"Ти розумієш, що втрачаєш? Це ж Москва!" Роман Ясіновський – про життя в Росії, а також роботу таксистом та півчим у церковному хорі Києва

Популярний актор Роман Ясіновський – наречений Мотрі в народному серіалі "Спіймати Кайдаша", оборонець Донецького аеропорту з позивним "Гід" у "Кіборгах", один із опришків у "Довбуші". Ці ролі артиста дуже добре відомі глядачам.

В інтерв’ю OBOZ.UA Роман Ясіновський розповів, що попри успішну акторську кар’єру, встигає виявляти свої таланти в інших сферах – наприклад, понад 20 років співає в церковному хорі одного з київських монастирів. А також зізнався, що не соромиться роботи, яка, здавалося б, не притаманна творчій натурі: під час пандемії артист розвозив пошту, а нині час від часу працює таксистом.

– Романе, яким був для вас страшний день – 24 лютого 2022 року?

– Я не мав якогось конкретного плану у разі вторгнення, бо до останнього не вірив, що таке можливо. Не збирав тривожну валізку, не закуповував про запас продукти. Купив, пам'ятаю, ліхтарик, от і все, здається. Напередодні вночі підпрацьовував водієм таксі. Під ранок приїхав на виклик, забирав пасажирку, що працює на радіо та прямувала на Хрещатик, 26. Вона повідомила мені, що почалась війна. А після одразу було замовлення з дорогого ресторану, я віз додому стриптизерок (принаймні мені так видалося). Я сказав, що почалася війна, вони не повірили, навіть посміялися.

А потім їм на телефони почали приходити повідомлення. Відразу стихли в машині. А коли зупинилися, вилетіли стрімголов і побігли до свого будинку. Я попрямував додому, забрав свою дівчину, вирішили їхати на захід України. А через два дні, залишивши її там, вже був у Києві, почав волонтерити – займався евакуацією людей, возив машини.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали, що свого часу вас запрошували на зйомки в Росію.

– Я мав працювати там досить тривалий час, здається, в 2009 році. Справа в тому, що я непогано співаю й успішно пройшов відбір у мюзикл – не згадаю зараз його назви, бо це було давно. Кастинг в Україні проводився спочатку в Будинку кіно, потім – у Театрі оперети. А потім уже я мав їхати на погоджувальну зустріч до Москви. Але не зміг, тому що в мене на той день була призначена вистава в театрі. Я попросив перенести розмову на інший день. Пояснив, що не маю заміни, бо хлопець, що грав цю роль у другому складі, захворів. А мені: "Ти розумієш, що втрачаєш? Це ж Москва! Ти практично затверджений на одну із головних ролей!". Кажу: "Я не можу кинути, маю відповідальність". Почув у відповідь: "Або їдеш, або – ні". Я не поїхав.

Тим часом у Росії був дуже багато разів, коли працював з Владом Троїцьким (засновником першого в Україні незалежного театру "Дах", засновником і художнім керівником гуртів DakhaBrakha, фрік-кабаре Dakh Daughters, президентом міжнародного фестивалю Гогольfest. – Ред.). Ми з театром "Дах" дуже часто їздили туди на гастролі. І не тільки в Москву, об’їздили багато міст. Навіть проводили фестиваль Гогольfest у Санкт-Петербурзі.

І знаєте, в мене завжди були неоднозначні враження від Росії. Ніколи не було до росіян ставлення як до якихось братів, як нам вселяли в свідомість. Весь час – дуже насторожено. Навіть зараз пам’ятаю картинку, як їздять люди в московському метро. З опущеними головами, якісь постійно загнані – як із фільму жахів.

Згадую, в 2012 році ми з театром "Дах" мали кількамісячні гастролі в Швейцарії, згодом – у Франції. А потім повернулися на якийсь час у Київ і поїхали з виступами в російський Абакан. І в мене після побаченого в європейських містах відбувся просто злам мозку, коли спостерігав життя російської глибинки. Здалося, що повернувся на років 50 тому. Організатори гастролей хотіли нас якось розважити і запропонували поїздку до місцевої знаменитості – шамана. Дві години везли в смердючому "пазику". Підвели до якогось ряженого чоловічка, який під ніс щось речитативом пробуркотів, два рази дихнув вогнем – ну цирк та й годі.

