Бойовий медик Дмитро: після кадрів із Бучі я повернувся з США і пішов воювати

У київському офісі благодійної ініціативи Leleka Foundation/БФ Лелека-Україна завжди раді бачити медиків із передової – тобто тих, кому фонд допомагає. Познайомитися особисто, поговорити за кавою, потиснути один одному руку, обмінятися енергією "своїх" – це важливо як для військових, так і для волонтерів. Днями до "Лелеки" навідався Дмитро – бізнесмен зі США, який в 2022 році приїхав до України, щоб стати до лав медиків-добровольців. Зараз він служить у танковій бригаді. Вийшла щемка бесіда, якою благодійники діляться з дозволу військового.    

– Дмитре, чому ви вирішили повернутися зі Штатів до України?

– Разом із батьками я емігрував до США в 1995 році. Там закінчив університет. Кар’єру вирішив будувати в Україні, оскільки в Америці пробитися було б важче, а тут мій американський диплом відкривав неабиякі перспективи. До того ж, в Україні жила моя дівчина, з якою ми підтримували стосунки на відстані.

Тож тринадцять років, з 2000-го по 2013-й, я працював фінансовим директором і очільником відділу нерухомості в одній з іноземних компаній у Києві. Згодом, після продажу активів власниками бізнесу, я повернувся до Америки. Вдруге одружився, у нас народився син. Та після початку повномасштабного вторгнення, а саме після оприлюднення в ЗМІ жахливих кадрів з Бучі, я вирішив, що не маю права відсиджуватися і повинен захищати країну, яку люблю всім серцем.

– Як рідні сприйняли ваше бажання захищати Україну?

– Батьки в мене похилого віку, вони не знають, що я служу в ЗСУ. Вже два роки розповідаю їм, що будую бізнес у Львові. У Києві живуть дві мої дорослі доньки від першого шлюбу, які підтримали мій намір служити і дуже пишаються батьком. Дружина ж у США не зрозуміла моїх мотивів, тож перед моїм від’їздом ми розлучилися.

– Чому вибрали шлях саме бойового медика?

– Я давно цікавився тактичною медициною, спочатку передивився купу відеороликів в інтернеті, перечитав багато літератури, пройшов курс CLS. Потім купив амуніцію та в 47 років, як то кажуть, полетів у інше життя. В Україні пройшов фахову підготовку, став на облік у військоматі, відбув навчання. А далі були 9 місяців нелегкої роботи в стабпункті, чергування по 6 днів на тиждень. Так, це було виснажливо, але необхідно, бо я непогано знав теорію, але не мав досвіду. Наразі несу службу на Харківському напрямку, інструктую особовий склад, рятую життя побратимів та посестер.

– Чи були за ці два роки випадки, які вас найбільше вразили?

– Дещо можу розповісти. Один із захисників, на жаль, помер на наших руках на полі бою – травми були несумісні з життям. Мобільного зв’язку не було, бо стояли на дуже віддаленій позиції. Коли ми почали складати особисті речі бійця, на екрані мобільного телефону висвітилося повідомлення від його коханої жінки. Вона писала, що хвилюється і запитувала, як він. Але ж мобільного зв’язку там не було! Як взагалі пробилося те повідомлення до адресата, та ще й через декілька хвилин після його загибелі – загадка… Було неймовірно боляче було усвідомлювати, що він вже ніколи не відповість цій жінці.  

Ще одна історія. Між моїм чергуванням на еваці та тренуваннями бійців з такмеду, хлопці, яких я нещодавно інструктував, поїхали на бойовий виїзд. І від одного з них я отримав таке повідомлення: "Дякую за навчання. Я встиг вчасно зорієнтуватися, затампонувати рану побратимові, накласти турнікет собі та дотягти товариша до безпечної ділянки". Коли роблю те, що рятує життя, я по-справжньому щасливий. Варто було повернутися з Америки, щоб врятувати життя хоча б однієї людини.

– Звідки ви дізналися про благодійний фонд "Лелека"?

– Випадково побачив допис фонду на Facebook, скоріше через якісь мої налаштування на тему такмеду, війська тощо. Подав заявку на безкоштовне отримання наплічника бойового медика з наповненням, бо в мене такого не було. Потім зі мною зв’язалися з організації, як я потім зрозумів – написала її очільниця Ірина Гук, і за декілька днів крутезний рюкзак Tasmanian tiger (відомий у світі виробник військового спорядження – прим.авт.) вже був у мене. Тож у відпустці я вирішив особисто познайомитися з тими, хто мені допоміг. Хотілося по-людськи подякувати за надзвичайно потужну підтримку медиків на фронті, просто занести коробку цукерок.  

– Чи думали ви, чим займетеся і де житимете після закінчення війни?

– Зараз основне завдання – виграти війну. Далі разом з друзями-лікарями хочемо відкрити безкоштовні реабілітаційні центри для ветеранів. Поки що працюємо над проєктом і протоколами лікування.

– Що б ви хотіли сказати цивільним в тилу?

– Ніколи не знаєш, де тебе застане війна. Тому надавати першу домедичну допомогу повинні вміти абсолютно всі – і дорослі, і діти. Будь ласка, вчіться цьому. Так ви можете врятувати і себе, і ще когось.

Насправді я думаю, що попереду в нас ще й інша війна. Нам потрібно перемагати корупцію, ініціювати вагомі зміни в суспільстві. Не можна опускати руки, треба боротися до кінця: заради побратимів і посестер, які віддали своє життя за Україну майбутнього – вільну, незалежну, цивілізовану, без хабарів і кумівства. Щоб наші діти жили тут довго і щасливо, і щоб їм ніколи не було за нас соромно.

Щоб ознайомитися з діяльністю американо-української ініціативи LelekaFoundation/БФ Лелека-Україна, переходьте за посиланням. 

Підтримати донатом фонд і бойових медиків можна за посиланням.

Бойові медики можуть подати заявку на безкоштовне отримання укомплектованого рюкзака бойового медика й додаткових засобів такмеду за лінком.