Блог | Час ставати відповідальними! Висновки з трагедії у ТРЦ "Амстор" Кременчука

Ви звертали увагу, що відбувається під час включення сирен повітряної тривоги? Як правило, не відбувається нічого: люди надалі поспішають у своїх буденних справах у транспорті та магазинах, залишаються стояти в кілометровій черзі на АЗС, діти граються на майданчиках. Життя йде своєю чергою під виття сирен, які ще два місяці тому зганяли людей у ​​бомбосховища. Навіть якщо на АЗС або в супермаркеті вимикають на час тривоги касові апарати – співробітники та черга залишаються на своїх місцях, всі просто чекають, бо: "сюди ж воно точно не потрапить". Так думали й ті, хто не побіг до виходу з ТЦ Амстор у Кременчуці, коли почув сигнал тривоги.

У нас підвищився поріг сприйняття небезпеки повітряної тривоги – це нормальна реакція психіки. Але ж вона грає з нами у злі ігри – у нас притупилось відчуття небезпеки. Сирена вже майже нікого не лякає. Напружує… Але не змушує все кинути та бігти у сховище.

На жаль, люди в мирних і навіть у не зовсім спокійних містах забули прості речі: поряд з нами сусід-терорист з ракетами, а в України поки ще немає "залізного купола" для захисту своїх міст від цього божевільного агресора. Але, ми створили ж систему своєчасного оповіщення про загрози ракетного обстрілу. І вона реально працює. Наша система ПРО намагається перехоплювати ракети, рятувальники використовують стандартні протоколи дій та можливості оперативної евакуації. Волонтери Червоного хреста разом з медиками щодненно рятують життя людей після обстрілів.

АЛЕ… Все ж. Наша безпека та життя кожного з нас – у наших власних руках. Йти в бомбосховища при сигналі тривоги, чи продовжувати займатися своїми справами? Це виключно наше рішення. І нам усім треба усвідомити це. Держава, дбаючи про безпеку своїх громадян, не може приставити до кожного дорослого військового, поліцейського чи волонтера, щоб ті водили нас за руку в укриття.

Охорона торгівельних центрів, ринків або будь-якого інших публічних місць не може хапати за руки і виштовхувати тисячі відвідувачів. Вони можуть швидко попередити, відкрити двері на вихід і організувати швидку евакуацію людей. Проте, йти у ці відчинені двері – це персональне рішення кожного. Кожному потрібно взяти на себе відповідальність за власне життя та безпеку, щоб у разі трагедій не намагатися шукати винних в персоналі торгівельних мереж. Кожен, на своєму місці має зробити все, щоб людина могла залишити небезпечне місце і сховатися в укритті.

Економічна "сторона медалі"

Подивимося неупереджено. Працюючі підприємства, установи, організації – це податки від бізнесу, це доходи держбюджету, це грошове забезпечення військових, зарплати і пенсії для людей. Зрештою, це жива економіка України, наш економічний суверенітет, боєздатність країни

Заводи-магазини-офіси, бізнес в цілому, шукають баланс між вимогами безпеки воєнного часу та можливістю працювати: цей пошук часто перетворюється на систему рівнянь, де невідомі більше кількості рівнянь. Але рішення про свої дії у разі повітряних тривог кожен власник магазину, кожен продавець, кожен покупець приймає персонально, беручи до уваги ступінь ризику, що суб'єктивно оцінюється.

Пошук винних перетворюється на суцільний friendly fire з усіх боків. Скільки людей, стільки й думок. Винні бізнес, його власники, менеджери? Винні й ті, хто залишився у квартирі будинку, куди "прилетіло", а не пішов до укриття? Винні поліцейські/військові/волонтери, які мали все місто за руку виводити у бомбосховища? Місцева влада, яка примушує бізнес сплачувати податки, різноманітні збори тощо?

За цю безтурботність та небажання адекватно реагувати на сигнали повітряної тривоги ми платимо жахливу ціну. Ці трагедії трапилися під виття сирен, коли всі залишилися на своїх місцях: у Дніпрі загинули люди на СТО, трагедія на вокзалі Краматорська, куди ракета вдарила після оголошення повітряної тривоги. Одеса — берегова зона начинена боєприпасами, а міська влада не може зігнати дорослих людей з дітьми із пляжу.

Під виття повітряної тривоги люди з вікон своїх багатоповерхівок безтурботно знімають "відосики прильотів" по Шевченківському району Києва. Що ж нам важливіше? Життя та безпека? Чи небажання пожертвувати комфортом тут і зараз чи простою забаганкою? Кожен чомусь вірить, що йому не прилетить.

Жінка з Краматорська ділиться в соцмережах горем, що її чоловік не зміг ослухатись начальницю та залишився на роботі в момент "прильоту" в торговій точці, яка орендує площу в ТЦ Амстор, — це найяскравіший приклад, коли доля кидає людині на шальки терезів неймовірно складний вибір: боятися начальника, але годувати сім'ю, чи боятися ракет, але залишитися без роботи та залишити сім'ю без засобів для існування. Цей кейс яскраво показує, що державі, бізнесу та суспільству необхідно врегулювати дилему між збереженням роботи та збереженням життя. Але в цей же час ми бачимо і кричущі приклади простої дитячої безтурботності серед дорослих людей.

У цьому І полягає незручна правда: нам усім – кожному – час приймати та відповідати за життєво важливі, але незручні для нашого звичного (не військового) життя рішення. Торгівельні центри, мережі можуть самостійно забезпечити протоколи безпеки у своїх приміщеннях? Можуть. Якщо ми не довіряємо саморегуляції – потрібні законодавчі норми. Але чи не стануть вони черговим регуляторним зашморгом, коли бізнес стане простіше закрити, ніж ТАК працювати? Чи не стануть такі норми черговим джерелом корупції для чиновників різного рівня?

Ми хочемо вчасно отримувати зарплати, пенсії та соцдопомоги? Ми хочемо повніоцінно фінансувати нашу армію? Ми хочемо зберегти економіку та робочі місця? Ми повинні навчитися елементарному: берегти своє життя і діяти адекватно ситуації у разі оголошення повітряної тривоги. А якщо ми цього не зробили – не шукати винних у середовищі бізнесу. Це інфантильна позиція і нам час це усвідомити. Кожен зобов'язаний вийти у безпечне місце – для цього не потрібен закон. Усвідомлення цього і буде адекватною реакцією кожного з нас на виклики сьогодення.

Кожному з нас потрібно подорослішати і врятувати країну. Ми – кожен з нас і держава на рівні законодавства – маємо вирішити: нам важливіше безпека при мертвій економіці, дозарегулювати бізнес так, щоб він остаточно зупинився, а країна перетворилася на суто дотаційну, залежну від донорів бананову республіку? Або з огляду на ризики продовжуватимемо працювати, відновлювати власну економіку і доводитИ, що ступінь свідомості українців нікому у світі не переплюнути, а нашу країну не перемогти.

Бо ця країна тримається на людях, які адекватно діють ситуації: у мирній тиші – працюємо і допомагаємо Збройним силам України та один одному, а під час тривоги перміщаємось у безпечне місце. Або в час небезпеки, залишаємось на своєму місці і займаємося своїми справами, але потім не шукаємо винних: "Чому мене, дорослу людину, ніхто за руку не вивів у бомбосховища або хоча б на вулицю".

Час ставати відповідальними громадянами своєї країни. Тільки так ми вистОємо у сутичці з божевільним сусідом-агресором. Тільки так врятуємо себе та своїх близьких. Тільки так вистоїть наша економіка. Тільки так нами будуть пишатися наступні покоління українців.