Ще в мене був один досвід зіткнення з російською дійсністю рік потому. Я дуже впевнено почуваюся за кермом, маю відкриту категорію на вантажівку. І на одному з продакшенів попросили бути відповідальним за перевезення декорацій до Казахстану – так ми проїхали транзитом пів Росії. Десь біля Тули є місце з дуже різким поворотом. І жодного покажчика! Якщо ти не знаєш про поворот, то можна просто виїхати в ліс. А там обрив, де вже стоять понад десяток хрестів за загиблими. Але висновків ніхто не робить – жодних дорожніх знаків. Для мене Росія завжди була країною, яку "розумом не зрозуміти". Їздив туди, бо платили – та й все. Але після 2013 року не був ні разу.

– До повномасштабного вторгнення ви, як і багато інших акторів, знімалися в проєктах, де були російські артисти. З кимось із них товаришували?

– Так, у мене були друзі, які приїжджали сюди і казали: "Київ – це любов, місто, де відчувається запах свободи". Я чув таке багато разів. Але коли почалася війна, вони промовчали і спокійно продовжили працювати в Росії. Знаєте, що я тоді зрозумів? Більшість із них – це сц*куни. Хороших росіян там не варто шукати, для мене поведінка лише одного знайомого актора викликала повагу. Це Артур Смольянінов. Він єдиний, хто дуже жорстко висловлюється проти війни. Через це втратив все і мусив виїхати з РФ в Європу, де довелося починати життя фактично з нуля. Але він залишився людиною.

– У військовій драмі "Кіборги", що присвячена воїнам, які захищали Донецький аеропорт у 2014 році, ваш герой – повністю російськомовний. Незвично споглядати в такому амплуа актора, який родом із Тернополя.

– Коли приїхав до Києва, я взагалі не знав російської мови. У перший рік не вступив до театрального інституту ім. Карпенка-Карого, але успішно склав іспити в естрадно-цирковий коледж на актора лялькового театру. І там мені в ультимативній формі заявляли, що якщо не почну писати конспекти російською, не буду займатися в цьому закладі. Довелося вчити, і потім я досить непогано володів російською. Зараз не знаю – давно не розмовляв.

– Чи правда, що був час, коли ви хотіли піти з професії?

– Я по суті і пішов. У 2012 році в мене народилася донька, згодом ми розлучилися з дружиною (акторкою Вікторією Литвиненко, яка нині одружена з колегою Сергієм Стрельніковим. – Ред.). І мені потрібна була постійна робота, щоб утримувати дитину. Пішов працювати на телебачення. І не думаю, що в цьому є щось незвичайне. Ба більше, я не розумію колег, які заявляють: "Я – актор, як можу займатися чимось іншим?" Вважаю, що чоловік повинен вміти все. Під час пандемії я працював водієм поштової служби. Зйомок не було, гроші швидко витрачалися, зателефонував другу, який має транспортну компанію. Він допоміг влаштуватися в компанію з міжнародних перевезень. Я от зараз, наприклад, деколи продовжую підтаксовувати.

– Вас упізнають пасажири?

– Буває таке. Кажуть: "Ви так схожі на одного актора". "Всі так говорять", – відповідаю. Деколи починаю імпровізувати – міняю голос, інтонації. Ну нібито це не я. А інколи відверто зізнаюся: так, артист. Просять сфотографуватися – не відмовляю. Нещодавно була смішна ситуація: дівчина, яка сідала в авто в компанії друзів, побачивши мене, почала голосно захоплено кричати. Сміюся: "Тихо-тихо".

Але такі випадки бувають не так часто, бо зазвичай їжджу в шапці, в капюшоні якомусь. Звісно, працюю заради заробітку, але це ще й дуже цікаво – скільки історій мені довелося почути, ви собі навіть не уявляєте. Дуже часто люди неймовірно відкриваються в дорозі, особливо коли це якісь довгі поїздки. На одну з історій навіть вже пишеться короткометражка знайомим драматургом, якому переповів цікаву зустріч.

– У минулих інтерв’ю ви розповідали, що багато років співаєте в церковному хорі. Зараз також?

