"У нас буде ще не одне 24 лютого". Артисти, які воюють, і дружини військових – про свої непрості два роки великої війни

24 лютого 2022 року – один із найстрашніших днів в історії України. Росія розпочала вторгнення в нашу країну. Україна вистояла, українці чинять спротив окупації, але війна продовжується.

OBOZ.UA поспілкувався з відомими артистами, які нині захищають країну, та відомими українками, чиї чоловіки перебувають у ЗСУ. Герої згадали, яким для них був день 24 лютого 2022 року, зізналися, як переживають розлуку з рідними та як війна змінила їх та їхні стосунки.

Марічка Падалко: "Стало важко знаходити моменти для радості"

Журналіст і колишній нардеп Єгор Соболєв доєднався до тероборони ще до початку великої війни – підписав контракт із ЗСУ. 24 лютого 2022 року став на захист країни. Брав участь у звільненні Київської області, воював на сході та півдні України. В шлюбі з телеведучою Марічкою Падалко.

– Я не дуже люблю в думках повертатися в день 24 лютого 2022 року, – каже Марічка Падалко. – Це був мій робочий тиждень на "Сніданку", тому прокидалася дуже рано. Звернення Путіна про оголошення війни побачила ще вдома. Зателефонувала водію на студію, щоб забрав мене раніше. І тільки закінчила швидко збиратися, почула вибухи… Приїхала на роботу, прийшов Єгор Гордєєв і сказав, що ми просто йдемо в ефір: без суфлерів, без запланованих напередодні сюжетів.

Минулого року я дуже рефлексувала навколо цього дня, а зараз спокійніше ставлюся. Бо розумію, що в нас буде ще не одне 24 лютого в період війни, і треба збирати сили, навіть якщо їх немає. 26 лютого у нас із чоловіком день народження. Останні два роки ми з ним не бачилися в цей день. У 2022 році – це був просто жахливий день. У 2023 році хоча б вдалося поспілкуватися. Крім того, я наперед погодилася поїхати на зйомку, щоб зайняти себе справами, аби не мати часу думати про сумне. Цьогоріч ми плануємо побачитись. Сподіваюся, вдасться. Нічого не організовуємо – поїздок, посиденьок із друзями. Найкраще місце зараз – це дім. І наші діти – поряд.

Як живеться нам зараз? Зізнаюся чесно: стало важко знаходити моменти, щоб почуватися щасливою, відчувати радість. Цю навичку я втратила. Думаю, це пов'язано не лише з тим, що мій чоловік перебуває на фронті, а от – загалом. Раніше мені легко було відчути радість від найменших речей, зараз – ні, навіть коли до цього є всі умови. Ще я стала прагматичнішою, але не вважаю, що це сила. Мені здається, що сила якраз у відчайдушних вчинках. Єгор теж змінився. Я, правда, особливо цього не помічаю, але він каже, що став злішим. Для себе, тому що стосовно родини, якихось побутових речей – він дуже спокійний. Мені здається, що поки це не критично. І він усвідомлює, що треба буде над цим працювати після Перемоги.

Що дає сили далі жити своє життя? Перше – це усвідомлення того, скільки вже покладено на нашу майбутню Перемогу. Зневірюватися не можна і опускати руки – теж. Тому для мене найбільша мотивація – це пам'ять про тих людей, які віддали життя за нас. Друге – в мене є діти, які бачать майбутнє тільки в Україні й дуже вболівають за те, щоб тут усе було добре. Ну і третє: я – опора і підтримка для чоловіка, і мені треба бути сильною. Ми намагаємося розмовляти кожного дня. Беремо участь у розмові всі разом. У нас є правило – спільний телефонний дзвінок у певний час. По можливості всі доєднуються, хто не може – пише письмово в родинний чат, що в нього цікавого сьогодні відбулося. Ці дзвінки – дуже важливий зв'язок для нашої родини.

