Ольга Данилюк – про виставу Contact Line: діти занадто рано починають бачити смерть на Донбасі

В Києві був презентований новий соціальний проєкт від ГО "Я-ДіЮ" – вистава Contact Line, що засобами сучасної драматургії на перетині документалістики, театру та інтерактиву передає історії молодих людей по різні боки лінії розмежування під час бойових дій на Сході України.

Режисерка проєкту, засновниця та директорка ГО "Я-ДіЮ" Ольга Данилюк розповіла про нові форми сучасного театру, культуру діалогу та війну очима молодого покоління.

Нам часом неприємна тема "дітей війни", ми не хочемо вголос сказати, що якимось чином завинили перед ними. Але ця війна зачепила дітей, хотіли ми цього чи ні. Це усвідомлення і стало тригером для роботи над новим соціальним проєктом ГО "Я-Дію" – виставою "Contact Line". Метою нашої роботи стала можливість побачити війну очима молодого покоління по різні боки лінії розмежування на Сході України та спробувати знайти вихід із тієї паралельної реальності, в якій опинилися герої.

"Чому, коли говорять про війну, слухають лише дорослих?", – сказала мені учасниця нашого проєкту на одній із перших репетицій. У цих словах відчувалося щире бажання розказати про все, що відбувалося та продовжує відбуватися довкола цих молодих людей із Донбасу. Тоді стало остаточно зрозуміло, що процес нашої роботи має будуватися на тому, щоб наші молоді "актори", які перебували по різні боки лінії розмежування під час бойових дій, говорили про все, що думають, без остраху і без оцінок, правильні ці слова чи ні.

Виявилося, що, незважаючи на молодий вік, цим юнакам і дівчатам є що розповісти світу. За своє коротке життя вони вже побачили занадто багато. Їхні зворушливі, місцями страшні, але чесні історії і стали основою для нашої вистави "Contact Line".

Важливо сказати, що ці юні "актори" далеко не одинокі у своїх життєвих манівцях, що робить їхні висловлювання ще актуальнішими. Слова Микити: "Утром нас будит не будильник, а звуки войны. Мы живем в пятиэтажном доме, на верхнем этаже. Мы бежим 3 км к дому бабушки, потому что у нее есть подвал... Мы думаем, что там только переночуем... В подвале мы остаемся на месяц", безперечно, будуть відгукуватися у понад 430 тисяч дітей на Сході України, які потребують постійної підтримки для усунення емоційних травм, спричинених тим, що вони зростають в умовах безперервної війни. Не кажучи вже про те, що близько двох мільйонів дітей, жінок і чоловіків стикаються з ризиками загибелі або травм на території конфлікту.

Перебуваючи поблизу лінії розмежування, діти занадто рано починають бачити смерть, реальну смерть, а не з телевізійного екрану. У нашій виставі був один момент, коли ми перебільшили і "вбили" одного з героїв, щоб акцентувати увагу на тому жаху, що відбувається через непроголошену війну. Але в реальному житті нічого перебільшувати не потрібно. За даними Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), 172 дитини за час збройного конфлікту отримали поранення або загинули через міни чи інші вибухонебезпечні пережитки бойових дій.

Коли йдеться про війну, кожен із нас розуміє і приймає, що там можуть відбуватися непоправні речі. Але їх важко усвідомлювати, коли ми говоримо про місця, де діти мали би бути в безпеці. Через конфлікт на Сході України, що триває вже сьомий рік, діти у 3,5 тисячах закладів освіти майже щодня стикаються з небезпеками, які загрожують їхньому життю. А понад 750 навчальних закладів було пошкоджено або зруйновано з початку конфлікту. "Учителя просят нас, чтобы мы прикрывались кофтами и не смотрели на футбольное поле. Но интересно ведь. Я вижу несколько мертвых тел", – говорить у своєму монолозі Геля з Луганська.

На жаль, зруйновані стіни та покалічені тіла – це лише видимий бік того негативу, який несе життя у прифронтовій зоні. Діти, які перебувають на непідконтрольній території, щодня пронизуються спотвореною ідеологією, яку їм там нав’язують. "Большинство моих друзей идет воевать. Где-то половина моей школы воюет", – із розпачем згадує Андрій із Донецька. І така ситуація зовсім не унікальна. Згідно з даними опитувань, майже 30% респондентів знають про випадки, коли діти брали участь у військових діях, а трохи більше 6% неповнолітніх потрапляли в ситуації, коли їх або їхніх друзів намагалися залучити до участі у збройному конфлікті.

