Союз розпався, бо в нього ніхто не вірив. А в Росії все повертається на круги своя — Сєва Новгородцев

Якщо існує на світі людина-легенда, то це Сєва Новгородцев, британський журналіст і радіоведучий. Його добре поставлений голос, що лунав з "ворожого" Лондона на хвилі "Бі-бі-сі", першим пробився до осель та сердець радянських людей, поселив там любов до Queen, Pink Floyd, Deep Purple і Led Zeppelin, прищепив гарний смак і похитнув засади Імперії зла, наблизивши її кінець.

Сєва написав декілька книг про рок-музику і своє неймовірне життя, знявся у кіно, зокрема в епізоді "бондіани", і отримав з рук самої королеви Орден Британської імперії. Як на свої роки він чудово виглядає, зберігає абсолютну тверезість розуму, займається йогою, веде здоровий спосіб життя, не їсть м'яса, грає музику і продовжує писати.

Напередодні творчого вечора, який відбудеться 10 листопада у київському Docker-G Pub, Сєва Новгородцев дав ексклюзивне інтерв'ю OBOZREVATEL — публікуємо його у двох частинах.

У першій частині йтиметься про "витік мізків" за часів СРСР і зараз, про неможливість повернення до сучасної Росії, про те, чий все ж таки Крим, про музику і таїнство народження поп-ідолів, байопік "Богемська рапсодія" і гурт Queen, фантастичну історію знайомства у Лондоні з юним режисером Серебренніковим і трагедію Віктора Цоя.

— Ви поїхали з СРСР у 1975 році. Це був, за вашими словами, від'їзд не "куди", а "звідки". Сьогоднішній "витік мізків" з Росії, з України відбувається за схожими мотивами? Чим відрізняються ситуації тоді і зараз?

— Різниця в тому, що зараз у громадян на руках закордонні паспорти. Вони можуть "катай в Париж и в Китай" (вірш В. Маяковського 1927 року. — Ред.). У нас не тільки не було закордонних паспортів, а й за кордон випускали винятково перевірених людей. Причому навіть коли артистів відправляли на гастролі, ніхто до останньої миті не знав, кого можуть з літака зняти.

Читайте: Путін недаремно заговорив про ядерну війну. Він розуміє, що кінець близько — Боровий

А зараз цього всього немає, і нічого спільного з тією ситуацією немає. А в житті якісь складнощі є не тільки в Росії і в Україні, а вся Латинська Америка, наприклад, зараз ломиться до США. Тобто чимало доволі незаможних країн, на тлі яких нам з вами, громадяни, скаржитися особливо не варто.

— Чи думали колись, ким були б зараз, якби дружина не вмовила вас емігрувати?

— Швидше за все, я б уже лежав на кладовищі, бо російське життя пов'язане з друзями, і окрім друзів там нічого немає. А з друзями треба випивати, закушувати, причому регулярно. Від цього дуже псується здоров'я, погіршується світовідчуття, людина сповнюється песимізму, жалощами до себе... Ну і все: розтовстів, посивів, втратив зуби, волосся — будьте ласкаві до колумбарію. Так що я, гадаю, живим би не залишився.

— Ви натякаєте, що саме еміграція змусила вас вести здоровий спосіб життя?

— Ну, в моєму випадку — так. Тому що я націлений на громадську роботу. Тобто я на "Бі-бі-сі" не просто за зарплатнею ходив, а комусь це ще було потрібно. Я все усвідомив у 1990 році, коли вперше повернувся до Радянського Союзу і зустрівся із сотнями і тисячами своїх фанів. І зрозумів, що є якийсь результат, є якась мета і треба продовжувати. Так що з того часу я працюю на якісь суспільні потреби, а це дуже підтримує ідеалістичні настрої в організмі і, відповідно, сприяє здоров'ю, здоровому харчуванню і підтримці себе у гарній формі.

— Вас запрошували повернутися до Росії?

— Це технічно неможливо. Я британський громадянин, а СРСР мене громадянства позбавив. З британським паспортом у мене консульський захист, мене так просто не візьмеш. А з російським паспортом я був би громадянином Російської Федерації. Мене можна було б у міліцію забрати, кийком побити.