Євген Нищук: "Або ти на фронті, або – ти для фронту. Третього – не дано"

Народний артист України, актор столичного Театру імені Івана Франка і двічі міністр культури Євген Нищук із перших днів російського вторгнення захищає країну зі зброєю в руках. Мобілізувався в ЗСУ у званні солдата.

– Перші ночі війни ми ховалися від ракетних обстрілів у підвалі столичного театру "Сузір’я", з нами була Ада Роговцева, – згадує Євген Нищук. – Мені здається, що Ада Миколаївна давно відчувала, що події розгортатимуться саме так – росіяни підуть далі. Зараз у неї в родині воюють і зять, і онук. Я усвідомлював, що нікуди не поїду. І через переконання, і тому, що публічна особа. Записався до тероборони. А потім дізнався, що недалеко від мого будинку створюється добровольчий батальйон, приєднався до них. Поїхали в Київську область. Потім була Чернігівщина. А згодом – південь, де я мобілізувався до лав ЗСУ.

Що змінилося за ці два роки? Я став більш зібраним – відчуваю це. Більш дисциплінованим, можливо навіть так. Зараз я солдат, тому мушу всі ці свої прагнення щось ініціювати стримувати (хоча мої ідеї приймаються завжди). Творчі імпровізації або управлінські амбіції треба в собі заховати. Від мене вимагається, щоб завдання було виконано чітко, бо від цього залежить безпека не тільки власна, а й усіх навколо. Стараюся дотримуватися військової субординації.

Дуже відчувається втома від дворічної війни. Мене зараз переводять через певні обставини в Київську область, ближче до дому. Дуже потрібна ротація – не на 10, не на 20 днів. І це я тільки по собі кажу, а стосовно інших – ситуація така сама, чи навіть важча. Але разом із тим ми всі розуміємо, що боротьба триває. Вона зараз якраз у такій фазі переломній. Так, ми дуже є залежними від суб'єктивних та об'єктивних партнерських ситуацій на Заході. Але зберігаємо дух сили і прагнення перемоги.

Він не згасає, бо є в ім'я тих, кого ми любимо, в ім'я тих, кого ми пам'ятаємо і шануємо. Бійців, які вже віддали своє життя за свободу і нашу незалежність. Але, безперечно, нам треба готуватися дуже планово до тривалої боротьби. Скільки ще буде йти війна? Я не військовий аналітик чи експерт. Але думаю, що нас захопить і 2025 рік частково – принаймні весна.

Де знаходжу сили? Ми нещодавно вшанували пам'ять Героїв Небесної Сотні. Це події, які дуже пам’ятні моєму серцю. Тоді це був перший бій проти того ж самого агресора. На той час це були просто їхні ставленики, тут, в Україні. А насправді команда йшла звідти, це очевидно. І ми згадували про цю першу сотню героїв, які віддали своє життя, які ціною свого життя практично змусили тоді втекти Януковича з країни. І в такі моменти думаєш: "Як можеш говорити про те, що втомився?" Боротьба триває, і зараз є дві речі: або ти на фронті, або – ти для фронту. Третього – не дано.

Роман Недзельський: "Коли до Києва приїжджаєш, трошки шаблони розриваються"

Музичний продюсер та колишній гендиректор Палацу "Україна" Роман Недзельський підписав контракт із ЗСУ в середині січня 2022 року. Нині Роман Стефанович – офіцер логістики 135-го батальйону ТрО ЗСУ, 114-ї окремої бригади ТрО ЗСУ. Понад 30 років перебував у шлюбі з народною артисткою України Оксаною Білозір.

– На контракті в армії я ще з 15 січня 2022 року. 24 лютого для мене почалося о п'ятій годині ранку, коли стався обстріл Борисполя, – розповідає Роман Недзельський. – О 8 ранку був у військовій частині. І з того часу – на службі. Зараз я вже мобілізований офіцер логістики. Перебуваємо ми тепер на сході, під Бахмутом. Зараз, розмовляючи з вами, їду в автомобілі, проїжджаємо блокпости. Тут 85-90% – це військові. Місцевих людей дуже мало. Як правило, залишилися старші люди, які не мають куди їхати або не хочуть залишати домівки. Отакий контингент. Що відчуваю? Що війна йде в країні. Щоправда, коли до Києва приїжджаєш, трошки шаблони розриваються. Коли бачиш, наприклад, чоловіків, які "не народжені для війни".

