6 років Майдану: від драми - до фарсу

Ось уже вшосте на головній площі столиці України відзначається річниця Майдану. По суті, це, незалежно від оцінок, непересічне явище стало надбанням спогадів вже в перший рік після своєї появи. Коли розсваритися аж до "зміни забарвлення" (на кшталт перефарбували в "біло-сердечне" Тимошенко) помаранчеві вожді з піною у рота звинувачували один одного у "зраді ідеалів революції". При цьому навіть не знаходячи консенсусу в тому, що власне, суттю цієї революції рахувати. На словах, правда, перебиралися варіанти: "протест проти фальсифікацій", "бажання йти в Європу", "покращити життя". Але на ділі кожен з лідерів, "генералів" і "генеральчіков" Майдану намагався довести, що багатолюдні натовпи місяць з гаком мітингували виключно заради його, коханого. І щиро не розумів - чому це перш "свій", "особистий" "протестний електорат" тепер не підтримує свого "єдиного кумира" - і не освистують "зрадників великої справи". Друга річниця, восени 2006 року, взагалі перетворилася на подобу поминок. І правда - що згадувати про якесь "героїчному дусі народу" - якщо завдяки старанням купки нікчемних інтриганів, чхати хотіли на будь-які ідеали, окрім власного добробуту, довіра до них навіть у традиційно "прозахідного" населення наблизилося майже до нуля? Власне, це стало ясно вже влітку, коли на істеричний заклик Тимошенко, що позбулася жаданого прем'єрського крісла, "вийти на Майдан" відгукнулася тільки нечисленна, головним чином найнята "масовка". Наступний, 2007 рік, ознаменувався, взагалі, небаченим раніше явищем - теж Майданом , тільки "біло-блакитним". Як виявилося, "донецькі" можуть, при бажанні, організувати його при мінімальних фінансових витратах, нітрохи не гірше за "помаранчевих". А останні, знову ж, нітрохи не гірше своїх опонентів у 2004 році, скористатися проти масових мітингів силою не переконанням - а "силовиків". Які, в особі дивізій Внутрішніх Військ стали повільно просуватися до Києву. Причому, на відміну від подій двухполовіннолетней давності, наказ до відходу на бази їм так не вчинив - поки Віктор Андрійович не "дотиснув" опонентів в уряді та Верховній Раді щодо дострокових виборів. На такому тлі, коли колишні "записні держиморди" перетворилися на мирних демонстрантів, а колишні "світочі демократії" - в не менш записних "держиморд", широко святкувати третю річницю "помаранчевої революції" було якось не з руки. Наступні дві річниці проводилися вже майже виключно в дусі східних заходів радянського часу. Тільки зібрані на пам'ятну площа столиці активісти і та ж "масовка" співали оди і дифірамби не "Леніну", "Сталіну", або "Партії" - а "Юлечці мудрою, рідний і великою", все-таки пробилася всіма правдами і неправдами в крісло начальниці Кабміну. Зайвий раз підтвердивши правильність прислів'я "жадібність фраєра згубила" - оскільки почався економічна криза позбавила леді Ю-яких надій на перемогу в сутичці за президентський пост. Що робити - для успішної діяльності в таких умовах недостатньо воістину неабияких талантів шаленою популістки і безпринципного демагога - необхідно ще працювати вміти. А не тільки позичати у МВФ все нові кредити для миттєвого подальшого "проїдання" з метою підвищення "дутого" рейтингу. Проте, справжні "Майдани" продовжували досить успішно проводитися тодішньою опозицією. У всякому разі, саме завдяки її масовим протестам у 2008 році "обломилася" давня "блакитна мрія" Ющенко втягнути Україну в НАТО. Ну а після того, як "ковбоя" Буша змінив у Вашингтоні "перезагрузочнік" Обама, для остаточного і жирного "хреста" на євроатлантичних мріях екс-президента не було потрібно вже і мітингів. 