— Думаєте, були б спроби?

— Ну а чому інтелігентну людину не вдарити? Це ж приємно.

Читайте: Посмішка Гагаріна не виправдовує ГУЛАГ — Віктор Шендерович

— У 1980-х ви стали першим радіодіджеєм для радянських людей. Завдяки вам вони дізналися про Queen, Pink Floyd, Deep Purple, Led Zeppelin. А сьогодні є що відкривати?

— Кожен час народжує свою музику. Ось ми зараз слухаємо Моцарта з побожним придихом, бо це класика, а Моцарт був репером свого часу, поп-музикантом. Це була музика для розваги, дивертисменту. Світські кавалери і дами під це відпочивали.

Тому минає час, і разом з цим часом минає первинне призначення і сенс музики. Для нас це вже не розвага, а серйозна праця — Моцарта слухати, сидіти на концерті 2,5 або 3 години.

Те ж саме відбулося потім і з іншими жанрами. Міський романс початку XX століття, джаз теж стали класичними жанрами для естетів. І рок, в принципі, відходить у сферу, яку старше покоління розуміє, бо воно прикипіло до нього в молодості, а молодим всі ці гітарні запили не завжди зрозумілі.

Так само і з сучасною музикою: те, що зараз слухає молодь, піде разом з цим поколінням до архіву людської музичної культури. Й існуватиме, як існує Моцарт, як існує джаз, опера або мюзикл. Те, що створено, ніколи не помре. У якій пропорції будуть це використовувати, слухати — це вже питання інше.

— Вам подобається сучасна музика?

— Відмінності музиканта і критика принципові, оскільки музикант перебуває всередині професії, і його хвилюють зовсім інші речі, ніж музичного критика. Для музиканта важлива якість тону, стрункість композиції, виразність тощо. За цими параметрами музикант оцінює музику. А про критиків кажуть, що це люди, які музику слухають, але не чують. Тому критик — це місток між музикою і публікою, яка не дуже розуміється, і якій треба все пояснити словами.

Є чудова історія. Відбувається вона у Радянському Союзі, у 1960-і роки. У московському гуртожитку зустрілися представники двох національностей — один казах, а другий естонець. І казах в цей час прочитав у газеті, що американський джазмен, контрабасист Чарльз Мінгус, модерніст, новатор, ось його в Америці затискають. І талант свій він не може ніяк розкрити, тому що буржуазна дійсність його заїла.

Казах, прочитавши статтю, побачив біля естонського свого співмешканця по гуртожитку платівку Чарльза Мінгуса. Каже "О, я щойно статтю про нього прочитав, дай послухати!". Ну, естонець поставив на вертак цю платівку, а музика у Мінгуса дуже складна — він такий собі джазовий Шостакович. Казах слухав-слухав і каже: "Так, дійсно, не дають розкритися".

— А ви себе більше до музикантів чи до критиків відносите?

— Я з музикантів. Тому я коли коментував всілякі музичні штуки, ніколи не дозволяв собі критичних узагальнень. Ніколи не відносив нікого до жодної категорії, а намагався жартувати по-музикантсьому, зсередини. Хоча я на три чверті музикант, а на чверть критик.

— Чи відчуваєте ви себе причетним до розпаду СРСР? Чи має музика взагалі подібну силу?

— Музика має колосальну силу. Мої розмови без цієї музики були б нікому не потрібні. Мої слова просто зависли б у повітрі. А потужність тодішньої передачі була в тому, що з музики йшла неймовірна молодіжна енергія західних музикантів, які, вже не знаю, з яких причин, створили геніальний пласт всього, що було зроблено за 60-70-80-і роки. Ця хвиля мене несла, і я там, ніби стоячи на дошці для серфінгу, ще якісь слова говорив.

Тому, звісно, енергія музики була первинною, а мої коментарі і жарти, які робили все це зрозумілим і одразу ж легкотравним, були вторинні. Але ось у цьому поєднанні вийшла досить потужна пігулка, і молодь, наслухавшись моїх жартів, зрозуміла, що чинна система радянська, по-перше, безглузда, по-друге, там суцільна естетична брехня на всіх рівнях.