Мені здається, війна мене не змінила – яким був, таким і залишився. Але, звичайно, збоку видніше. Ніхто не думав, що наша доля так складеться. Сьогодні для мене попереднє життя як якийсь сон, дуже приємний, але – нездійсненний. Мої інструменти лежать вдома (Недзельський – гітарист та альтист. – Ред.), а я тримаю в руках автомат.

Чи бачуся на фронті з відомими артистами? Своїх друзів сюди не запрошую – це не та війна, яка була з 14-го року. Та й скажіть: а хто воює? Як тільки бачу, що відома людина одягає камуфляж, зразу питання виникають: "Де служиш? Чому така чиста форма? Чому чисте взуття? Чому руки акуратні?" Наші руки зовсім не такі. І одяг – ближчий до польового. Щось я не вірю в цих наших артистів, які на камеру знімаються в камуфляжі.

Телефоном ми спілкуємося з Ірою Білик, підтримуємо одне одного. Гарік Кричевський, Олег Винник, Женя Галич. До слова, він теж військовий – у нашому батальйоні. Теж уже офіцер. Коли в моїх побратимів дні народження або якісь ще важливіші свята, артисти записують нам привітання, надсилають. Телефоную, кажу: "У побратима день народження – зробіть емоційний подарунок". У мене це все збережено в галерею – для історії. З Іво Бобулом ми на постійному контакті – він нам також дуже допомагає. Приїздить із виступами в Київську область, де постійне місце нашої служби. Ще батальйон дуже підтримує Василь Ілащук, колишній президент Першого національного телеканалу, зараз очолює приватну клініку в Києві. Він спроваджує сюди лікарів і передає дуже багато провізії.

Пам'ятаю, другого тижня війни одружили пару військовослужбовців. Вони вже довго жили разом, діти дорослі, а коли почалася війна, вирішили: "Не знаємо, що буде завтра, треба розписуватись". Щоправда, наш комбат за тиждень загинув... Так от, Олег Винник разом з Іриною Білик та Оксаною Білозір вітали їх відеороликами, і це було дуже круто. Складалося враження, що всі ці зірки співали просто у нас на весіллі.

Анна Тамбова: "Прийшло бажання жити зараз"

Популярний український актор Костянтин Костишин з осені минулого року – у лавах ЗСУ. Дружина артиста – акторка столичного Театру на Подолі Анна Тамбова.

– 24 лютого 2022 року був важкий день, – розповідає Анна Тамбова. – Напередодні в мене була вистава. Поки приїхала додому (а ми мешкаємо під Києвом – в Білогородці), була вже 11-та вечора. А наступного дня було заплановано зйомки, мене мали забирати машиною о сьомій ранку. І ще до третьої чепурилася, лягла спати, а через дві години ми прокинулися від вибухів. Зразу кинулася до дочки, бо вона дуже злякалася. Ми чули і Васильків, і Гостомель – він із другої сторони. Написала повідомлення асистентці по акторах о шостій ранку, що не приїду, залишуся із сім'єю. Вона перебувала в Києві, напевно, нічого не чула, відповідає: "Що трапилося? Не можна пропускати". Я пишу: "Ти не в курсі? Нас бомблять!"

Спочатку, звісно, не розуміли, що робити. Переселилися у підвал нашого будинку, виходили тільки поїсти. А потім було два стани. То бурхливої діяльності: вибігаєш на другий поверх, на балкон, знімаєш чужі гвинтокрили, що літають над головами, щоб передати у чатбот. То період повного безсилля: лежиш на матраці й не можеш навіть піднятися. Дуже дивне таке коїлося з психікою. Коли ми збиралися їсти, я почала святково сервірувати стіл. Реально робила дуже гарно, але не знаю навіщо. Мабуть, заради відчуття, що щось треба робити.

