"Ти ще пащеку відкриваєш на українців?" Олексій Богданович – про сутичку в Києві із зірковим російським актором, брата в РФ і запрошення до Москви

Олексій Богданович – народний артист України та провідний актор столичного Театру імені Івана Франка. Дуже харизматичний та мислячий.

В інтерв’ю ОBOZ.UA актор щиро та відверто розповів про своє життя під час війни, пояснив, чому не засуджує за мовчання про агресію родичів у Росії, але зауважив, що спілкування з ними припинив майже повністю. Богданович згадав, як його запрошували працювати в Москву, та розкрив подробиці розмов з журналістами із РФ. А також чи не вперше розповів про дружину, про яку раніше волів не згадувати в інтерв’ю, мотивуючи це тим, що щастя любить тишу.

– Олексію, яким ви згадуєте страшний день 24 лютого 2022 року?

– Я дуже добре пам’ятаю 22 лютого. Того дня ми зіграли виставу в нашому театрі, яка називалася "Війна". А через півтори доби сталася справжня велика війна. За тиждень до цього я був з виставою в Маріуполі. Нам знімали квартири, проживали не в готелі. Моя розташована біля драмтеатру, в якому вже в березні сталася відома на весь світ трагедія. Вікна житла виходили якраз на фасад будівлі. Організатори зробили нам екскурсію містом, показали, як змінився Маріуполь. Він був яскравим – вулиці прикрашали залишки новорічно-різдвяних декорацій. І справді змінився, буквально розквітнув. І ми так тішилися цим змінам, не здогадуючись, що скоро сюди прийде страшенна біда.

23 лютого не пам’ятаю. Була внутрішня тривога, і вона постійно нагніталася. Але відмовлявся вірити в те, що чув звідусіль. Хоча десь всередині було відчуття, що відкидати нічого не можна. Знаєте, мій батько свого часу часто їздив до Москви у відрядження. І щоразу, повертаючись звідти, казав: от побачите, буде війна Росії з Україною. Чому він так думав? Що його до цього спонукало? Він забрав з собою цю інформацію. Я малим був тоді зовсім. Він говорив: тобі це не потрібно. А коли старшим став, якось мене це перестало турбувати. І тато вже не їздив туди, вийшов на пенсію.

– Ви родом із Глухівського району Сумської області – території, що розташована на кордоні з Росії і зараз сильно потерпає від обстрілів. У вас залишилися там родичі?

– Доволі довго наш край перебував у тихому стані. Там майже нічого не відбувалося, хоча до кордону подати рукою. Люди спокійно жили. А буквально у цьому році, десь із літа, почалися жорсткі удари – і КАБами, і реактивною артилерією. Люди стали виїжджати. Я знаю, що в Глухові залишилася половина жителів. А наше село зовсім поряд – за три кілометри. Його з містом розділяє автомобільна дорога Київ-Москва – така іронія долі.

А колись ми були дуже горді, що живемо недалеко від такої траси, бо там постійно курсували іноземні машини. Зупинялися в нашому селі, де був великий ресторан. Тоді в моєму житті вперше з'явилися жуйки та закордонні сувеніри. Давали за те, що мили їм машини (усміхається). І ніхто не міг передбачити, що колись ця траса стане мертвою.

У селі знаходиться наш родинний будинок. Слава Богу, з ним все добре, хоча прильоти фіксувалися вже досить близько. У цьому будинку часто буває мій племінник, їздить туди, як на дачу. Він з родиною мешкає в Глухові, однак зараз виїхав до Полтави. Заради дитини, бо школи позакривалися, навчання дистанційне. Думали, в Полтаві буде краще, але й там майже весь час навчаються онлайн.

Що ще залишилося в селі? Могили рідних. Тата, мами, сестри, бабусі. Нас у батьків п’ятеро. Так вийшло, що сестри в Україні, а брати – в Росії. Один покійний вже, тому в мене лише один брат залишився там. Ми перестали з ним активно спілкуватися ще задовго до 24 лютого, бо відносини між нашими країнами стали напруженими ще після анексії Криму. І буду відвертим, це небезпечно йому, не мені. Обіймає керівну посаду в Росії, тому має танцювати під дудку влади. Я його не засуджую, він там з 20 років, вже майже пів століття. Щойно закінчив інститут, поїхав за розподілом. Почав будувати кар'єру, став знаною людиною в певних колах, має хороший матеріальний статус, нерухомість, зокрема в Криму. Тобто йому є що втрачати.