Що всі ці пісні про БАМ, ці новини, де нескінченна сталь ллється і збирають урожай, що все це фальшиве. І коли все це стало зрозумілим всім і смішним, Радянський Союз розвалився сам собою, бо в нього вже зовсім ніхто не вірив і ніхто його не хотів.

— Свого часу ви відкрили для радянських людей гурт Queen. Чи встигли ви подивитися фільм "Богемська рапсодія"? Щодо нього зараз багато сперечаються.

— Я бачив трейлери, мені цього достатньо. Дуже вдало актора знайшли. Але, звісно, фільм оминув трагічну смерть Фредді — він закінчився на концерті Live Aid. Потрібен, мабуть, був голлівудський позитивний кінець.

А французи, звісно, зняли б трагічну смерть Фредді: його збліднення, його згасання — і було б сильніше. Тому що в цьому був би моральний урок. Адже Фредді — це поєднання всіх чеснот і всіх недоліків. Він як артист був абсолютно щирим, відкритим, талановитим, а в особистому житті у нього був повний Содом і Гоморра. Він просто згорів. На цьому протиставленні можна було б зробити колосальну драматичну трагедію про сучасне життя, але пішли голлівудським шляхом. Проте, за фільм треба сказати велике спасибі.

— Чи правда, що програму "Взгляд" на радянському ТБ відкрили, щоб відволікти слухачів від ваших ефірів?

— Я почув це у Москві, у 2005 році, від Олександра Любимова, одного з перших ведучих програми, на врученні премії "Радіоманія". Це розглядалося на рівні ЦК КПРС. Треба було молодь відвернути від західного голосу, від Сєви Новгородцева зокрема, і тому програмі "Взгляд" дали добро на використання деяких кліпів і матеріалів, які могли б урівноважити. І їм це вдалося. Люди талановиті, отримали дозвіл, і справа пішла.

— Що ви знаєте про українську музику?

— Колись, у 1990-і, я цікавився, що відбувається. Знаю ваших основних класиків — "Океан Ельзи", "Брати Гадюкіни". З ними особисто не знайомий. Я з музикантами взагалі не спілкуюся. З музикантом треба сидіти, випивати, перетирати — мені ніколи. Треба кувати гарячий матеріал для негайного споживання. Але я і з західними музикантами теж не зустрічався, тому що після 12 років професійної роботи у мене не те щоб ідіосинкразія, — я музикантів люблю, вони люди добрі, чуйні, артистичні, — але розмова з ними виходить поверхнева.

А взагалі вся українська музика дуже динамічна. Вона сповнена життя, там все кипить і вирує, але, як російський рок, так і український замикаються тільки в рамках національної держави. Пропагувати це за кордоном абсолютно неможливо, і коли мене питають, чому на Заході не слухають російський або український рок, я у відповідь запитую, чому ви не слухаєте казахський рок або туркменський? У Таджикистані є чудові музиканти, а ви їх не слухаєте. Всім все стає зрозуміло.

— А що було б із Цоєм, якби не трапилася ця трагедія? Ким би він був зараз? Міг би емігрувати? Він же співав про "часы, что полвека стоят" і "полцарства отдам за коня".

— У Висоцького є такий рядок "кто кончил жизнь трагически, тот истинный поэт". І якщо ми подивимося на долі поетів, побачимо закономірність: той, хто присвятив себе музам цілком і повністю, в принципі, довго жити і не повинен. Бо образ такого героя національного, як Віктор Цой, в душах і пам'яті сучасників має запам'ятатися як фотознімок на певному періоді його життя.

Ось, скажімо, з The Beatles досі живий Пол Маккартні. Він зараз дід. Виступає, інтерв'ю дає, але не знаю, треба було йому це робити чи ні. Він, звісно, людина відома і заслужена, але народ би вважав за краще його пам'ятати молодим, веселим і талановитим. Так що є якийсь незрозумілий космічний закон, що герої рок-н-ролу вмирають молодими. От Цой потрапив до цієї категорії.