5-річний "ювілей" подій 2004 року якщо щось і додав в сценарій святкувань - так це рефрен "це є наш останній і рішучий бій". Віддамо належне його автору з косою - в цьому вона була на рідкість права. Оскільки мобілізовані всіма правдами і неправдами резерви в сутичці за президентське крісло після програшу здулися, як проколоті повітряна кулька - і бій дійсно виявився "останнім", так як для наступного вже не залишалося ніяких сил. Весь минулий рік з цього самого "кульки" виходив все новий і новий "повітря". І у вигляді все більш повноводною річки перебіжчиків з парламентської фракції БЮТ, і "прозрілих" спонсорів леді Ю на місцях. Але, зрозуміло, визнати цей сумний факт Тимошенко дуже нелегко. Тоді - прощавай мрії, самолюбство, що залишилися вірними соратники, і навіть ефемерне звання "лідера опозиції", яке, втім, визнають лише самі БЮТівці. І ось, здавалося б, напередодні остаточного фіаско, в тимошенківському таборі блиснув промінчик надії! На Майдані знову з'явилися мітингувальники - і навіть, начебто, не оплачені з змарнілої партійної каси "Батьківщини". Шкода, правда, що примазатися до "всенародного протесту" знову знайшлося охочих набагато більше однієї невдахи. Навіть Віктор Андрійович з його ще більш мікроскопічним рейтингом вирішив спробувати одягнути на себе безславно втрачену ризу народного "кумира". Судячи з усього, найближчим часом слід очікувати "підходу головних сил" - в особі Яценюка, Тягнибока та інших "висхідних" (і вже заходять) "зірок". Та ось біда - незалежно від того, хто займе вакансію "лідера народного протесту ", особливої ??популярності це йому не додасть. Тим більше, що поки самі протестувальники не поспішають віддавати свою підтримку будь-якої конкретної політичної сили, навпаки підкреслюючи свою аполітичність. І те правда - всі ці горе-політики вже стільки раз так цинічно "кидали" своїх прихильників - що знову віддаватися під їх предводительство межувало б з справжнім мазохізмом.

Командири без армії.

Але справа навіть не в цьому. Майдан-2010 лише чисто зовні - і те, в окремих деталях - нагадує свого знаменитого "тезку" шестирічної давності. Начебто "той же ліс, той же повітря і та ж вода" - на вулиці Києва вийшли кілька десятків тисяч осіб, і навіть з власної ініціативи. Ну і що з того? За Майданом-2004 стояло потужне невдоволення населення як мінімум Північно-Західної України. Нинішній же склад протестуючих хоча і набагато більш "інтернаціональний" - але одночасно і набагато більш обмежений. Фактично, мова йде лише про дрібному бізнесі - обмежуються двома мільйонами чоловік. Навіть "члени їх сімей" дадуть досить невеликий приріст - бо той бізнес носить переважно сімейний характер, "тато, мама, діти за одним лотком". Наймані працівники, які нібито мають бути по гроб зобов'язані "єдиноподатникам" за те, що ті їх "годують"? Цікаво, чому це від нинішніх "борців за народне щастя", що відірвалися від нелегкої базарної діяльності, не чути протестів проти проекту нового Трудового Кодексу? Передбачає, крім іншого, кричущу дискримінацію прав людей, що працюють в малих підприємствах з чисельністю працівників до 10 осіб. Їм і компенсацію за роботу в святкові та вихідні дні надавати не обов'язково, і попереджати про звільнення треба всього за 15 днів замість загальноприйнятих 2 місяців. Адже і ця дискримінація здасться вершиною справедливості в порівнянні із справжнім станом речей в зазначеній сфері. Коли отримують зарплату "в конвертах" працівники "малого бізнесу" фактично є безправними "батраками" - не мають права ні на "лікарняний", ні на пенсію, ні навіть на допомогу з безробіття - адже для його отримання роботодавець повинен платити внески в соцстрах. І коли стоїть на трибуні "єдиноподатник" запевняє соратників і влада у всецілої підтримки свого руху в тому числі і з боку своїх робітників - він явно лукавить. Тому що його "батраки" із задоволенням перейшли б на роботу в більш легальні структури - якби їх "гаряче улюблений" господар, збанкрутувавши, поступився б їм місце. Або зібралися на