Переїзд до Данії, робота в школі та зйомки з Зеленським. Де зараз зірки серіалу "Коли ми вдома" Тетяна та Анатолій Зіновенки

Одна з найвідоміших акторських пар України Тетяна Зіновенко ("Коли ми вдома", "Слуга народу", "Любов та блогери", "Село на мільйон") та Анатолій Зіновенко ("Юрчишини", "Дочки-матері", "Коли ми вдома. Разом до перемоги") з початком вторгнення виїхали з України. Артисти знайшли тимчасовий прихисток від війни в Данії.

В інтерв’ю OBOZ.UA подружжя Зіновенків розповіло про своє життя далеко від дому. Вони продовжують працювати за фахом – створили за кордоном виставу про Україну, в якій розповідають про жахи війни, та вже встигли показати постановку в багатьох європейських містах.

"Коли почалося вторгнення, ми вирішили переїхати в квартиру до старшої доньки Насті, щоб бути всім разом, – згадує Тетяна Зіновенко перші дні повномасштабного вторгнення. – Вона, пам’ятаю, каже: "Нічого не бери! Щось тепле прихопи, документи – і тікайте до мене!" Десять днів ми в неї просиділи на Виноградарі (район Києва. – Ред.). А потім почало бахкати так сильно, що не знали, що й робити. Дивлюся у вікно – всі кудись біжать, кричать. Десь стріляють, пишуть, що половину будинку знесли… Дочка запанікувала: "Більше не можу". Був такий нервовий зрив, майже на межі – дуже страшно. А в неї маленький син – всього два з половиною роки було тоді. І ми просто за одну ніч ухвалили рішення: треба їхати".

"Чоловік категорично відмовлявся. "Ну тоді я сама їх повезу", – відповіла я. Таки зібралися, – продовжує акторка. – З нами сумки, дитячий візочок, який потім довелося залишити просто серед вокзалу, бо ледь самі всунулися в той поїзд. Спочатку – у Львів, а тоді на перекладних – далі. Дуже багато історій почули та побачили: хтось із Бучі, хтось з Ірпеня вибирався… Чому саме Данія? Коли все це почалося, в купі повідомлень був лист від нашої знайомої звідти: "Давайте до нас – тут приймають і допомагають". Вона колишня киянка, акторка, колись разом працювали в театрі, але вже понад 30 років мешкає за кордоном".

"Раніше ми були двічі в цій країні як туристи, – додає Тетяна. – Але ніколи не думали, що доля так надовго занесе далеко. Нас зустріли на кордоні, посадили в машину, привезли, поселили в будинку. Це житло для літнього проживання, опалення там не передбачене. Холодно було добряче, але ми цього навіть не помічали, бо мали головне – захист: над нами нічого не літало. Дуже вдячні, що люди прийняли, відгукнулися. І от вже третій рік ми в цій країні. Спочатку якийсь час роздивлялися, прилаштовувалися. Розуміли, що за своєю професією знайти роботу нереально, але дуже хотіли займатися своєю справою".

"І чоловік якось каже: я напишу п’єсу з тих усіх історій, які ми бачили. А також – що пережили та відчули самі, – згадує актриса. – Це було вражаюче – він ніколи такого не робив. І коли вже майже все було викладене на папері, ми зовсім випадково потрапили в театр. Це цікава історія: мешкаємо в невеличному містечку, йшли вулицею, бачу вивіска "театр". Толя каже: "Давай зайдемо". "Господи, і що ми скажемо?" – засумнівалася я, але пішла за ним.

"Ми зайшли в театр, – додає Анатолій Зіновенко. – Зустріли в коридорі жіночку. Привіталися, запитали, чи можна переговорити з художнім керівником чи директором. Сказала, що керівництва немає. Запитую: "А ви хто?". "Прибиральниця", – відповіла. Ми залишили свій номер телефону. І, уявляєте, вже через день зателефонувала керівниця театру: "Приходьте!" Нам надали прекрасну сцену, де ми провели репетиції та зіграли прем’єру вистави "Спецоперація". Щасливі були неймовірно! Для українців вхід був безкоштовним, паралельно збирали допомогу на ЗСУ".