А потім у нашої кішки, яку стерилізували якраз 23 лютого, розійшлися шви, нутрощі випали назовні – в прямому сенсі. А ми були відрізані – росіяни не дійшли до нас один кілометр. Світло вмикати не можна було, бо сюди прилітало. Але сіли в машину і поїхали у ветлікарню. Їдемо і розуміємо, що наш автомобіль – мішень, яка рухається. Однак усе минулося.

Що відчувала, коли дізналася, що Костя отримав повістку? Знаєте, напевно, він психологічно до цього був готовий. Ну от, чесно, був. Хоча ми про це не говорили… І я була готова до того, що так станеться. Але перше, що відчуваєш: різко тіло стягує холодом. Ну воно і досі так, але вже по-іншому якось. Перебуваю в анабіозі – всі життєві радощі різко загальмувалися. От він зараз був у відпустці, днями поїхав – і я знову починаю входити в стан, коли сама за все відповідаю. Немає сильного плеча поряд – це велика проблема.

Як ми змінилися за час війни? Точно можу сказати за себе: перестала усміхатися. Мені про це всі кажуть у театрі. А я брехати не вмію і не люблю – тому навмисне радіти не можу. А от коли Костя приїхав, прийшла на виставу – всі дивуються змінам. Мені здавалося, що нічого не помінялося, а воно он як. Як він змінився? В нього з'явилося відчуття, що треба робити те, чого хочеться саме зараз. Раніше він міг щось приємне для себе відкладати, бо – не на часі або ще щось. А коли був у відпустці: зустрітися з друзями, кудись поїхати – все тільки "за". От така зміна відбувалася – прийшло бажання жити зараз. Смакувати життя.

Дмитро Дікусар: "24 лютого 2022 року – стало початком нового життя для мене"

Хореограф Дмитро Дікусар із перших днів російського вторгнення боронить країну від окупантів. Із 5 березня 2022 року – в лавах ЗСУ.

– Яким було для мене 24 лютого 2022 року? Це був початок нового життя, – зізнається Дмитро Дікусар. – Для нового мене, якого я ніколи не знав і ще продовжую випробовувати. Що змінилося зараз? З'явилося певне розчарування в певних людях. Я знав, що з часом усі звикнуть до війни, і ставлення до військових буде "я туда их не посылала", але не думав, що так швидко.

Розчарувало те, як легко людей ввести в оману й роз'єднати на темі мови ("дякую" Фаріон), на темах "усі командири – конч*ні" і "в ЗСУ нічого не видають, всі бігають з голими дупами"… Ворожа ІПСО працює, на жаль! Третє розчарування – це робота псевдоволонтерів, яка підірвала довіру до справжніх волонтерів. Не думав, що є громадяни в моїй країні, які не мають ні совісті, ні честі від слова "взагалі". Четверте розчарування – деякі можновладці, які вирішили, що зараз дуже зручний момент вкрасти ще більше, ніж вони це робили раніше. Не допускаючи думки, що за це прийде розплата. Все це (плюс втрата величезної кількості товаришів і втома від довгої війни) зробило мене дуже нетерпимим до "г*вно-людей" і в певних моментах дуже агресивним. Іноді я докладаю надзусилля всередині себе, щоб не розбити комусь голову навпіл.

Тримає в тонусі й примушує не опускати руки певна кількість добрих і порядних людей, котрі невтомно продовжують підтримувати військових, вірять у нашу перемогу (особливо на окупованих територіях) і моляться за наші життя! А також тримає пам'ять побратимів, які віддали свої життя в боротьбі за свободу та існування всієї української нації. І жага помсти нелюдам, що накоїли стільки біди й лиха на території моєї країни та за її межами.

Валентина Хамайко: "Біль, який ми переживаємо всі, нестерпний"

Колишній банкір і блогер з аудиторією у кількасот тисяч Андрій Оністрат на захисті країни з перших днів вторгнення. Служить командиром роти ударних БПЛА 68-ї окремої єгерської бригади ЗСУ. З телеведучою Валентиною Хамайко виховують чотирьох спільних дітей, найменшому Андрійку – п’ять років.