А ФСБ не дрімає, все моніторить. Знаючи це, ми спочатку почали менше спілкуватися. Говорили про погоду, про маму, яка ще тоді була жива. А вже коли почалася велика війна, розмови припинилися зовсім. Наші дружини іноді списуються. Але ніхто нічого не розпитує. Я сказав дружині, що не треба розповідати. Що захочуть, самі дізнаються. І позицію брата я знаю. Він людина нормальна, адекватна. Його голова не засмічена пропагандою. А більшого мені не потрібно. Нехай у моїй пам’яті ми залишимося родичами, а не ворогами.

– Ви згадали про Крим. Правда, що коли ви приїздили молодим зніматися на кіностудію "Мосфільм", у вас вимагали відповісти на запитання, чий Крим.

– Мене дуже дивував сам факт появи такого запитання, а також те, що ставили його жінки такого дорослого вже віку. Я був молодим хлопцем, а їм – за 50. Запитував: "Вам буде легше, що відповім, що Крим ваш?" А вони абсолютно серйозно казали, що так. Самодостатні, красиві, гарно вдягнені пані, в яких все о'кей, склалася доля. І раптом Крим. Ну до чого це? Живіть своїм життям. Хіба не так? Зізнаюся, я тоді сприймав ці випади як якусь легковажну дурість. А виявляється, це не так, бо згодом маразм перейшов у реальність. Імперська позиція, мабуть, на генному рівні передається.

– А що за історія, що вам телефонували з Москви і просили записати російською вірші?

– Було таке. Я ж свого часу трохи підробляв у Росії – знімався, їздив від України на фестивалі. Тому вони, ймовірно, вирішили, що я проросійський українець. Почали телефонувати. Спочатку просили дати коментар про Крим, а потім вірш якийсь шовіністський прочитати. Дзвонили, поки я їх не нагнав грубими словами. Сказав все, що думаю. І як бабка пошептала – більше не турбували. Викреслили зі списку (сміється). Та й добре! З російськими колегами, з ким були приязні стосунки, теж зараз не маю жодних контактів.

– Це актори, яких ми знаємо?

– Ну, Дмитро Пєвцов, наприклад, Олександр Домогаров. Було б дивно, якби я зараз спілкувався з ними. Коли товаришували, ми були молоді, однолітки. Про політику не говорили, у нас зовсім інші теми були для розмов. Проте я навіть подумати не міг, що вони, ці товариші, трансформуються в таких монстрів. Хоча… Не хочу ображати Дмитра Пєвцова, але він не дуже розумний хлопець. Далеко не мудрець, а тому ведений. І махіна його захопила, закрутила, пообіцяла, дала. Забрала і він пішов.

Але, повторюся, в часи нашого спілкування в мене не було з цими приятелями ніяких конфліктів. Єдиний, з ким мав неприємні стосунки, – це актор Володимир Стєклов. Ми з ним якось разом знімалися під Києвом. І я вже не пам’ятаю, з приводу чого він розійшовся – зйомки затримувалися чи ще щось таке. Почав голосно обурюватися: "Ці хохли…". А я не витримав, хоча він значно старший за мене. Ми зчепилися. "Ти, кацапура, тут гроші заробляєш, – кричав. – І ти ще пащеку свою відкриваєш на українців?". Ледве до бійки не дійшло.

Зневажливе ставлення до інших народів, не тільки до українців – це в них такий пунктик. Ті "чорномазі", інші – "вузькоокі". А вони – титульна нація. Решта – непотріб або виродки. Хоча навпаки, виродки – це вони. З того часу, як сталася анексія Криму, я до Росії – ні ногою. В кодло до агресора? Ні, дякую. Тим паче, що був відвертий у своїх інтерв'ю і голосно говорив, що це узурпація, захоплення чужої території.

І потім, знаєте, мені завжди було дискомфортно в Москві, коли туди приїздив. Запрошували свого часу навіть на постійну роботу, але я відмовився жити в "столице мира" (сміється). Постійна нервозність, якась внутрішня агресія, темпоритм на межі нервового зриву. Ну куди це? І менталітет нації – жорстокий. Зрозуміло, коли йдеться про чоловіків, але безсердечні жінки – це для мене було найбільшим відкриттям. Ми зовсім не одна нація, за менталітетом – абсолютно різні. Вони не можуть бути м'якими ще й тому, що все життя захоплюють чужі землі. Натренувалися.