Майдані сподіваються, що в нинішній Україні знайдеться свій "генерал Петрук", що може пригрозити президенту військовим заколотом у разі прийняття силових заходів проти мітингувальників? Ну, генерал-то може і знайдеться - а от пересічні і прості офіцери із зарплатою в пару тисяч гривень навряд-чи порушать присягу для того, щоб люди, з доходами на порядок вище і далі могли ділитися з державою символічної "милостинею" в 200 гривень на місяць. Про пенсіонерів, студентів, бюджетників і говорити нічого. Західна допомога? Та хто, взагалі, сказав, що Захід - це якась благодійна контора, яка готова строго спитати з влади будь-якої країни за жорсткість проведеної ними політики?! Звичайно, в 2004 році ейфорія від бажання назавжди покінчити з примарою відродження СРСР у вигляді союзу України з Росією, спонукала США і Європу на безоглядну підтримку прихильників Ющенка. Але з тих пір "кредит" - і довіри, і цілком відчутних десятків мільярдів доларів державних і корпоративних боргів - був безповоротно втрачений. Так що куди більш повчальними для сучасних "майданщиків" мають стати приклади найжорстокіших розгонів антиурядових демонстрантів у наідемократічнейшей Грузії в 2007 році, Азербайджані роком раніше і т.д. Там взагалі Оппозит - у найглибшому загоні, доходить до фізичного знищення її лідерів (як, наприклад, дивна смерть мільярдера-оппозіцонера Бадрі Патаркацишвілі в Англії). І нічого - західний "народ мовчить". Чи не тому офіційний Київ виявляє просто-таки демонстративне спокій перед лицем начебто "зародження нової революції"? Президент коментує що відбувається з далекого Брюсселя, прем'єр відлітає в "гранично актуальний" візит до Лівії ... Правда, для збереження іміджу "чуйних до народних сподіванням" політиків, для переговорів з "єдиноподатниками" відряджається віце-прем'єр Клюєв, який обіцяє врахувати "всі розумні пропозиції" . До яких, швидше, не відноситься головна "блакитна мрія" "скривджених" - повернутися до копійчаним внесках до держскарбниці, або, скажімо, абсолютно ідіотська норма попереджати про прийдешню перевірку за 10 днів. З тим же успіхом можна було б зобов'язати ДАІ попереджати за такий же термін недбайливого водія про прийдешню перевірку дотримання ним норм тверезості за кермом, дотримання швидкості на дорогах і т.д. А поки по суду мітингувальникам заборонено збиратися в центрі міста. Поки - на 5 днів, але, думається, при бажанні, даний термін можуть продовжити до нескінченності. Дійсно ж всенародного протесту як не було - так і немає. А потягнулися до столиці комерсанти, без жодних адміністративних штрафів, штрафують самі себе на кругленьку суму кожен день - яку з успіхом ложат в свої кишені їх більш поступливі колеги, що залишилися на ринках. Або - великі торгові структури - у разі епізодичних солідарних "страйків" базарної братії. Свого часу Ленін так писав про "народників" 70-х років 19 століття: "Вузьке коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу". Заодно "класик" позначив і ознаки "революційної ситуації", головним з яких є "криза верхів" - коли "верхи не можуть (управляти по старому) - а низи не хочуть (жити по колишньому)." А наші "верхи" явно не демонструють якийсь розгубленості - і невміння управляти країною одного разу вибраними методами. Але, мабуть, "ненависть до совку" начисто стерла з пам'яті і наших сучасних "бунтарів", і підбираються до них політиків, загалом-то цілком логічні тези як не крути - але одного із самих щасливих і відомих революціонерів. Що об'єктивно все одно заводить їх потуги в рамки максими іншого класика "єдино правильного вчення" Маркса (правда, взяті ним у Гегеля): "Історія повторюється двічі: один раз як трагедія, другий раз - як фарс". А фарсом можна тільки насмішити - але ніяк не досягти поставленої мети. І, тим більше - не підняти на великі справи співгромадян ...