Читайте: "Ідіотизм": концерт імені Цоя у Києві посварив українців

До речі, не знаю, чи став би я з Цоєм розмовляти в ефірі. Він був людиною дуже відлюдкуватою, відповідав коротко, а я працюю у словесній сфері і змушений описувати словами те, що музикант може однієї нотою висловити. Тому з музикантів у мене розмова виходить тільки з Гребенщиковим, Макаревичем — ось із такими людьми.

— Хто з радянських музикантів мав шанси стати впізнаваним на Заході?

— Майже ніхто. Тому що процес створення поп-кумира схожий на вибори президента. Люди, нації, на якомусь інтуїтивному рівні обирають собі свого героя. Ось, скажімо, Елтон Джон. Здавалося б, за жодними параметрами не годиться: товстий, не надто гарний, на роялі грає, — а от бачите, став національним героєм. І другого такого ви штучно не створите ніколи. Це був процес природного художнього відбору. Тобто взаємини артиста і населення.

І до цієї ексклюзивної сфери увійти з вулиці аж ніяк не можна. Тому кого б ми не намагалися туди поставити, публіка це відкине, не буде дивитися і не буде слухати. Перенести зірку з однієї країни до іншої дуже важко. Це як рибу не змусиш літати.

— Ви знялися в дуже яскравому епізоді фільму "Літо". Як це вийшло?

— По блату, звісно. Отже, Лондон, 1984 або 1985 рік. Мені раптом додзвонилися двоє якихось молодиків, вже не знаю, як вони телефон дізналися. Ми ваші слухачі, кажуть, хотіли б зустрітися. Ну мені, звісно, цікаво.

Літо. Ми домовилися зустрітися у лондонському робітничому, попсовому і рок-н-рольному районі Камден, у Камденському шлюзі. Там ринок дуже великий, багато пивних. Словом, душевне місце. Я приїхав на зустріч на велосипеді. Як з'ясувалося, їх дуже вразило, що дядькові вже за сорок, вже сивий, а їздить на велику всюди.

Читайте: Що дивитися в кінотеатрах у листопаді: 6 фестивальних фільмів

Один з них виявився Кирилом Серебренніковим, але я це вже потім зрозумів. Хлопці питали про життя, про роботу, жадібно слухали, а на прощання Кирил запитав: "Яку ви по життю дасте пораду?" Ну яку я можу дати пораду? Сказав заготовану фразу "Треба смачно харчуватися і подорожувати".

І от Серебреннікову чомусь це все запало. І коли він робив цей рок-н-рольний фільм, він згадав свої молодіжні враження і вирішив вигадати для мене роль. Ця сцена з купівлею чашки кави була написана спеціально під мене. Бо там не потрібно було жодного Сєви за сюжетом. Ну я от вирішив відповідати образу, знайшов старомодні окуляри, не голився два тижні ...

— Ви корінний петербуржець, у третьому поколінні. Що має зробити Росія, щоб ви повернулися?

— Ленінград був милий моєму серцю двома речами: імперською архітектурою XIX століття, — всі ці палаци і будівлі на Невському, — і людьми. Коли я був студентом в середині 60-х, то по Невському гуляли люди типу Довлатова або Бродського, поки його не посадили, колосальний був літературний клімат, театральний, музичний, джазовий. Цікавих людей було хоч греблю гати. А коли я приїхав до Пітера після 90-х, нічого цього я не побачив.

— Розумію, що ви давно виїхали і політика Росії вже не ваша справа, але чи ви думаєте щось про неї?

— Я думаю, що все повертається на круги своя. У 60-і роки ми, молоді джазмени, жили у повній опозиції до влади. Але опозиція ця була культурна, стилістична. Ми грали свою музику і радянську владу впритул не бачили.

Бродський, наприклад, пишався тим, що не знав ані в обличчя, ані на ім'я жодного члена ЦК КПРС. Хоча їхні портрети висіли на кожному розі. І сьогодні у Пітері, куди ми зрідка приїжджаємо, є осередки своєї місцевої культури. Є затишні ресторани артистичні, де тусується талановита молодь.