– Мабуть, ваш тато це мав на увазі, коли говорив про неминучу війну.

– Так, думаю, цю їхню рису він зчитав добре. Коли ми знімалися десь під Москвою, я споглядав ті села, людей… Не кажу, що у нас в Україні всі розмовляють виключно літературною мовою, але як там спілкуються, такого ніде, мабуть, немає. Мат-перемат, причому мале на старого, старе – до малого. Жах просто.

– Олексію, 40 років в одному театрі – це важко? Чи, навпаки, легко?

– Ну, як я можу казати: "Ой, мені так важко – таку ношу тягну на своїх плечах!" (сміється). Це було б тотальним кокетством. І потім, яка різниця, якби я був водієм трамваю і 40 років пропрацював там? Ніякої. Вважаю, що немає значення, в якому колективі людина проживає своє життя.

– Ви можете зробити зауваження молодшим колегам?

– Коли я був молодим, терпіти не міг, коли мені робили зауваження. Я був дуже амбітним хлопцем. І не дозволяв коментувати свою роботу, якщо цього не хотів. Розвертався і йшов. Якщо довіряв людині, її смаку, міг вислухати зауваження, але це були одиничні випадки в театрі. Тому тепер сам намагаюся нікого не повчати.

– В одному інтерв’ю ви розповіли, що Богдан Ступка після невдалої прем’єри, де ви грали головну роль, врятував словами підтримки, бо хотіли піти з театру.

– Коли я розказав цю історію, а потім прочитав її в медіа, в мене чомусь залишилося таке враження, що спекулюю на імені Богдана Сільвестровича. І я вже шкодую, що розповів її. Хоча історія реальна, нічого не вигадав. Це була одна з моїх перших вистав у театрі. Вона вийшла препоганою, але Богдан Сильвестрович, будучи уже народним артистом, зайшов у гримерку зі словами: "Ви знаєте, ви мене вразили!". Були інші історії.

– Наприклад, ваші спільні зйомки в Парижі у картині "Єлисейські поля".

– Це були 90-ті роки, грошей у всіх катма. Добові – маленькі, нас дуже скромно забезпечували. І поселили в одному номері готелю. Причому ліжка – двоярусні, розміщені не одне під одним, а перпендикулярно. Ну, звісно, він ліг внизу, а я погріб на верхню полицю. Виспався прекрасно. Прокидаюся, він сидить на ліжку, вдягнений у спортивний костюм, знервований. Кажу: "Що сталося?" "Та погано спав", – відповідає. Я дивуюся, бо ми напередодні добряче стомилися. А він, вказуючи на своє ліжко: "Не спав, бо боявся, що ти звалишся прямо на мене. Наступної ночі спиш тут".

– Що ви встигли побачити в Парижі? В Луврі побували?

– Якийсь день наші зйомки відбувалися саме біля Лувру, і це дало можливість трішки подивитися музей. Мене дуже розчарувала Джоконда. Пам'ятаю, дали нам невелику перерву в роботі, і ми всі погнали до неї. Прибігаємо, захекалися, а вона така малесенька, під склом, близько підійти можливості ніякої – та ну (зітхає).

– А ви знаєте, що напроти цієї знаменитої картини висить найбільша в історії живопису панорама, але її ніхто не бачить, бо всі біжать в інший бік зали.

– Я б її назвав знаєте як? Жертва Джоконди. Бо всю увагу забирає творіння Леонардо да Вінчі. До речі, щоб створити усмішку Мони Лізи, він два роки ходив до моргу, робив сам розтини, щоб вивчити, як влаштовані на обличчі м'язи. Це я до того, що, коли розповідають, що генію все дається легко, то часто за цим немає правди. Праця і ще раз велика праця – от такий шлях до успіху.

– Так сталося, що шалена популярність серед широкого загалу прийшла до вас не завдяки театральній діяльності чи ролям у кіно, а завдяки 100-серійній телеісторії "П’ять хвилин до метро". А що вам особисто дав цей серіал?

– Машину собі купив хорошу – "Ауді" (сміється). Відверто кажучи, це був експеримент з мого боку, я ніколи не брав участі в таких довгограючих проєктах. І чомусь здавалося, що це мало хто буде дивитися. Починався серіал влітку, думаю: "Ну і добре. Хто зайнятий пляжем, хто – городами. Увімкнуть першу серію, зрозуміють, що нецікаво – і побіжать далі у своїх справах. А мій персонаж з'являється в шостій серії. І так непоміченим пройду цю історію". Але я помилявся. Здається, тільки лінивий не подивився цей серіал.

