Кам'яна душа

Оглядач продовжує публікувати роботи учасників Фестивалю політичної сатири "Арістофаничі-2010"

Кам'яна душа, автор - Andrew Kozak

У рамках передвиборної кампанії їду в незайманий цивілізацією хутір Камінь-Каширського району, де живуть кілька душ виборців. Моїм провідником у ЦВК забутий куточок погоджується стати місцевий лісник Іван Морозюк. - Візьміть з собою чогось смачненького, - каже мені Морозюк. - Ікра у мене є. Підійде? - Ні, краще не консерви. Я йду в гастроном, повертаюся звідти з двома великими пакетами з їжею, і ми їдемо. Іван добре знає тутешні місця, тому точно визначає в лісовому лабіринті орієнтири, у яких нам потрібно згорнути, і знаходить, де на болоті брід, щоб не загрузнути нашої "Тойоті". - Виборець тут неляканий, - говорить Морозюк. - Ви, напевно, будете першою людиною в костюмі, якого вони побачать. - Як вони живуть? Ніяких комунікацій ... - Живуть тим, чим обдаровує природа. Що, збираєтеся мітинг серед них провести? Навряд чи вам вийде їх на купу зібрати - нестадних вони. - Ну що ж, повішу пару плакатів, дізнаюся настрій селян. - Так настрій у них хороше - урожай цього року будь здоров! В'їжджаємо в хутір, відразу бачимо чотирьох хуторянок. Зупиняємося поруч з ними і виходимо з машини. Хуторянки, витягнувши шиї, їдять фрукти з дерева, причому, схоже, разом з листям. Дійсно, нелякані - загальмує поруч з ними машина не відволікає їх від процедури поглинання їжі. - Пані виборниці! - Кажу я їм. Морозюк регоче. - Що це ви з ними так формально? - Приймається закликати по-своєму: - Гулі-гулі-гулі, красуні ... Хуторянки відпускають гілки, дивляться на нас, три з них підходять до нас, одна залишається на місці. - Діставайте їжу, - шепоче Морозюк. Я лізу в пакет за шоколадом , простягаю його Виборниця. Вони починають нюхати підношення. - Розгорніть, - підказує мені Морозюк. Звільняю шоколадки від фольги, роздаю їх Хуторянка, примовляю: "Голосуйте за Головатюка". Вони беруть солодощі і приступають до поїдання. Найменша швидко кришить і проковтує шоколад, і знову особою втикається в мою руку. - Вона не вкусить? - Запитую я у Морозюка. - Ні, у неї немає зубів - цингу торік перехворіла. Я вичавлюю в долоню мармелад і годую малу. Вона з'їдає все і починає лізти мордочкою мені під рукав. - титьки шукає, - говорить Морозюк. Я гладжу малу по голові, кажу при цьому: "Голосуй за Головатюка". - А вісімнадцять їй є вже? Може, даремно я її гладжу тут у всіх на виду? .. - До 31-му жовтня буде обов'язково! Зробимо. Підходить другий і починає лизати мені обличчя. Вигляд у неї обшарпаний. Якщо інші дами в гуманітарочних одежах - поношених, але не рваних, то у цій все звисала клаптями. - Це мати її, Христина, - говорить Морозюк. - Дивно виглядає. - Тічка у неї. - А скільки Христині? Морозюк починає підраховувати. - 32. Я, коли вперше потрапив сюди пацаном, пам'ятаю, як її мати якраз перший приплід чекала. - А характер у неї який? - Характер? Ну, спокійніше, ніж у тієї ж Зойка. - Зойка, Зойка, Зойка, Зойка, - починає кликати Морозюк що залишається осторонь від поточного процесу виборницю. Зойка обережно підходить до нас, але на півдорозі зупиняється і задкує. - А дивись, що в мене, Зойка, - кажу я і дістаю з пакета пудреницю, розкриваю її. - Знаєте до жінок підхід, Андрій Дмитрович, - посміхається Морозюк. Зайчику стає цікаво, вона все-таки підходить, бере в мене пудру і з'їдає її, потім виглядає в дзеркало - власним виглядом вона залишається задоволена. з ближніх хати раптом чується чиєсь спів. - Не можу розпізнати мелодію, - кажу я. - Кондрат токует, - говорить Морозюк. - Це у нього від душі, особиста пісня. - Треба ж, ось так народжується народна пісня, можна сказати - наживо. - Та тут такого творчості навалом, - говорить Морозюк, і, на доказ цього, поруч заспівує горлицею Христина, відповідаючи його токування , і біжить в хату до Кондрата. Йдемо по хутору далі. Бачу парочку осіб чоловічої статі. - Мужики, може, по сто грам? - Кричу я їм. - Не варто цього робити, Андрій Дмитрович. Вони запах алкоголю на дух не переносять. Можуть і буцнути, особливо он той - Макар. Кидаю