– Так, у столичному церковному хорі греко-католицької церкви в монастирі св. Василія Великого, що на Вознесенському узвозі. А що тут дивного? Я співаю в церкві з дитинства. Закінчив Тернопільське музичне училище за спеціальністю "вокаліст, диригент хору". Скільки вже років займаюся цим у Києві? Понад двадцять. Колектив змінюється, з тих, що були з самого початку, залишилося чотири людини. Робота оплачується, але цей заробіток я зазвичай віддаю на благодійність. Наприклад, їдучи додому, кидаю в церковну скриньку. Або долучаюся до якогось збору на фронт.

– Як згадуєте роботу в серіалі "Спіймати Кайдаша", де зіграли одну з ролей?

– Я безмежно вдячний Наталці Ворожбит, яка повірила в мене, дала можливість спробувати. Це один із найкращих періодів у моєму творчому житті. Сам проєкт – це виключно про любов. Знаєте, коли люди зустрічаються, щоб творити щось прекрасне. Цікава історія, як я знайомився зі сценарієм. Їхав того вечора в Одесу грати виставу. І мені прислали тексти для проб і 12 серій картини. Думаю: "Почитаю одну серію і ляжу спати". І що ви думаєте? Я прочитав все! І тільки-но приїхав до Одеси, одразу написав агенту, що дуже хочу потрапити в цей серіал. Наталка пише просто вражаюче – людина стопроцентно на своєму місці.

– Прихильники серіалу, мабуть, часто і вас запитують про продовження кіно.

– Хоч би як я хотів, його не буде. Наскільки мені відомо, в якийсь період життя Наталка була готова написати продовження. Але, на жаль, цього не сталося. Згадуючи цю прекрасну картину, хочу зізнатися, що мене дуже ображало, що її випускали на телебаченні одразу по дві серії і в дуже пізній час. А чи не в один період з нею йшов серіал з російськими акторами, який транслювали по одній серії і в найкласніший час. Мене це так обурювало! Але варто сказати, що "Кайдашів" все одно дивилися, він мав шалені рейтинги.

І я би дуже бажав, щоб картина мала продовження. Мені здається, що в мене там дуже хороша роль – все йде на розвиток. Ще можна розповідати і розповідати про героя. Якщо взяти Кайдашів, то в них все нібито ясно – майже крапки стоять. А в мене – великі тире або коми (усміхається).

– Ваш рідний брат тривалий час мешкає у США, там живе і двоюрідна сестра. У вас ніколи не виникало думок емігрувати за кордон?

– У мене ще й хороший друг живе в Канаді, якраз сьогодні з ним спілкувалися. Кілька років тому мені запропонували цікавий проєкт у Франції. З театру (актор працює в столичному Театрі ім. Франка. – Ред.) відпустили з умовою, що приїжджатиму грати свій репертуар. Було важко: закінчував репетицію у Франції, сідав у літак вночі або рано-вранці і мчав в Україну. Грав виставу в Києві – і знову назад. А потім мені запропонували лишитися там – на хорошій зарплаті, пообіцяли дочці місце в гарній школі. Це було вже під після лютого 2022 року. Я відмовився.

У цьому контексті часто згадую слова Богдана Сильвестровича Ступки в його відомому відео: "Я люблю Україну": "Мені пощастило: я бачив світ, але подих в мене перехоплює від спокійної величності Дніпра", "Люблю Україну і, маю надію, ви її теж любите". Ці фрази постійно лунають у моїй голові. Хоча зізнаюся, що деякі знайомі щиро дивувалися, що я не прийняв пропозицію. Але розумієте, я відчуваю себе частиною української нації. От серйозно: прямо фізично відчуваю. Вірю, що ми зможемо все змінити, хоча буде важко, і ще не одне випробування доведеться пережити. Дуже боляче було сьогодні дивитися відео з Одеси після ракетного удару (йдеться про обстріл 18 листопада. – Ред.) – жахлива трагедія. Але знаєте, що різонуло? Чоловік, який фільмував ці страшні кадри, розмовляв російською, ще й "косив" під московський акцент.

