Сергій Жадан: деякі українці жили в матриці, написаній для них росіянами, а паралельно існував зовсім інший світ

Сергій Жадан: деякі українці жили в матриці, написаній для них росіянами, а паралельно існував зовсім інший світ

"Ти або відчуваєш себе громадянином своєї країни або ні. Десь тут і проходить лінія розуміння єдності", – говорить письменник Сергій Жадан.

Харків – його рідне місто. Рік тому Харківщину звільнили Збройні сили України. Але народу на початку широкомасштабного вторгнення допомогла вистояти єдність.

Сергій відчув щось подібне лютому 2022 року. Каже, що спочатку було складно підібрати слова і сенси, писати вірші, але потім мова виявилася сильнішою за страх. А культура зараз є тим місточком, який здатний обʼєднати.

Ми поговорили із Жаданом, як культура допомагає згуртовувати українців та що означає єдність для нього. Інтерв’ю проходить у рамках інформаційної кампанії "Незламні, бо єдині".

"Єдність – це не про офіціоз"

– Ми будемоговорити про єдність народу. А що таке єдність для вас? Як ви розумієте це слово?

– Складно сказати. Питання, що, здавалося б, лежить на поверхні, але, як більшість простих речей, потребує якогось регулярного проговорення від самого себе. Мені здається, в наших умовах єдність – це про готовність захистити та допомогти, тому що це не завжди питання обов’язку.

Коли до тебе переїжджають переселенці, ти можеш їх прийняти, а можеш і не прийняти. Ти не мусиш це робити, правильно? Але якщо ти їх приймаєш, це вже про єдність.Коли ти допомагаєш землякам грошима, речами, житлом, іншими ресурсами – це теж про єдність.Так працює солідарність, яка виникає із відчуття взаємопов'язаності, із розуміння того, що ми – одна країна, один народ. Так чи інакше, це наша спільна ситуація. Це розуміння того, що ця ситуація стосується не лише тих, в кого в руках автомати, не лише тих, хто працює в ДСНС, чи тих, хто називає себе офіційними волонтерами. Це любов, яка виникає не з примусу, а з почуття.

– Це ви кажете про людську єдність, а якщо в національному масштабі?

– Національна єдність усе одно масштабується особистими історіями. Не ініціативами Кабміну, а конкретними голосами, обличчями, долями та біографіями, з яких складається наше суспільне полотно.Єдність – це ж не про офіціоз, не про візуальну рекламу на вулицях, а про конкретні життєві ситуації.

Десь так, як ми це відчули в кінці лютого 2022, коли країна прокинулася від відчуття порушеного спільного мурашника, в який вступила нога чужого.Мурашки об’єднуються та починають відбудовувати свій мурашник.Не тому, мабуть, що аж так одна одну люблять, а від розуміння того, що вони хочуть, аби цей мурашник далі функціонував, давав їм почуття захищеності.

"Культура може бути універсальною мовою"

– Зараз відбувається підйом української культури, творчості. Є попит у людей на це і, власне, тому вона і розвивається. Чи може нам культура, її розвиток, якимось чином допомогти об’єднати українців?

– Я б радив не переоцінювати можливостей культури, бо навряд чи вона здатна вирішити ті проблеми, які запущені в нас десятиліттями. Вона, звісно, може щось підказати, до чогось привернути увагу, проте зупинити війну вона навряд чи спроможна. І побороти корупцію, до речі, теж.

Але те, що культура може слугувати універсальною мовою, мовою зрозумілою всім, незалежно від регіону проживання, соціального статусу, економічних статків, то так. Культура, на мою думку – це про універсалізм, про спільну лексику.

– Якщо повернутись до минулих часів, то можна спостерігати певний вплив митців на людей і навіть на історичні події. На вашу думку, яку сьогодні роль культура відіграє для українців?