мужикам по палиці ковбаси, вони ловлять її ротом, потім, допомагаючи руками, їдять її. - Можна їх погладити? - Запитую у Морозюка. - Так. Гладжу Макара по волоссю, по шиї. Той витягає шию, закриває від задоволення очі. - Красень, ай, красень! .. - І другий теж погладьте - щоб не ревнував. Гладжу і другого, примовляю: "Голосуйте за Головатюка". Вони згідно кивають. - Чи розуміють-то хоч, Іван, що я їм говорю? - Самі не говорять, але всі розуміють. - А чому не говорять? - Мовою інстинктів давно спілкуються. Мова їм ні до чого, і так все зрозуміло. Немов у підтвердження фрази про інстинкти, застаю двох виборців за зляганням. Підходжу і гладжу їх рукою вже більш впевнено. - Головатюк, Андрій Головатюк, - кажу я. Схоже, тепер з моїм прізвищем у них тепер будуть пов'язані тільки позитивні асоціації. Самець раптом відходить, пропонуючи мені зайняти своє місце. Я ввічливо відмовляюся. - Даремно ви, Андрій Дмитрович, - говорить Морозюк. - Адже він визнав у вас ватажка, самку поступився. А ви ... Тепер у виборчому списку він на ваше ім'я навіть дивитися не буде, не визнає в вас владу ... - А ти, Іван, став би ось так злучатися? - Був би я кандидатом у депутати, я б у такій ситуації без розмов погодився зайняти звільнене місце, і неважливо, хто його звільнив - він або вона ... - М-да, страшна річ - політика. Радикально змінює уявлення про людей ... До речі, говорили, тут є джерело. - Так, за хутором. Я залишаю пакети з продуктами і своїми плакатами на траві, ми їдемо до криниці. Симпатичне місце. Виходжу з машини, стаю навпочіпки і починаю пити з джерела, черпаючи воду долонею. І раптом щось впирається в мене ззаду, я ледве-ледве стримуюсь, щоб не впасти в воду, схопившись однією рукою за камінь, а другий - за серце ... - О, та це ж Макар! Видать, запали ви йому в душу, - говорить Морозюк. Я встаю і оглядаю Макара, який і доторкнувся до мене рукою в настільки інтимний момент - його обличчя все ще в ковбасних недоноски. - Треба ж, три кілометри за мною біг, - кажу я . - Так Макарові і сорок кілометрів не гак. Його й на білоруському кордоні виловлювали, і назад сюди привозили, - говорить Морозюк. Я гладжу Макара. Дістаю з кишені стодоларову купюру, даю йому. Макар нюхає її і не бере. - Та він не розуміє, - говорить Морозюк. - Йому б їстівного чогось. - Ходімо, - я хапаю Макара за комір, веду до машини. Дістаю з багажника банку з ікрою, даю йому. Макар намагається прокусити банку, нічого у нього не виходить. Я відкриваю банку ножем. Макар нюхає незнайому їжу, тому лізе в банку пальцем і суне ікру в рот. Я гладжу Макара по голові і кажу: "Голосуй за Головатюка". - Угу-гу, - мукає від задоволення Макар. Я суну йому кілька банок з ікрою. - Та що він з ними робити буде? - Говорить Морозюк. - Чи не відкриє адже. - Давай, покажу, як відкривати, - кажу я Макарові. - Беремо банку і трьом її об камінь. Армійська хитрість! Кромка банки стирається, і кришку тепер можна підчепити нігтем. - Зрозумів? - Зрозумів, Головатюк, камінь, - вимовляє Макар і йде з банками. Пора і в зворотний шлях. Сідаємо з Морозюком в машину. Тільки завів, як перед "Тойотою" знову з'являється Макар. Вже без банок. - Закопал вже банки в лісі, напевно, - говорить Морозюк. Я відкриваю двері. - Їхати мені треба, - кажу Макарові. Він намагається залізти в машину, я його відмовляю: - Вибач, тобі не можна. Я в Луцьк їжу. Далеко. І в цей момент Макар випадково суєт палець в прикурювач, його обличчя миттєво перекошується від болю. - От чорт! - Говорить Морозюк. - Як дитя мале. Я тягнуся до аптечці. Але Макар, пописав на палець, швидко справляється з опіком. - Ну, тут і народна медицина, - дивуюся я. - Як по Малахову. - Так, перегріви всякі вони саме так і лікують. Кондрата взимку так вилікували, коли у нього гарячка була і температура піднялася. Всім хутором. Макар розуміє, що в машину йому не потрапити. Відходить в сторонку, облизує обпалений палець. - Поки, кам'яна душа! - Кажу я йому. - Голосуй за Головатюка, - прощається у відповідь Макар. - Ну от, не дарма з'їздили, - говорить Морозюк. - Людину говорити навчили. Ми рушаємо.

СЮРРЖІК