"Але в Києві, коли ми розповідали, що поставили п’єсу в Данії, нам не повірили, – продовжує Анатолій Зіновенко. – Це дуже складно, Данія – не театральна країна. Але ми змогли зробити, звичайно, завдяки підтримці та допомозі. Пізніше з цією постановкою брали участь у міжнародному театральному фестивалі "Sankryža" ("Перехрестя") в Литві та незабутньому фестивалі "Золотий лев" у Львові. Об’їздили вже майже всю Данію. Місцеві жартують, що ми вже побачили більше, ніж вони за все своє життя. І загалом ми зібрали для ЗСУ понад 550 тисяч гривень".

"Потім прийшло повідомлення з України, що хочуть знімати продовження "Коли ми вдома". Але як? Таня ж у Данії. І що ви думаєте? Ми знайшли хлопця (називаємо "Святий", бо він справді священник, але дуже сучасний молодий чоловік), який добре володіє технікою, і той згодився нам допомогти. Нами керували з СТБ у Києві по відеозв’язку – оператор, режисер, продюсер, а ми тут знімали. І не тільки ми так працювали: Катя Кістень передавала відеоматеріал зі Швеції, Ірина Андреєва – з Франції. А оскільки ми тут з Танею удвох, запропонували і мені знятися. Записав самопроби, затвердили. І ми відгарували чотири з половиною місяці".

"А рівно через рік, день у день, від дати прем’єри нашої першої вистави поставили на сцені театру казку для дітей, яку граємо данською та українською мовами. А ще ми тут ведемо "Клуб 55+" – це організація, яку започаткували волонтери для українців. Проводимо разом дозвілля, підтримуємо одне одного. Найстаршому учаснику нашого клубу 75 років. Ми не сидимо на місці, вільного часу немає зовсім. Тут про нас кажуть: шило в одному місці (сміється). У вихідні ще й відкриваємо дитячу театральну студію".

Тетяна Зіновенко має великий досвід викладання. Свого часу після закінчення акторського факультету театрального вишу отримала ще й диплом педагогічного: "В наш час у вишах був вже вільний диплом, а їхати в інше місто, куди запрошували до театру, змоги не було. Але ж жити треба. Пішла у свою школу піонервожатою, а паралельно вступила заочно в педуніверситет імені Драгоманова. Закінчила, стала вчителькою української мови та літератури, а потім запропонували завучем. Але акторство не забувала – організувала в школі театр. На одну з вистав прийшла журналістка: "А що ви тут робите? Давайте до нас на радіо!".

"Згодом захопилася дубляжем – це був ще зовсім новий напрям. І вийшло так, що це стало для нас із Толею другою професією. Наприклад, мій голос можете почути в "Докторі Хаусі", "Відчайдушних домогосподарках", "Піратах Карибського моря", "Анатомії Грей". Мультфільмах – "Аліса в країні чудес", "Крижане серце", "Русалонька", "Аладдін" та багато інших. "У пошуках Немо" – я озвучую рибку Дорі, а в "Рапунцель" – матусю Ґотель. Потім мене запросили працювати режисеркою на СТБ, а згодом очолила відділ озвучування на ТРК "Україна". І паралельно – ролі в кіно".

"Були і роботи з російськими акторами на майданчиках "Доярка з Хацапетівки", "Повернення Мухтара", "Єфросинія". Ну що про них сказати? Були і такі, які заявляли: "Це мій серіал, я тут головна" або "Чого це я маю йти в кадр о другій години ночі?" А нічого, що старенькі акторки вже стоять, як гвіздочки, перед камерою, чекають одну тебе? Всяке бувало. Але ми ж про це не могли голосно говорити, мали співіснувати якось. Українці – народ толерантний, а росіяни – ні. Є там і нормальні люди, але мало". "Здебільшого всі нахабні", – характеризує російських колег Анатолій Зіновенко, який теж мав досвід спільних зйомок.

– Тетяно, також ви брали участь у картині "Слуга народу". Чи мали спільні сцени з теперішнім очільником держави Володимиром Зеленським, який зіграв там головну роль?

– Так, мала. Яким запам’ятала Володимира? Весь час усміхнений був, дуже налаштований на роботу. А в перерві міг і пожартувати. Приємне враження справляв, дуже швидко і легко йшов на контакт. Сам підійшов познайомитися: "Добрий день! Я Володя".

"І такий у мене був досвід, так. А потім нарешті – моя Наталя Богданівна в "Коли ми вдома", – продовжує Тетяна Зіновенко. – Скажу чесно, спочатку не хотіла її грати – вона мені здалася якоюсь тіткою з великими претензіями до життя. На кастингу кажу: "А можна я покажу, як її бачу?" Це ж не просто сварлива баба, а інте-лі-гентна жлобиха! Але водночас чуйна, відверта та дієва. І серіал дуже зайшов глядачам. Ми зняли пять сезонів, і от шостий уже під час великої війни.