І через хвилю шаленої популярності, яка накрила мене, навіть якийсь час я почував незручність перед колегами. Тому що коли виходив на сцену театру, зал починав аплодувати. А нічого ж ще не зробив, тому було ніяково. Не міг спокійно пройти вулицею – відбувалося щось страшне. Ні в магазин, ні на ринок… Живеш ніби під збільшуваним склом. Але нічого – і таке пережив у своєму житті. А зараз тішусь, коли часом не впізнають на вулиці.

– Коли несподівано підходять із проханням сфотографуватися чи дати автограф, як це сприймаєте? Ваш колега, актор Назар Задніпровський, розповідав нам в інтерв'ю, що воліє, щоб глядач упізнавав його десь біля театру. А просто на вулиці або в магазині, мовляв, – ні.

– Я завжди дивуюся цим проханням про автографи. Що вони з ними роблять? (сміється) Проте намагаюсь не ображати людей. Але за умови, що до мене ставляться делікатно. Я не люблю панібратства, не переношу хамства. От нещодавно ввечері гуляю з собакою. Вона трохи відбігла. Інколи дозволяє собі такі фокуси, я потім шукаю її по району. Крикнув: "Повернися назад!". І тут якісь двоє чоловіків йдуть. Один: "О, голос народного артиста чую". А потім раптом, вказуючи на мій ліхтарик: "А ну посвіти собі в обличчя". І на цьому наша розмова закінчилася.

– Чи не шкодуєте, що свого часу відмовилися від запрошення зніматися в "Слузі народу"?

– Ви знаєте, мені якось дуже не сподобалася тамтешня атмосфера. Відчув це відразу: якісь не такі жарти, біганина, метушня, зайва діловитість, а подекуди й зверхність. А коли мені не подобається довкілля, я закриваюся. Ну а після спілкування з режисером точно зрозумів, що ми "каші не зваримо". Він намагався з мене щось видушити, я йому – пояснити, що це не те, що хотів би. Він не чув мене, я не слухав його. Але в результаті роль, яку пропонували мені, благополучно зіграв Стас Боклан.

– Чи є у вас близькі друзі серед акторів?

– А навіщо ця дружба потрібна? Я дуже вимогливий до людей, яких хочу вважати своїми друзями. Тому не хочу спокушати творчих особистостей, записуючи їх у свої друзі. Наша професія дуже амбітна, заздрісна, нетерпима. Мало хто тобі пробачить успіху. А друг має розділяти як горе, так і радість. А це рідко коли можуть зробити колеги. Такі випадки, звісно, є, але коли ти перший, другий раз обпікаєшся, то більше не хочеш повторення. Тому я зберігаю нейтралітет, не вступаю в дружні стосунки на роботі.

А ще мені дуже не подобається оця театральна звичка під час зустрічі цілуватися. Я весь час з цим борюся (сміється). По-перше, це негігієнічно, тим паче зараз, коли стільки різних інфекцій. А по-друге, не завжди щиро. Мені б хотілося не обійматися та цілуватися, а почути, що кажуть мені в спину, коли повертаюся і йду. Це не мої слова, якийсь мудрий чоловік сказав.

Мої друзі – це люди зовсім з іншої сфери діяльності. До війни дуже любив подорожувати в компанії таких самих, як я, мандрівників. Це були такі в гарному сенсі дурнуваті чоловіки, для яких відпочинок – шалений рух. Хотілося побільше побачити, качнути адреналіну, тому все проходило дуже швидко й інтенсивно. Жінки такого темпу не витримали би. Переїзди щодня і на багато кілометрів – на автомобілях або мотоциклах, не дуже престижні готелі, спартанське життя. Знаєте, я так сумую за тим періодом, нам стільки пощастило побачити. І кожна поїздка – це цінний досвід та відповіді на запитання, які ставиш собі або соціуму.

От візьмемо, наприклад, Шрі-Ланку. Там живуть дуже симпатичні хлопці та дівчата, але бідні як церковні миші. Проте дуже щасливі та задоволені життям. Як у них горять очі, як тепло спілкуються. І думаєш: "Боже мій, а ти замучив уже себе песимізмом. Та подивись на цих людей, вчися в них. Вони купили кілограм рису, піймали якусь рибу, вдягнули шорти та майку – і щасливі. Такі зустрічі – це прекрасна переоцінка цінностей. Розумієш, що можна бути щасливим без будинків, машин і літаків. І нещасним, думаючи виключно про це.

