Горе переможеним

21 лютого, майже напередодні Дня захисника вітчизни, на Російському телебаченні пройшла прем'єра історичної драми "Змова маршалів". З урахуванням настав в кіно-і телеіндустрії кризи можна помітити, що стрічка знята досить добротно. Втім, на цей рахунок у Мережі і негативні думки - але без них не обходяться навіть і визнані голлівудські блокбастери. У картині, як зрозуміло вже з назви, розповідається про підготовку верхівкою Червоної Армії військового перевороту з метою зміщення Сталіна і партійних бонз.

Всі показано в досить захоплюючій формі політичного детективу - з конспіративними зустрічами, крадіжкою компрометуючих документів, підготовкою замахів. Тут і переговори з верхівкою Вермахту про синхронних діях з ліквідації режимів Гітлера і Сталіна; і згадка про те, що Йосип Віссаріонович був інформатором ворожої "охранки"; і снайпери, що готуються застрелити Ворошилова на влаштованих Тухачевським навчаннях. Не обійшлося і без майже сенсаційною навіть для пересичених нинішніх глядачів "полунички" - коли "всесоюзний староста" Калінін замість звичного образу "доброго дідуся" зображений небезпечним педофілом, любителем юних вихованок балетного училища. Інтрига зберігається до останнього - і ті, хто слабо знають історію СРСР, майже до кінця знаходяться в напрузі: "Так чи вдасться звалити Сталіна - чи ні?"

Але куди важливіше всієї цієї історичної канви представляється "надзавдання" вироби кінематографістів "другої кнопки" російського ТБ. Бо, мабуть, вперше в історії пострадянської Росії, в настільки широкої аудиторії була показана така версія радянської історії 30-х років. Тобто, звичайно, вищевикладений версія не є надто вже новою. Про неї заговорили майже одразу після 1991 року, після відкриття перш секретних архівів КДБ. До тих пір ж загальноприйнятою була "хрущовська", озвучена після 20-го з'їзду КПРС 1956 - про невинно репресованих Сталіним військових заради задоволення відвертою параної комуністичного вождя.

У 80-х, правда, дана теорія піддавалася критиці з боку втік на Захід агента КДБ Суворова-Різуна, який стверджував, що розстріляні маршали і командарми (і Тухачевський в першу чергу) були не "елітою" Червоної Армії - а небезпечними дилетантами і авантюристами. А їх ліквідація насправді допомогла вистояти СРСР в сутичці з Гітлером. Але чи багато віри авторам такого роду? Чого не напишеш в гонитві за сенсаційністю, коли "Інтеллідженс сервіс" не балує перебіжчика бажаними мішками фунтів стерлінгів.

Потім, з відкриттям секретних архівів, версія про невинно замучених генералів піддалася ще більшої ревізії. Основним змістом якої був висновок - так, змова була. І за спинами його учасників могли стояти і опозиційні Гітлеру військові кола, і англійська розвідка. Хоча, у фільмі остання зображена досить доброзичливо, "всього лише" в дусі особливо затребуваного в Кремлі тези про те, що головним завданням західної дипломатії було зіштовхнути Гітлера зі Сталіним. Тому, згідно фільму, з подачі Лондона, "кремлівського горця" і злили в 1937 році інформацію про підготовлюваний змові Тухачевського - щоб не допустити в разі перемоги останнього зближення Москви і Берліна.

Правда, як ми знаємо з історії, господар Кремля, не будь дурень, все одно обдурити підступних британців - і уклав з Адольфом Алоїзовичем в 1939 "пакт Ріббентропа-Молотова" про розділ Східної Європи. Але все одно в картині звучить цілком резонне думка: "Якщо в СРСР владу візьмуть військові - вони тут же втягнутий країну в кровопролитну війну, бо просто не знають інших способів консолідувати народ".

Одним словом, схоже, в нинішньої кремлівської верхівки всерйоз вирішили здійснити переворот в суспільній свідомості. І все більш наполегливо образ Сталіна-нелюда ретушується під відомий знову ж зі сталінських часів образ доблесного "героя-переможця" і мудрого "батька народів". Який і доморощених "кандидатів в Наполеони" вчасно прибрав, і Союз від великої війни до часу вберіг, і до самої війни непогано підготувався. Нехай навіть поки це йде з підсвідомо внушаемого глядачам думки: "Все одно суперники генсека були ще гірше".

Взагалі, насправді, тут мова йде навіть не про захист або нехтуванні якоїсь "істини". Її-то ми, швидше за все, ніколи не дізнаємося. Архіви? Але в них свідчення самих засуджених змовників - а хто не знає, якими методами користувалася НКВС для їх отримання? Адже навіть ката Тухачевського співтовариші наркома Єжова сам же Сталін прибрав через рік, як "ворога народу".