"Ви знаєте, я зайвий раз стараюся нічого не постити про своє теперішнє в соцмережах, – розповідає про життя в Данії Тетяна Зіновенко. – Ми теж вкладаємо частку себе в перемогу, але ж тут не стріляють, не бомблять. А я можу тільки уявити, що робиться на лінії фронту, в містах, які потерпають від обстрілів… Люди тут добрі до нас, дуже допомагають Але не все так райдужно, звісно, як може здатися. Проте ми віримо, що скоро повернемося додому. І все буде Україна! Я дуже цього хочу. Що мені сниться? Київ, моя квартира, друзі. І робота-робота-робота".

"Пам’ятаю, коли зустрічали українців, які тільки приїхали сюди, побачили та почули багато. Тут мама плаче, боїться, що заберуть дитину. Там бабуся голосить: "Навіщо я так далеко поїхала?" Доводилося заспокоювати: "Ми тут не назавжди". Що кажуть з приводу свого майбутнього? Ті, кому є куди повертатися, їхатимуть додому – це 100 відсотків. А ті, хто втратив житло, вже щось собі думають тут. Багато хто влаштувався в клінінг, на сезонні роботи їздять – збирання та пакування овочів. Комусь більше пощастило. Є в нас знайома, яка влаштувалася соціальною працівницею в родину. Помічницею в школу чи дитсадок не беруть. Запрошують на практику, де ти три місяці працюєш безкоштовно, а потім кажуть: контракт укласти не можемо. Але я для себе усвідомила таке: люди, які не сидять і щось шукають, – знаходять".

"Я тут знялася вже у двох данських картинах, можете собі уявити? – продовжує Тетяна Зіновенко. – Одна навіть англійською, якою не володію, але нічого, вивчила текст. І зробила те, що просила режисерка, вона залишилася задоволеною, а яка я була рада! Цікаво було споглядати, як у Данії роблять кіно, їхній процес зйомок відрізняється від нашого".

"У побутовому плані тут є багато чого схожого на наше життя, – каже акторка. – У плані харчування – вдосталь фруктів та овочів. Але оселедець, наприклад, солодкий, огірки, капуста, буряк мариновані – теж. Це не по-нашому, вважаю. Але є дуже цікаво заквашений буряк, я навіть використовую його в борщ – виходить смачно. Тут прекрасні молочні продукти. За чим сумую? Хочеться нашого сала, тюлечки, капусти квашеної, людської. І яблук наших хо-че-ться".

"Наша молодша донька Ліза залишилася в Києві, вона теж акторка, працює, – продовжує Тетяна Зіновенко. – Не було світла, на 21 поверх ходила пішли з собаками – своєю та нашою, що залишилася в неї. Старша донька Настя з сином довго перебували з нами, а потім вирішила повернутися додому. Малий ріс, йому потрібно було коло спілкування, а ми мешкаємо в невеликому містечку. Плюс – медичне обслуговування. Не хочу казати нічого поганого, але в Європі медицина трошки інша. Прийом – 15 хвилин і все. Якщо не встигнеш сказати про якісь ліки і не отримаєш рецепт, то маєш знову записуватися. А малий – безлактозник, має алергію. Поїхала до Києва, але не протягла і року, знову виїхала. Панічні атаки не відпускають, малий боїться теж дуже сильно. Каже дочка: "Не вигрібаю зовсім". Але тепер вже житиме не з нами, їм із сином потрібне велике місто".

"З молодшою дочкою спілкуємося щодня, – додає Анатолій Зіновенко. – Тільки чуємо тривогу (на телефоні встановлений застосунок), телефонуємо. Так сталося, що війна вже болюче торкнулася нашої родини: минулого листопада на фронті загинув мій рідний брат. За віком його і не думали призивати, він сам просився, пішов добровольцем. Загинув у 58 років. Киянин, прекрасний чоловік. Я дуже важко переживаю цю втрату, мало не втратив зір, мені зробили дві операції. Біль не стихає – він тепер зі мною завжди".

Також читайте на OBOZ.UA, куди зникла та який вигляд має перша дружина Назарія Яремчука, яка обрала життя в тіні.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!