Так, це лише суха статистика, але за кожною цифрою ховаються трагедії людей, сімей і цілого покоління. "Война для меня начинается в тот момент, когда я со всеми важными вещами, которые помещаются в мой чемодан, – с аквариумом с рыбкой в руках – еду из Донецка в Киев. И читаю в новостях, что что-то рвануло на Донецком вокзале и поезда больше не ходят". Зі схожими відчуттями, як в Оксани, якій належать ці слова, напевно, живуть і понад 190 тисяч дітей, які стали вимушеними переселенцями через збройну агресію Російської Федерації проти України. Сьогодні в суспільстві є певна стигматизація людей із окупованої території, які виїхали пізніше. Ніби вони всі брали участь у сепаратистському русі й винні в тому, що сталося. Тут можна дискутувати про дорослих, але хіба діти винні, що опинилися в цих обставинах? Ні, це наші діти, незалежно від того, по який бік лінії розмежування вони перебувають.

Складне питання, наскільки пощастило чи ні цим молодим людям опинитися в таких складних обставинах, про які вони наважилися розповісти зі сцени. Особисто вони вважають, що стали глибшими, у них більше розвинулися співчуття й емпатія, ніж у їхніх ровесників. Вони почали розуміти ціну певним речам. Коли ми обговорювали їхнє ставлення до людей на непідконтрольній території, один із учасників сказав, що "там, напевно, сидить такий самий хлопець, як і я, і ставить собі подібні запитання". Вірогідно, це і є той шлях до людяності, щоб зрозуміти, що там знаходиться хтось, схожий на тебе, кого також турбують ті самі питання, що й тебе.

Усі, хто був на сцені, – це не професійні актори, а просто талановиті молоді люди, яким не потрібно щось грати і вдавати, тому що вони розповідали не просто завчений текст, а без купюр переповідали епізоди зі свого власного життя. Чи просто їм це далося? Ні! Шлях до такої відкритості для кожного з них був емоційно складним. Щоб у результаті на сцені спокійно говорити на болючі особисті теми, які щоразу повертають їх у ті події, на репетиціях неодноразово були сльози.

Під час вистави у нас був інтерактив із глядачами. Присутнім було необхідно за допомогою мобільного телефону періодично відповідати на запитання акторів, що максимально заглиблювало їх у проблематику і спонукало рефлексувати. Лише одиниці натискали "так", коли звучало запитання, чи були вони на війні або чи залишали вони свою роботу чи дім через війну. Було й запитання, відповідь на яке особливо резонувала з тими, хто виступав: "Чи вірите ви, що ми говоримо правду?" Коли вони бачили, що в залі є відсоток тих, хто вважає нещирими їхні історії, це викликало у них найбільше емоцій, бо вони не грають, а щоразу переживають те, що кожен із нас волів би швидше забути. Але часто байдужість людей і є тим склом, об яке розбиваються очікування тих, чиї проблеми нам не близькі.

У цього покоління є багато запитань, є відчуття несправедливості, є нерозуміння певних речей. Але чи маємо ми право критикувати цих дітей за те, що вони говорять про свої відчуття, про те, що пережили на власному досвіді? Одному з критиків після перегляду вистави видалося, що наші герої у сценічних декораціях, які є метафорою війни, живуть, "як у звичайному гуртожитку, й збоку здається, що їм там комфортно і затишно". Та ці докори не мають жодної ваги, коли усвідомлюєш, який шлях пройшли ці молоді люди від прифронтових загроз до бажання поділитися сокровенним із глядачем. Вони є свідками війни, бачили її своїми очима, і у них є чітке розуміння того, що це ніколи не повинно повторитися. А для цього необхідно більше загальних суспільних зусиль. І найголовніше – не цуратися цієї теми і не казати, що втомилися від цього.

"В разгрузке переносная смерть врагу, но где враг, а где друг – я уже не пойму. К черту войну!" (Кирило, учасник вистави "Contact Line")