Ці люди живуть за тим самим принципом, що і ми 45-50 років тому. Тобто влада по своїх рейках їде, а вони по своїх. І ми не перетинаємося, бо життя — це те, що з вами відбувається щодня і щогодини. І це життя ми вільні сформувати під свої вимоги. Ми можемо один до одного бути ввічливими, один одного поважати, або навпаки — шкірити зуби, ненавидіти, доносити, бити. Тому багато людей у Пітері живуть за першим принципом, а багато у глибинці Росії — за другим. І до тієї Росії я не хочу.

— Музиканти ігнорують політику?

— Музиканти ці ігнорують політику лише до певного часу, а потім їх всіх виносить на якісь узагальнення. Деякі більше політичні, деякі менше, але залишатися байдужим до долі країни не виходить, і у музиканти прорізається голос.

— А якщо, наприклад, музикант живе в Україні, у якої конфлікт з Росією—може він їздити туди на гастролі, ніби не помічаючи, що відбувається?

— Будь-яка людина, зокрема музикант, має жити за законом. Якщо закон не дозволяє їздити, він має йому підкоритися. А що стосується політичних поглядів, то у нього роль і функція набагато вища за політику, бо хороший музикант або поет працює на вічність, на космос, на божественне усвідомлення нашої ролі в історії. Тому він мислить ширше і вище. І йому у низьке та іноді не дуже шляхетне, а часом і просто підле, занурюватися, як то кажуть, западло.

—А коли російських артистів, які побували у Криму, розвертають на кордоні — це правильно?

— Якщо мене, наприклад, до Криму запросять, я поїду туди згідно з рекомендацією британського МЗС, як законослухняний громадянин. З точки зору світової спільноти Крим невід'ємний від України, і для поїздки туди необхідно отримати український дозвіл. А ті, хто їздив напряму, вони порушили міжнародне законодавство.

Бо приєднання Криму лише з точки зору росіян є законним і справедливим, але цю законність і справедливість ані Європа, ані Америка не визнали. Якщо ти їдеш до Криму напряму — отже, ти кидаєш виклик всій світовій спільноті, і Україні зокрема. І якщо тебе розвернули — так тобі і треба.

Читайте: В аеропорту Києва прикордонники розвернули російську зірку

— Ви вегетаріанець, а як ставитеся до використання натурального хутра? До заборони хутряних ферм у деяких країнах?

— У нас вдома є ковдра з овечої вовни. Але я себе втішаю тим, що вівцю все одно зарізали на м'ясо. А хутро — це відходи м'ясного виробництва. Але інше хутро я ніяке не ношу, хоча у дружини, здається, є норкова шуба.

Річ у тім, що в країнах на зразок Італії, де дуже люблять хутро, кліматичної потреби в його носінні немає жодної. Носіння хутра зародилося в тих країнах, де інакше просто загинеш. Скажімо, чукчі без оленячих шкур не вижили б. А в країнах, де це продиктоване модою, естетикою або сибаритським способом життя, є сенс заборонити використання хутра.

Але ви маєте розуміти, що заборона виходить не від уряду, не від якогось комітету, а самі громадяни, стурбовані екологією, взаєминами людини і тваринного світу, виступають за те, щоб тварин не експлуатувати, не вбивати їх через шкури. Вони їх просто люблять. А якщо ти щось любиш, то вбивати не станеш. Ви ж улюбленого котика не станете різати через те, що з нього можна рукавиці собі зшити?

Щойно ти починаєш спілкуватися із тваринами, розумієш їхній характер, їхню роль у природі, те, що у них є свої якісь персональні риси, ти починаєш із ними спілкуватися. Тому про жодне вбивство вже зовсім не йдеться.

Читайте: Гуманна мода: 9 дизайнерів, які відмовилися від хутра

— А ви через це вегетаріанець?

— Звісно. Ви подивіться в очі корові — у неї ж любові більше, ніж у деяких громадян.

Я жив з котами в Англії багато років — 15 або 16. Один помер, а двоє лишилися у моєї колишньої дружини-англійки. А зараз ми живемо у квартирі (в Болгарії, — Ред.) і просто з технічних причин котів не заводимо.

Також читайте на OBOZREVATEL другу частину інтерв'ю з Сєвою Новгородцевим.

Читайте також інтерв'ю OBOZREVATEL з опальним російським бізнесменом, власником найкращого ресторану Лондона Євгеном Чичваркіним.