– 24 лютого 2022 року ми прокинулися вдома від гучних вибухів – мешкаємо під Києвом, – згадує Валентина Хамайко. – Не було ще п'ятої години. Розбудили дітей, у старшої Соломії, до слова, була зібрана тривожна валіза. Менші діти не розуміли до кінця серйозність ситуації. Ми й самі не знали, які рішення ухвалити. Почали телефонувати друзі, запитували, чи можна приїхати, вважаючи, що за Києвом безпечніше. Потім були найважчі моменти, коли побачили російські гелікоптери, які летіли на Васильків… Відчула неймовірний мороз усередині, страх і ступор. О годині дев'ятій, пам'ятаю, пішла в душ і стояла хвилин тридцять під водою з думками: що робити. Але мені потрібні були ці пів години, щоб відчути тепло, бо й далі морозило. Вода дуже заспокоїла.

Потім прийшло розуміння, що як би не складалася ситуація, маємо господарство – і на цих продуктах точно протримаємося пів року. До кінця дня до нас з'їхалося багато людей – близько 40, частина з них наступного дня поїхали далі – на захід країни. А дві сім'ї залишилися у нас, і ми прожили разом декілька перших місяців. Пізніше ухвалили рішення відправити старших дітей до моєї сестри у Відень, бо все накручувалося, загострювалося. Це було важке рішення, але я розуміла, що якщо ми тут загинемо, їм там допоможуть вижити. І ще такий варіант продумувала: якщо раптом буде екстрена евакуація, втікати з двома меншими легше, ніж з усіма чотирма.

Як війна нас змінила? Мені здається, що я стала прямолінійнішою. Ще бачу за собою, що легше зриваюся там, де спокійно раніше могла стриматися. Відчуваю часом емоційну нестабільність. У секунду в мене можуть бути повні очі сліз – затоплюють океаном емоцій. Але десь стала більш витривалою, бо не можу собі дозволити впасти в страждання. Мені здається, що ми згодом будемо дуже довго вичухуватися з цього стану. Це наслідки війни – нічого не вдієш. Поки маємо сприймати як даність.

Єдине, з чим борюся з перших моментів війни, не хочу бути нескінченно сумною. Діти часом запитують: "Мамо, щось трапилося? Такий вираз обличчя". Я прошу вибачення: "Глобально – в мене все добре. Ви – поряд, і я вас люблю. Просто це ситуація, в якій ми живемо вже два роки. Сподіваюся, що мине". Я намагаюся бути активною, десь жартувати, не припиняти жити.

Моєму чоловіку здається, що він не змінився за ці роки. А насправді дуже змінився. Коли повертався з фронту, розуміла: вже не такий, як раніше. Коли їхав, у мене був непростий емоційно період, бо не знала, чи він повернеться наступного разу. Боялася дзвінків із невідомого номера, бо не здогадувалася, яку новину вони мені несуть. Допомагала тільки ще більша кількість роботи – навантажувала себе під зав'язку.

Дуже важкі зміни сталися з чоловіком після втрати старшого сина на фронті. Біль, який ми переживаємо всі, нестерпний. Я спіймала себе на думці, що, коли ми розмовляємо телефоном, він здебільшого мовчить. Це було дуже важко – він жив у своєму тотальному болі. Я дуже просила його перевестися ближче до нас, бо відчувала, що не можу йому допомогти на відстані. А залишити дітей і поїхати – теж не могла. Бачила, що ми просто розсипаємося як родина. Чоловік перевівся. І тоді прийшло усвідомлення глибини всіх змін, які відбулися у нас за період війни. Допомогти самостійно видавалося неможливим. Я почала шукати військових психологів, переконувати чоловіка, що таке потрібно, – це був складний шлях. І не з першої спроби вдалося знайти спеціаліста, якому чоловік зміг довіритися. Але минуло вже два місяці, і можу сказати, що зараз бачу абсолютно іншу людину.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!