"Це дуже інтимна історія". Євген Кот – про таємницю Могилевської, ляпас від Мішиної та розмови Ями про повернення в Україну

Євген Кот, один із найяскравіших українських танцюристів, у розмові з OBOZ.UA розповів, що його колега Влад Яма впевнений, що спокійно повернеться в Київ після війни. А також зізнався, чому викреслив зі свого життя ще одну колегу – Тетяну Денисову, яка з початком вторгнення втекла до Росії.

Євген Кот став відомим після участі в проєкті "Танцюють всі", де виборов перемогу, а через кілька років у парі з акторкою Ксенією Мішиною став володарем Кубку проєкту "Танці з зірками". Входив до творчої команди найрейтинговіших талант-шоу як режисер і постановник. Два роки тому прийняв пропозицію стати суддею у "Танцюють всі", а згодом – і в не менш відомому телешоу "Україна має талант".

– Дозвольте почати з найприємнішої події, яка відбулася минулого року: ви з дружиною оголосили, що станете батьками. Цієї щасливої події чекали не один рік, неодноразово зізнавалися в інтерв’ю, що дуже мрієте про поповнення і не втрачаєте надії. Які були перші почуття, коли дізналися, що станете батьком?

– Дружина Наталя повідомила мені про це телефоном, по відеозв’язку. Чесно кажучи, вона сама була шокована, дізнавшись про вагітність. А я, ну що приховувати, кричав від радості. Ми давно хотіли цього. То старалися, то ні, знову намагалися, пробували всі можливі варіанти, не впадали у відчай. Нам ставили діагноз – безпліддя… Однак ми вірили, що наші плани здійсняться. І зараз я хочу сказати всім майбутнім батькам, які мріють про маленьке чудо, але поки воно з якихось причин не приходить в їхнє життя: не треба полишати віру. Все станеться, якщо ви щиро хочете цього. Я часто думаю, що, можливо, саме зараз настав період, коли ми з Наталею справді до цього готові.

– Не було у вас думки не розповідати нікому про вагітність Наталі, щоб, не дай боже, не зурочили?

– Ми розуміли, що ця інформація все одно вийде назовні. Не хотіли, щоб про це розповів хтось, як інколи буває.

– Така історія сталася, як відомо, з Наталею Могилевською, яку зняли на вулиці з молодшою дочкою, коли ще ніхто не знав про те, що вона удочерила двох дівчаток.

– Я теж, до речі, знав про те, що Наталя стала мамою, але мовчав. Не розпитував нічого в неї, не обговорював це з іншими, щоб не розганяти хвилю. Це дуже інтимна історія. У нашому випадку ми вирішили, що маємо творчо про це розповісти. Зняли відео, яке вирішили зробити в українській стилістиці. Мені здається, що зараз це дуже правильний крок.

– Звісно, такого роду радісні події переживаються емоційно гостро. А як ви згадуєте інші ваші перемоги – у талант-проєктах "Танцюють всі" та "Танці з зірками"?

– І там, і там гостро переживав. В обох проєктах я відчував радість. Проте це різні програми, різні періоди мого життя, різний вік. Кожного разу по-іншому ставишся до певних речей. На "Танцюють всі" перший свій сезон я не виграв, а вже під час наступного добре розумів, що роблю. Якщо до цього плив, можна сказати, за течією, то потім чітко знав, що хочу робити і як це втілити. Під час свого першого сезону на Танцях з зірками"– це була майже перемога, там були дуже сильні учасники. Перемога в парі з Ксенією Мішиною теж далася важкою працею. Я продумував кожен крок: які будемо робити постановки, що казатимемо в інтерв’ю.

Це планування зіграло дуже велику роль у тому, що ми перемогли. Якщо для всіх пар придумувала номери режисерська група, то я робив це сам. Не можу сказати, що все завжди заходило суперуспішно, але факт залишається фактом: нашими постановками ми змогли зачепити, глядач повірив нам. Я не можу сказати, що є великим любителем змагань і щоразу ставив для себе мету обов’язково перемогти. Кожного разу прагнув зробити крутий номер – от це було найважливіше.

– Під час проєкту вам приписували роман із Ксенією Мішиною, як реагувала Наталя на ці чутки?

– Наталя ніколи мене не ревнувала до роботи, так само – і я її. Наше кохання будується на повній довірі. А сцена є сцена. Та й чого їй ревнувати, якщо, приходячи додому, показую любов до неї? І вона завжди відчуває, що я кохаю лише її. Так, Мішина – гарна актриса, я теж непоганий актор. Поцілунок був у нас в якомусь з номерів, можливо, через це пішли розмови. А в іншому номері ляпаса мені давала – і ми все робили по-справжньому. На генеральному прогоні Ксенія так сумлінно підійшла до репетиційного процесу, що, зачепивши рукою підборіддя під час удару, фактично вирубила мене. Повело, але дотанцював. Це я розповідаю до того, щоб пояснити, що ми не зображували якісь дії, а максимально вживалися в ролі, тому це мало такий гарний відгук у глядачів.