– Роль емоційної відкритості, можливо. Крім того, щокультура виконує роль фіксатора, репортера, літописця, вона очевидно має ще й терапевтичну функцію. Дуже багато людей через кіно і пісні тримають себе сьогодні в стані емоційної рівноваги. Людина читає книжку і якось трішки повертається до себе тієї, яккою вона була до 24 лютого. Через музику намагається втримати рівновагу та пов’язати себе зі своїм емоційним досвідом, своїм минулим. Це те, що, скажімо, сьогодні часто можна бачити. Приходить велика кількість людей на літературні вечори, на музичні концерти. Зрозуміло, що для цих людей найменшою мірою мова йде про розвагу, про безтурботність – скоріше, все таки, про пошук та потребу емоційної рівноваги та відкритості. 2 роки тому такого, звісно, не було.Для української культури взагалі такого досвіду ще не було. Наскільки українська культура з цим упорається – велике питання та великий виклик, тому що справді культура вийшла за свої звичні межі функціонування та можливості впливу.

– Чому Ви кажете "якщо впорається..."?

– Люди мистецтва теж багато в чому дезорієнтовані та не здатні осягнути те, що відбувається, не завжди усвідомлюють можливості свого рефлексування. Особливо це стосувалося перших місяців "великої" війни, коли стрес був настільки сильним, що багато хто починав говорити від початку, знову шукав свою мову.Я це і за собою пам’ятаю дуже добре. Всім хотілося щось сказати, дати відповідь, озвучити почуття, але часто це були інтонаційно неточні посили.

"Сама думка, що буду писати вірші, в той час, коли на вулицях Харкова лежать тіла, викликала емоційне несприйняття"

– А як ви шукали ці слова? Наскільки це було складно?

– Так, перші місяці взагалі нічого не писав. Сама думка, що буду писати вірші, в той час, коли на вулицях Харкова лежать тіла, викликала емоційне несприйняття. Потім з’явилася якась інертність. Минув час і мова виявила свої можливості, показала, що вона сильніша за страх, почала повертатися. Дивіться, минуло всього півтора року, а у нас вже є ціла бібліотека книжок про ці страшні події. Це і художні твори, і антології, і репортажі, і п’єси… Мені здається, це добре. Це не означає, що ми почали робити з біди мистецтво, почали використувати трагедію як матеріал. Це свідчить скоріше про те, що мистецтво знаходить у собі сили далі бути функціональним та ресурсним.

"Люди для мене як повітря"

– Дуже "небанальне" питання, але що вам допомагає творити?

Просто спілкуюся з величезною кількістю людей. Це і є натхнення. Люди як дерева, вони як живі батарейки. Якщо в тебе налагоджені ці ланки взаємообміну енергією, якщо ти розумієш, що робиш, якщо здатен ділитися – ти здатен сприймати енергію інших. Люди, як повітря. Процес дихання взаємний – ти вдихаєш, видихаєш. Це взаємообмін. Ділишся – отримуєш. Все чесно.

"Лінія розуміння єдності: ти відчуваєш себе громадянином або ні"

Ви багато спілкуєтеся з іншими письменниками, музикантами, берете участь у різних заходах, де теж багато митців. Якщо казати про ці культурні кола (музиканти, письменники, творчі люди), як вони розуміють об’єднаність народу? Чи обговорювали це, можливо чули якісь думки?

– Не думаю, що думка культурного середовища сильно відрізняється від думки IT-спільноти чи продавців одягу. Зараз загалом змінилося багато соціальних механізмів. В першу чергу, ти або відчуваєш себе громадянином цієї країни, або ні. Десь тут і проходить лінія розуміння єдності. Якщо ти відчуваєш причетність до своєї країни, до цього часу, до цієї великої біди, тоді ти, мабуть, розумієш цінність єднання. А якщо ти досі в ситуації 23 лютого, то для тебе багато чого і не змінилося. Це теж дивна річ. Ми всю розмову ведемо в термінах множини: ми, вони, нас… направду забуваючи, що ці моменти трансформації, моменти змін, внутрішніх процесів насправді дуже особистісні. Навряд чи змінюється питання ідентичності в межах регіону, міста чи мікрорайону. Очевидно, що зміни відбуваються на персональному рівні.