Або взяти Індію: людина йде вулицею, а потім – бац, сідає на бордюр проїжджої частини. І сидить так п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять. Бо захотілося про щось подумати. Машини біля нього їздять, а він сидить. Я якось зупинився біля такого чоловіка. Він дивився в одну точку пів години, а потім піднявся спокійнісінько і пішов. Я задався запитанням: "Чи міг би дозволити собі таке?" Ні, бо закомплексований у цьому плані. Люди будуть дивитися на мене, думати, чого воно сидить майже на проїжджій частині, якесь дурне, мабуть. У мене немає такого ступеня внутрішньої свободи, як у того чоловіка.

Інколи згадую ще одну історію. Гуляю в Римі по парку, чую, десь поряд звучить музика. Йду ближче – танцмайданчик. Всі люди – вісімдесят плюс. І грає джайв. Знаєте, така музика зі швидкими рухами? І вони змагаються, хто кого перетанцює. Я просто дар мови втратив! Люди в поважному віці і так перебирають ногами! "Чоловіче, подивись, – думаю собі. – І така може бути старість – рухлива, позитивна".

– Дружина Олена – вона вам друг? Може максимально відверто зробити вам зауваження щодо роботи і ви послухаєтеся?

– О, вона може! Коли я був молодшим, мене це страшенно дратувало. Ну хто хоче правду чути? Хочеться жити хоч трішки в якійсь ілюзії. А вона іноді дуже не те що різкі, але безкомпромісні речі говорила. Я вступав з нею в діалоги, часом – на підвищених тонах. Вона дивувалася: "Ну ти ж сам запитав". Зараз я став спокійнішим, і вона – набагато м'якшою, вже не така радикальна.

Передивилася всі вистави в нашому театрі, ображається, коли не запрошую на якісь постановки. От днями в нас була прем'єра нової роботи "Слуга двох панів". Вона мені: "Так, не зрозуміла! Вже у Facebook купа відгуків, а я ще не бачила". Кажу: "Почекай, нехай схлине ажіотаж, обкатають постановку". Знаєте, як роблять, наприклад, лондонські театри? Коли випускають прем'єру, спочатку грають її в провінції. А потім, коли відбудеться вже вистав десять, перевірять її на публіці, їдуть до Лондона. Я думаю, це правильно.

А в багатьох європейських театрах на прем'єри не пускають критиків. Тому що ще має відбутися контакт між виставою і публікою. Якою би майстерною не була постановка, вона ще якийсь час залишається сирою, їй треба дати час на обкатку.

– Що ви скажете з приводу вистави "Слуга двох панів"? Думки в соцмережах розділилися: одні глядачі в захваті, інші – сприйняли дійство трошки стримано.

– Ви знаєте, колись була така редакторка Ніна Новоселицька. Працювала на радіо в програмі "Театр перед мікрофоном". І мене, молодого хлопця, іноді запрошувала в ефіри. Якось я прийшов, і вона мене питає, як там, мовляв, такий-то новий актор у театрі? І я тільки відкриваю рота, додає: "Нічого не говоріть мені поганого, бо я його дуже люблю!" До чого я це кажу? Я дуже люблю режисера Давида Петросяна.

Я привітав його з прем'єрою. Сказав, що це талановито, яскраво, красиво. Неймовірні костюми та декорації. І я був щирий у своїх словах. Думаю, що ця вистава ще обросте імпровізаціями, свободою. І матиме всі шанси бути дуже затребуваною в нашому театрі.

– Цікаво, а як переживаєте ситуації, коли на сцені щось іде не так? Самі зізнавалися, що якось із Богданом Бенюком у першій дії почали грати частину другої.

– Це вийшло помилково: ми почали грати сцену з другої дії – в першій. Вони дуже подібні, і тема одна – одруження. Я граю, а потім до мене приходить "прекрасна" думка, що це фінал вистави. І між репліками шепочу: "Богдане, ми граємо другу дію". Він: "Не може бути". Як рятувати ситуацію? У нашому діалозі до кінця вистави залишилося пять хвилин, а насправді – йшла тільки перша дія. Коротше кажучи, обидва пережили шок. Але сили небесні допомогли викрутитися з ситуації. І ми таки вскочили на ті рейки, якими мали їхати. Бувають і такі історії в театрі.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Олесею Жураківською – про хейт, місяць у підвалі під час наступу на Київ та "зраду" своїх.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!