чоловіком ось-ось відбудеться. Тоді її увагу привернула рука з тими самими синьо-жовтими браслетиками. Їх чоловіку ще у 2014 році подарували донька та син.
"У 2014 році Сергій був мобілізований в АТО. Він потрапив до 93-ї бригади і багато років служив у ній. Вже тоді з'явилися у продажу ці браслети, діти купили їх і подарували татові. Відтоді він з ними ніколи не розлучався. Навіть коли приїжджав у відпустку або на кілька днів відпочити – вони завжди були на його руці", – каже Оксана.
Також вона серед фото з цвинтаря знайшла і знімок тіла чоловіка – на ньому збереглися його татуювання, а на руці було добре видно ім'я дочки.
"Тоді я не змогла стримати емоцій, просто впала на коліна і почала кричати. Дітям я сказала, що тіло тата знайшли. Син добу не виходив зі своєї кімнати, він дуже переживав. А потім взяв і написав той самий лист президенту", – продовжує Оксана.
У листі син попросив нагородити Сергія Сову: "Я ним дуже пишаюся. І вважав би за честь прийняти від вас нагороду для тата посмертно".
За дві години його не стало
Сергій Сова з початку війни пройшов разом із 93-ю бригадою донецький напрямок, був у Пісках, у Донецькому аеропорту. І з першого дня повномасштабної війни він боронив Україну.
"Остання розмова з чоловіком у нас була 19 квітня о 8 годині ранку. Вони стояли на Ізюмському напрямку. Там йшли важкі бої. Ворог обстрілював їх з артилерії, танків, завдавав авіаудари. У наших хлопців такої зброї не було. Мені чоловік сказав, що тут у них ідуть дуже важкі бої, але вони не відступлять і не віддадуть ні метра своєї землі. Звісно, я плакала, просила його берегти себе. Але треба знати характер мого чоловіка, він нікуди не піде звідти. Потім зв'язок зник. Через декілька днів я почала звертатися у військкомат, до бригади. Тоді мені повідомили, що о 10-й годині ранку там був сильний бій. Після нього бійця на позиції не було", – розповідає Оксана.
Сім'я не хотіла вірити в його загибель, сподівалися, що його поранено, переглядали все відео з фронту. Оксана зверталася до всіх, кого вона знала. У Сергія було багато знайомих військових, друзів, вони дзвонили тим, хто був там поряд. Але ніхто не знав нічого про Сергія. Вже потім командир бригади сказав дружині, що жодної інформації про те, що трапилося із Сергієм та його побратимами, немає.
Собаки нудьгують за своїм господарем
Між ротаціями улюбленим заняттям Сергія було дресирування собак, він був кінологом. У будинку в сім'ї є три собаки – вівчарки та італійська кане-корсо. Оксана каже, що щоранку вони з чоловіком виходили надвір, сідали на лавочку попити каву. Поруч з ними влаштовувалися собаки.
"Тепер я виходжу одна. Вони лягають біля моїх ніг і сумно мовчать, ніби втішають мене. Вони дуже любили Сергія, знали його запах. Навіть коли він тільки під'їжджав до будинку, вони вже починали не те що скиглити, а розмовляти між собою. Тепер ми з ними залишилися самі", – зі сльозами каже дружина Сергія.
Також Сергій займався боксом. Захоплювався ним ще зі школи, був кандидатом у майстри спорту та чемпіоном України серед юніорів. До спорту він привчив своїх дітей.
Ми багато років у Нікополі ходили на один стадіон. Я займалася легкою атлетикою, він – боксом. Але жодного разу раніше не бачили одне одного. Вже потім, коли Сергій проходив службу в армії, у ППО, був у відпустці, ми з ним зустрілися. Й сміялися, що стільки років ходили одне повз одного і не помічали", – згадує Оксана.
Оксана сподівається, що скоро вона вирушить по тіло чоловіка, щоб повернути його додому, до рідного Нікополя, і гідно поховати. Вона його вже впізнала, лишилися лише формальності.