– Розповідаючи про особисте в соцмережах, ви, ймовірно, як інші публічні люди, окрім схвальних відгуків, отримуєте і хайпові коментарі. Як реагуєте?

– Чомусь так складається (не знаю – добре це чи погано), але хейту ми отримаємо дуже мало. Якщо він і є під якимись з дописів, то дуже нечасто, і мені на такі коментарі, зізнаюся відверто, байдуже. От якби людина підійшла і щось таке сказала – це може вплинути. А так – навряд чи. Були ситуації, коли я навіть починав переписуватися з цими людьми. Робив це винятково з практичних цілей: велика кількість коментарів автоматично збільшує охоплення допису.

– А від кого вам важлива оцінка?

– Від дружини.

– Любов до Наталі – це кохання з першого погляду? Чи думали ви тоді, що можете бути разом, враховуючи, що на той момент Наталя була заміжня?

– Коли ми познайомилися, я не думав зовсім, що вона стане моєю дружиною. Це не було кохання з першого погляду. Красива дівчина – от так її охарактеризував для себе. Але в голові навіть не було думок, що в мене з нею колись будуть стосунки. А потім почало все так неймовірно складатися. Як кажуть про таке: доля.

– У вас прекрасна українська – це набуте чи ви з дитинства розмовляєте мовою?

– Я родом з Херсона – там свого часу багато розмовляли російською. Вдома більш змішано, бо батьки з Житомирської області. Коли приїхав до Києва, то ще більше почав спілкуватися російською. А перейшов на українську, коли мені запропонували сісти в журі програми "Україна має талант". У мене був викладач, ми працювали. А потім з дружиною вирішили, що будемо спілкуватися українською і вдома. Я спеціально вмикав контекст мовою – на телевізорі, ноутбуці, телефоні, щоб чути, як правильно звучать слова та фрази. Читав книжки вголос, щоб напрацьовувати вимову. Але інколи досі вилазять русизми, на жаль, але працюю над цим.

– Чому ви так мало в своїх інтерв’ю розповідаєте про Херсон?

– Там давно вже нікого немає з моїх рідних. Коли в моїй родині сталася трагедія – помер мій старший брат (Дмитро Кот пішов у засвіти в 30 років через онкологічне захворювання. – Ред.), ми забрали звідти батьків. І зараз із Херсоном нас майже нічого не пов’язує. У батьків – небагато знайомих, у мене – однокласники. Маю мало спогадів звідти, бо більшу частину свого життя прожив тут. І основні події теж сталися тут. А там – дитячий садочок, який я майже не пам’ятаю, школа, перше кохання – та й все. Після дев’ятого класу я поїхав вчитися в Київ, у Херсоні бував лише раз на рік.

Батьки зараз мають житло недалеко від нас. Тато вдома, а мама – у Європі, вона виїхала під час вторгнення. Ми живемо за містом, і в перший місяць бойові дії були дуже близько, багато артилерії стояло біля будинків. Усе чули і бачили… Зараз не так боїмося вибухів, оголошення повітряних тривог, стали більш безпечніші, хоча це, треба визнати, недобре. Завжди нагадуємо в соцмережах, щоб люди йшли в бомбосховище у разі небезпеки.

– На початку вторгнення ви вмовляли виїхати за кордон Наталю, але вона відмовлялася. Що тоді відчували? Ймовірно, це були змішані почуття: переживали за її безпеку, однак були вдячні, що вона не хоче залишати вас самого?

– Все було саме так, як ви кажете. Я хотів, щоб вона була в безпеці, але вона відмовлялася їхати і запевняла, що хоче бути зі мною. У нас є фразочка, яка з’явилася, коли ми побралися, та йде лейтмотивом всього спільного життя: "Разом до кінця". Вона мені тоді сказала: "Ми ж разом до кінця". Дружина була поруч весь час, і я знав, що захищатиму її на сто відсотків. Вона убезпечує мене тим, що поруч з нею стаю сильним.

– Як ви ставитеся до чоловіків, які повтікали за кордон? Зокрема, до свого колеги Влада Ями?

– Ну що тут коментувати? Людина не в країні, і я не розумію, чому він так вчинив. Можу припустити, що в якийсь момент злякався, але вже минуло багато часу, велика частина українців, які виїхали, повернулися. І публічні, і непублічні – різні. Вважаю, що медійні люди мали залишатися в країні, щоб у такий спосіб подавати приклад іншим, що треба гуртуватися. А не тікати.