"Культура – це про індивідуалізм"

– Чула таку фразу від військового: "росіяни своєю війною зробили те, чого не могли ми зробити протягом нашої незалежності". Я так розумію, що це про нашу згуртованість. Чи все-таки культура є тим фактором, який здатний обʼєднувати?

– Культура до цих факторів, безперечно, належить. Політика – це надто конфліктно, це наше мінне поле, і розміновувати його доведеться ще досить довго. Історія у нас теж складна і травматична, і теж може стати полем для бійок та суперечок. А ось культура, з огляду на свою універсальність, дійсно може об’єднувати.

Незалежно від того, живеш ти у Краматорську, чи у Калуші, є шкільна програма, де є, умовно, письменник Хвильовий, ти читаєш його і вирішуєш – приймаєш ти його чи ні. Те саме стосується музики, кіна, театру, які також можуть сприйматися незалежно від твого регіонального походження, мовного/культурного/освітнього бекграунду.

Повторюся:культура внаслідок своєї максимальної суб'єктивності, необов’язковості та засадничої емоційної відкритості здатна стати місточком там, де немає можливостей в політики чи ідеології, релігії.

Культура, разом із тим – це про індивідуалізм. Люди не ходять на покази мікрорайонами. Родинами, компаніями, військовими підрозділами – так. Але все одно це не про прийняття тієї чи іншої естетики. Цим культура і прекрасна.

Вона про індивідуалізм, про те, що людина обирає ті чи інші критерії в літературі, музиці чи кіні. Себто, передбачається, що людина наділена поглядами, переконаннями, цінностями, що вона свідома, здатна ставити якісь питання, має критичне мислення.

– Що б ви побажали українцям, які будуть читати це інтерв’ю?

– Просто побажаю читати побільше. Сьогодні це справді можливість відкрити для себе багато важливих речей. Сьогодні багато українців відкривають для себе світ українства, який ще 2 роки тому був великою мірою світом гетто, треба було ще знайти туди вхід, пройти певні коди, фільтри, паролі. Як у принципі й в цьому закладі ("Остання барикада". – Ред), де ми зараз. Раніше сюди пускали лише тих, хто знає пароль – цитату з Шевченка. А зараз пускають всіх. Для мене це позитивна й важлива метафора всього, що відбувається зараз в Україні.

"Проблема не в казках Пушкіна, а що за ними стоять танки Путіна"

– Це в принципі стосується статусу культури. Старші та молоді люди відкривають для себе класичну літературу, музику, українське кіно передивляються, тому що не знають хто такі Миколайчук, Довженко, Ступка. Що фільм "За двома зайцями" першочергово був україномовним. Вони все для себе це перевідкривають та розуміють, що жили поза межами космосу, який для них не був озвучений.

Жили в матриці, написаній для них росіянами, де було все російське. Паралельно існував зовсім інший світ, який базувався на українських ідентичних орієнтирах та маркерах. Це страшенно цікаво, хоч і болюче часом.

Досі комусь важко відмовитися від казок Пушкіна, але так чи інакше, це вже незворотний процес. Проблема не в казках, а в тому, що за ними стоять танки Путіна. Це ж очевидно. Російська культура працює на російьску ідею. А в російській ідеї нам місця немає.

Тому "учитеся, брати мої, думайте, читайте!" Відкривайте для себе Україну!

"Незламні, бо єдині" – комунікаційна кампанія, яка показує силу духу та незламність українців. Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки разом з Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) показують як важливо зберігати єдність, коли Росія щодня своєю дезінформацією намагається посварити та роз’єднати українців.