Водночас нелогічно ліпити ангелів з тих, хто труїв газами повсталих селян Тамбовської губернії, допомагав військами забирати хліб у голодуючих жителів України в 1933, брав участь в інших більшовицьких звірства. Противники явно були варті один одного. А те, що ми спостерігаємо зараз - всього лише заміна одного поширеного міфу суспільної свідомості (від Хрущова-Горбачова) на інший - від Сталіна-Путіна-Медведєва. Що цілком зрозуміло в умовах заміни колишньої ліберальної парадигми російської політики на консервативно-"державницьку".

Дві великі різниці

Втім, історія новітнього російського міфотворчості представляє для України не тільки академічний інтерес. Взагалі, не секрет, що, незважаючи на погано приховану неприязнь до "старшого брата-москалеві", носії цієї неприязні часто слідують в своїй політиці московським "лекалами" буквально під копірку. А інколи - згідно з "не нашої" прислів'ї про те, як деякі не в міру запопадливі католики так і норовлять стати "святішим Папи Римського". Одна тільки мовна політика чого варто. У її проведенні галицькі ідеологи офіційного Києва вважають за краще брати приклад лише з дореволюційної практиці Російської імперії, з тодішніми "Валуєвський циркуляр", "столипінськими заборонами" і т.д.

Хоча в реальному, а не "лубочної-нафталін" Росії в добрій половині тамтешніх автономій мову "титульної" малої нації є реально другою державною. У той час, як в Україні люди, "приватизували" бренд "демократів", готові віддати життя (а ще з великим задоволенням забрати життя чужі) заради торжества своїх ідей. Тобто заради того, щоб не тільки Донбас не став користуватися російською мовою в освіті та суспільному житті, але щоб і "негідний" Крим скоріше забув мову Гоголя і Пушкіна і не заважав здійсненню ідилії "єдиної української нації".

І що намітився поворот російського істеблішменту до реабілітації Сталіна (= очорнення його супротивників) теж напевно наведе наших доморощених ура-патріотів на думку: "А чим ми гірші?!" Власне, вже навели - у відповідь на згадка про злочини ОУН-УПА постійно звучить: "А що," енкаведисти "були краще?". Тим більше, що в тон подібним судженням на Заході і в ліберальних колах самої Росії ще з горбачовських часів живе тезу: "Гітлер і Сталін - близнюки-брати". Теж саме екстраполюється і на фашизм, і на сталінізм.

Насправді, подібність між цими системами - лише в східних психологічних властивостях їхніх лідерів і застосовуваних ними методів досягнення своїх цілей. А ось цілі-то, якраз - дуже різні. Третій Рейх стояв на давньо-примітивної "соціал-дарвіністкой" стратегії підпорядкування і пожирання слабших, перетворенні їх на ворогів. У чому, до речі, одними з перших переконалися батьки-засновники ОУН-УПА - коли, незважаючи на їх вірнопіддані заяви після 22 червня 1941 року, фюрер і не подумав давати "звільненій від більшовиків" Україну хоч якусь автономію, не кажучи вже про повноцінної державності. Тому як багаті чорноземами українські території давно були розподілені під маєтки німецьких колоністів; а їх мешканці - під наймитів як цих маєтків, так і самого "фатерлянду".

Комуністична ж ідея спочатку базувалася на грунті російського, православного месіанства, нехай і модифікованого Комінтерном. Яке хоч і мало невід'ємним компонентом московський гегемонізм, але все ж виходило з необхідності "ощасливлення" всіх народів Землі, а не тільки власної нації. Тому і в СРСР рівень життя (як мінімум, в Білорусії, Україні та Закавказзя) був вищий, ніж у "імперської" Російської Федерації. А про майже капіталістичному достатку "гноблених" соціалістичних країн Східної Європи і говорити нічого. До речі, "імперія" не робила замах на державу мову своїх "сателітів" - та й Україна в "період радянської окупації" теж мала реальну двомовність і навіть свій МЗС.

У таких умовах ставити знак рівності між вищеописаними протиборчими системами - все одно, що, скажімо, між християнством і сатанізмом. А що - в Середні століття в ім'я "торжества віри" проливалося, ну, дуже багато крові. Незважаючи на декларовану любов до Бога і ближнього. При тому що нині багато просунуті сатаністи лише гидливо кривляться від кошмарних витівок своїх "недолугих" колег у сфері жертвоприношень кішок (а іноді - і людей), "чорних мес" і проч. Так що за методами вони, начебто, "близнюки-брати". Але це все-таки не привід поміщати їх "на одну дошку".

Історію пишуть переможці

І все-таки незважаючи на відмінність месіанського імперіалізму і егоїстичного націоналізму, чому б нашим ура-патріотам не використовувати досвід своїх російських "братів по розуму" хоча б в методах? У тому числі - і у сфері новітнього і більше історичної міфотворчості? Попросту кажучи, "чому" їм "можна героїзувати Сталіна, а нам Бандеру не можна"? Практика адже того й іншого у відношенні "ворогів" - будь то комунізму, будь то "української державності" - була схожа?