Я не відслідковую теперішнє життя Ями. Бачив, що його багато критикували за участь у вечірці з російською назвою. Що тут скажеш: дехто з людей, які виїхали, опинилися зараз трохи відірваними від нашої теперішньої реальності. Мені здається, що Влад до цього часу думає, що коли закінчиться війна, він повернеться в Україну. І все в його житті буде так само, як раніше. Десь пів року тому мені розповідали спільні знайомі, що він щиро вірить, що без проблем житиме в Києві. Не "відстрілює" зовсім того, що відбулося, думає, що якщо організовує якісь збори для ЗСУ, донатить сам, то цього достатньо. Якось він публічно зізнався, що боїться за свою родину. То це не проблема: залишай їх там, а сам додому – щось серйозне робити для перемоги.

– Чи спілкувалися ви після вторгнення ще з однією своєю колегою – хореографкою Денисовою, яка зустріла вторгнення в Києві, де знімалася в одному з танцювальних талант-шоу, а згодом втекла до Росії, де відмовилася засуджувати російський терор та робити заяву на підтримку України?

– Ще за день до вторгнення ми разом працювали на зйомках проєкту "Танці. World of Dance" – були членами журі. І саме через неї цей проєкт не вийшов в ефір у такому вигляді, як планувався. Журі вирізали з програми через присутність Денисової. Мені дуже шкода, що глядачі не побачили програму в повному обсязі, бо проєкт планувався дуже крутим. На той момент в Україні вже давно не було танцювальних проєктів – тому і дуже очікуваним.

На зйомках вона мені говорила: "Нарешті я вдома" – і в мене було відчуття, що вона каже це дуже щиро. А зараз сприймаю ті слова як вищий ступінь цинізму, бо в перші дні великої війни вона, пробувши кілька днів під ракетними обстрілами, втекла через Європу до Росії і сіла там у журі одного з танцювальних проєктів.

Знаєте, якісь роки багато хто з відомих танцівників їздив працювати до Росії – я тоді ставився до цього нейтрально. Не добре, не погано – ніяк. Але коли сталося вторгнення – у всіх став мозок на місце, ми прозріли. Тому я не розумію, про що можна зараз говорити з Тетяною Денисовою. Вона мені максимально нецікава. Я зрозумів, що в цієї людини гроші на першому місці. Звичайно, гроші – це важливо, але не настільки, щоб зраджувати себе. Крім того, я знаю, що її фінансовий стан не ставить у такі рамки, що вона вимушена була туди поїхати.

І найголовніше: мені дуже неприємно, що Денисова такою виявилася, бо колись вона була моєю викладачкою у виші. Я її дуже поважав та любив. А тепер вона для мене ніхто і звати її ніяк. Не хочу навіть шукати виправдань тому, що вона зробила. В мене летять ракети, а вона заробляє в Москві кошти, платить з них податки на ці ракети. Вона така сама вбивця, як більшість росіян, які підтримали війну проти нас.

– Віднедавна ви і самі стали викладачем в одному із столичних вишів. Про що говорите із студентами, що не стосується безпосередньо вашого предмету? Іншими словами, що ви робите для того, щоб налагоджувати з ними контакт?

– Дуже часто я їм нагадую про те, що треба цінувати свою професію. У нашій сфері є така проблема: інколи люди не розуміють, що творчість і бізнес – це речі, які мають йти поряд. Це не хобі, а професія, якій довго навчаються, віддають їй все життя. Не можна працювати безкоштовно в комерційних проєктах, погоджуватися на перепрацювання, коли немає на це сил. Але, з іншого боку, якщо ти хочеш отримувати достойні гонорари, ти маєш розуміти, що потрібно вартувати цього гонорару. Твій досвід, вміння, професіоналізм – це все працює і на розмір винагороди.

Приміром, я дуже багато працюю над собою, маю один із найбільших досвідів роботи на нашому танцювальному ринку, брав участь у всіх талант-шоу – як учасник, член журі, постановник. Тому є ціна, нижче якої не погоджуся братися за проєкт. Краще зроблю кілька благодійних заходів, ніж дуже дешево погоджуся на щось комерційне.

Зараз створив свою особисту шоу-програму "Танцюй зі мною, Україно!", з якою гастролюємо командою. Глядачі приймають прекрасно – ми, чесно кажучи, навіть не очікували такої реакції. Коли давали анонси виступів, під дописами траплялися коментарі: "Які танці під час війни?". Тому якісь сумніви були, але після концерту ми ще годину фотографуємося з глядачами, нас не відпускають. Це нереально! Зараз плануємо вже весняний тур. Але будемо трішки змінювати програму, бо Наталя вже не зможе з нами танцювати. Але ми обов’язково придумаємо для неї якусь роль у наших постановках.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з режисером Олегом Боднарчуком – про "ресторанну співачку" Повалій, Винника, що зняв маску, та дивний задум "Кварталу 95".

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!