Друзі, російські атаки будуть продовжуватись, поки тут буде російська мова. Поки ми будемо припускати, що "росіяни не винні, це все Путін". Вибачте, Путін сидить у тих літаках, які запускають ракети по Україні? Путін вбивав людей у Бучі? Це робили і роблять конкретні росіяни. І якщо раніше вони могли відбрехатися, що їх вивезли на "военные учения", то зараз, коли велика війна йде вже третій рік, хто повірить у те, що вони не знають, для чого їдуть сюди? Вони прекрасно володіють інформацією, що будуть робити в Україні. Це нелюди.

Але в мене немає до них ненависті, бо це тваринне почуття. Маю друга, який зараз перебуває на фронті. Він часто повторює фразу: "Якби я ненавидів, давно вже помер би". Треба залишатися спокійним, не розпорошуватися на емоції. Як каже цей мій товариш: "Я їх вбиваю, бо це – робота. Вони прийшли на мою землю, щоб знищити мене". Але я розумію і тих людей, душа яких переповнена ненавистю. Я не втрачав так багато, як деякі з них.

І я не хочу стверджувати, що моя найзаповітніша мрія зараз, щоб в Україні настав мир, бо це дуже абстрактно. Я за перемогу України, бо це буде справедливо. Але я проти вислову, що треба поставити росіян на коліна. Їх треба поставити на своє місце – в стійло. Хочеться, щоб ця країна розпалася на друзки. І народи, яких вони вже поневолили, зрозуміли, що живуть на своїх землях, а не в гостях російської імперії.

– Якщо вам прийде повістка, як будете чинити?

– Якщо потрібно буде піти у військо, піду, я готовий. До початку лютого маю бронь від театру. Як буде далі – час покаже. У будь-якому разі тікати нікуди не збираюся. І навіть трохи ображаюся, коли маю збирати купу документів для дозволу виїхати за кордон з виставами. Я ж не просто їду заробляти, там насправді платять невеликі кошти. Основна мета поїздок – отримуємо майданчики, на яких можемо говорити про те, що відбувається в Україні. А повертаючись додому, маю можливість привезти якусь машину чи щось інше на допомогу фронту. І постійно це роблю.

– Які у вас стосунки з колишньою дружиною – відомою акторкою Вікторією Литвиненко ("Лікарка за покликанням", "Перші ластівки", "На лінії життя")?

– У нас дочка, яку виховуємо разом, тому стосунки дуже хороші, ми друзі. Я взагалі вважаю, що між рідними людьми найважливіше – діалог. І любов – це теж дуже важливо. Як ви думаєте, якби Путін вмів любити, він би розпочав цю війну? Та ні. А найстрашніше, на мій погляд, це байдужість. І дуже шкода, що її багато нині в світі. І навіть у нас, в Україні. Бачили, з якими написами випускають речі: "Мені по*уй", "Якось буде" і т.д.? А закінчується, хочу застерегти, це все завжди одним: "Какая разница?" Так не має бути.

З Вікторією ми постійно на зв’язку, в діалозі – не через силу, а завдяки повазі та любові одне до одного. Любов – це почути, зрозуміти. Варвара мешкає і зі мною, і з мамою. Так склалося, що моя квартира нині знаходиться ближче до школи, де навчається донька, ніж житло Вікторії. Тому в будні дочка зі мною, а на вихідні, канікули – з родиною мами. Коли я знімаюся, Вікторія забирає її до себе. І в нас немає такого, що хтось більше з дочкою, хтось менше. Ми обоє – відповідальні батьки.

З Варварою в мене прекрасні стосунки. Я намагаюся не ставитися до неї як до дитини, бо вона в свої 12 років – уже доволі сформована особистість. І якщо в її ранньому дитинстві міг якось розсердитися, покричати (вважаю, лише через свою слабкість), то зараз хочу з гордістю сказати, що років вісім жодного разу не підвищив на дитину голос. Ми постійно розмовляємо, стараємося чути одне одного.

Читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Артуром Логаєм – про непрості думки щодо мобілізації, бронь від театру та свій магазин одягу.

Також на OBOZ.UA інтерв’ю з народним артистом України Олексієм Богдановичем – про сутичку в Києві із зірковим російським актором, брата в РФ і запрошення до Москви.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!