На жаль, толку від цього буде не більше, ніж, скажімо, в механічному копіюванні файлів операційної системи з дисків комп'ютера однієї моделі з наступному перенесення на машину моделі інший. У самому кращому випадку, система буде нестерпно "глючить" - драйвера то різні. У гіршому - просто відмовиться запускатися.

Візьмемо, наприклад, беззаветную боротьбу за викорінення російської мови. Мовляв, втремо ніс Валуєву зі Столипіним. Тільки останнім було набагато легше. За їх спиною стояла не тільки авторитарна влада царя, а й найпотужніша культурна традиція мови російської, протистояти якій у вільній конкуренції (за недавнім визнанням Ющенка) українська мова не може до цих пір. Та й володіють українською мовою (і бажаючі лише на нього говорити) були в значній меншості порівняно з імперськими "великоросами". Нічого, "правда на нашому боці, ми переможемо!" Так, перемогли - так що тепер знову будуть молитися, щоб в обмін на економічну монополію "донецьких" ті в дусі Кучми дозволили "галицьким" хоча б зберегти завоювання часів Віктора Андрійовича.

Таке ж "відповідність" і в зіставленні міфів про "героїв" Сталіна і Бандеру (так, втім, і всіх "борців за незалежність" з ющенківського "пантеону"). Справа ж не в тому, скільки людей заморили голодом, заслали до Сибіру або порізали на шматки і кинули живими в колодязі. Головне тут - міф про переможця. Переможця післяреволюційної і повоєнної розрухи, переможця найпотужнішою армії світу, що захопила майже всю Європу. Нарешті, переможця і того ж самого національно-визвольного руху в Галичині, витоки і базу якого нині вперто намагаються "розтягнути" на всю Україну.

А "герої" новітньої історії практично суцільно переможені. Нехай навіть після окремих епізодичних перемог. І переможець при Конотопі, "князь російський" Речі Посполитої Виговський - через рік після "великої перемоги" над ненависними москалями спочатку втік до короля. А через кілька років засуджений польськими генералами до розстрілу - за намір знову переметнутися до тих же самим ненависним москалям. І Дорошенко, спочатку перетворив Правобережжі в провінцію Османської імперії, а потім здався російським військам, щоб уникнути помсти земляків. І Мазепа, так "палко любив" Україну, що проміняв гетьманство в ній на титул князя однієї з областей в сучасній Білорусії, а саму "неньку" готовий був здати назад полякам, але у фіналі втратив все.

Те ж саме можна сказати про Бандеру співтовариші. Так, вони боролися - і часом завдавали противнику великої шкоди. Ну так і німці гнали Червону Армію до Сталінграда. На жаль, "курчат по осені рахують" - і (крім, хіба що Роммеля - і то епізодично) ніхто в Німеччині гітлерівських вояк НЕ вшановує. Тому як руїни палаючого Берліна 45 роки з лишком перекривають весь їх колишній героїзм.

Але знову ж, не підлягає ніякому порівнянні перемога у кривавій боротьбі - і нібито "завойована" незалежність, звалилася на Кравчука в 1991 році, як сніг на голову - через чвари "союзної" і "російської" еліт в Москві. Тому і нагородження Бандери і Шухевича "за внесок" у ТАКЕ "завоювання" незалежності порівнянно з нагородженням, скажімо, Івана Сусаніна за "перемогу над серпневим путчем" у Москві в 1991 році.

Чому може навчити новітня українська міфологія? У кращому випадку, жертовності, що переходить в справжній мазохізм. Герої Крут? Ну і чого вони домоглися - якщо через кілька днів Муравйов зайняв Київ? Той же Голодомор - люди мільйонами вмирали від голоду, але ніхто навіть не подумав взятися за зброю. Мовляв, "моя хата скраю". Так, у міфології російської теж є і безнадійна захист Брестської фортеці, і така ж безнадійна оборона Севастополя. Але у них, як уже говорилося, є Берлін - і тому така жертовність отримує виправдання "пост-фактум". Так, подвиг євпаторія Коловрат, неабияк поколоти монголо-татар, але потім загиблого в нерівному бою, вивчається в школі. Але дивізію в часи Великої Вітчизняної війни все ж назвали ім'ям Дмитра Донського - тому вдалося розбити Мамая наголову.

Сугуба жертовність, мучеництво добре для християнства - з його "б'ють по щоці - підстав іншу". У реальній політиці така парадигма не катит. Історію пишуть переможці. Власне, і поширення багатою християнської мартирольогію стало можливим виключно завдяки перетворенню християнства госрелігію. Тому із зміцненням російської державності кремлівська еліта і проводить ревізію міфів вітчизняного свідомості. Їм потрібні майбутні перемоги - і "на щит" підносяться переможці, незалежно від "кольорів" і партійних уподобань (самих комуністів "пітерські", ой, як не люблять). А, значить, Сталін неминуче стає героєм - в той час, як не зуміли перемогти його маршали - змовниками. Однак запозичення такого досвіду сусідів досвіду на українській землі абсолютно безглуздо - не та історія ...