"Російських акторів нам ставили за приклад". Зірка "Кайдашів" про перехід на українську мову, гонорари під час війни та переїзд до батьків дружини

Відомий український актор Григорій Бакланов, якого мільйони глядачів знають за однією з головних ролей у народному серіалі "Спіймати Кайдаша", зізнається, що війна сильно змінила життя – його та родини.

В інтерв’ю OBOZREVATEL артист розповів, чи має зараз друзів серед колег з РФ, зізнався, чи хотів би, щоб його Лаврін знову повернувся на екрани. А також прокоментував нещодавню гучну історію про росіян, які вкрали наш культовий серіал "Спіймати Кайдаша", недолуго переклали і тепер показують у себе.

– Григорію, ви першим помітили афіші "Кайдашів" на російських ресурсах та розповіли про це в соцмережах.

– Так, я це побачив рік тому. Коли ми влаштовували благодійні покази серіалів разом із виконавцями, щоб зібрати гроші на фронт. Мені потрібно було скачати матеріал для чергової зустрічі – і наткнувся на це. Кілька наших серіалів, які були дуже примітивно продубльовані російською і, судячи з коментарів, мали багато переглядів. Там був і наш серіал, і "Перші ластівки", й інші проєкти. Цікаво, що раніше росіяни нам закидали, що без їхнього кіно нам не буде що дивитися. А виявилося навпаки. Я думаю, що нам насправді це тільки в плюс. Бо культуру не перекриєш парканом. Тут або вони нас, або ми їх.

– На початку війни ви казали, що, можливо, не повернетеся в кіно, бо сумнівалися, що найближчим часом з’явиться для акторів робота. Як зараз?

– Почали з’являтися нові проєкти, зокрема – якісні, масштабні – незважаючи на війну. Саме зараз проходжу кілька проб. І один проєкт запускається вже в жовтні – це фестивальний короткий метр, написаний військовим ще на початку АТО. Це дуже нетипова історія про досвід існування між світами життя та смерті й про наше призначення тут.

– Як вас змінила війна?

– Передусім ми з дружиною (акторка Анастасія Цимбалару) з 24 лютого повністю перейшли на українську мову: і в спілкуванні зі своїм оточенням, і між собою. Перший час спілкуватися з тими людьми, які до цього завжди розмовляли з тобою російською, було незвично. Але це відчуття минало вже за кілька годин. Окрім того, дуже багато людей, з якими спілкувалися раніше російською, і самі нині переходять на українську.

– А ваші рідні з Одещини?

– З нами спілкуються українською, а між собою – я не контролюю (сміється).

– Був час, коли мама нарікала, що бачить вас частіше на екрані, ніж у себе в гостях.

– Було таке. Мама казала "ну хоч так бачу, як ти зараз виглядаєш". Коли вийшла картина "Пекельна хоругва, або Різдво козацьке", де виконав головну роль, тричі ходила до кінотеатру. Потім переказувала мені, що розповідали глядачі, виходячи із зали.

– Чим для вас Одеса відрізняється від Києва?

– Повітрям. В Одесі виходиш на вокзал із поїзда – і вже відчуваєш море. Це завжди особливий момент. Київ і Одеса дуже відрізняються ритмом. До мене якось з Одеси приїхав друг, то ми з ним ніяк не могли "потрапити в ногу", коли гуляли. Я вже звик до "столичного ритму", а в Одесі люди вміють іти, насолоджуючись кожним кроком. Коли приїжджаєш туди, згадуєш, як це робиться.

– Коли ви востаннє були в Одесі?

– Не приїжджав уже два роки, і, на жаль, зараз мені немає до кого туди їхати. Моїх рідних через війну розкидало світом – хтось знайшов тимчасовий прихисток за кордоном, хтось переїхав до Києва, хтось на фронті. Але знаю, що ми обов’язково ще всі зберемося за спільним столом. У нас раніше на свята була традиція – усі з'їжджалися. Якщо влітку – то стіл накривали надворі, під великим горіхом. Сидиш і розумієш: у тебе є не просто родичі – у тебе є родина.

– В одному з інтерв’ю розповідали, що з початком війни гонорари артистів упали в три рази. Як зараз?

– У тій бесіді йшлося про топових акторів, тому озвучувалися такі приблизні гонорари: раніше за знімальний день платили 20 тисяч гривень, після повномасштабного вторгнення пропонували в середньому три. Зараз усе потихеньку відновлюється. Однак нерідко гонорари знижують штучно, і бюджет не доходить до проєкту в первинному обсязі. Причинами називали повномасштабне вторгнення, коронавірус, війну, ще раніше – що це "перший український проєкт" тощо. Як діяти нам? Принаймні вирішити – приймати або не приймати такі умови.

– На ваш погляд, що чекає наше кіно?

– Мені здається, це питання вже обговорили в усіх інтервʼю. Головне, на мій погляд, в процесі створення будь-якої картини – відчуття краси. В якому б жанрі не планувалося кіно, якщо цього немає, нічого не вийде.

А фільми про війну треба починати з відповідальності. Не можна знімати це так, як звикли знімати "про любов". Війна – це те, що пережив кожен українець, тут брехня буде жорстокістю щодо глядача і тільки розʼятрить рани, які відкриті. І будуть такими ще дуже довго.

– У цьому контексті хочу запитати: як актору вибирати ролі, щоб не потрапити в ситуацію, яка сталася з фільмом "Юрик" про Маріуполь. Як відомо, після виходу картини авторів звинуватили, що "реальність була набагато жорсткішою, ніж її художнє осмислення". Довелося видалили фільм з усіх ресурсів, а акторам, зокрема Риммі Зюбіній, – просити вибачення у глядачів.

– Я завжди передусім дізнаюся, хто створює картину, яка команда працює над проєктом. Треба брати для ознайомлення весь сценарій, щоб зрозуміти історію, а не тільки частину, яка стосується твоєї ролі. Це потрібно і для акторської роботи, і для того, щоб потім не було для тебе неочікуваних "відкриттів". Тобто, даючи згоду на роботу в тому чи іншому проєкті, треба чітко й детально бути ознайомленим із ним.

– Раніше, споглядаючи, як шикарні умови створювали російським акторам на зйомках наші продюсери, було відчуття, що ви – українські актори – ніби не у своїй країні живете?

– У моєму випадку так було, коли тільки робив перші творчі кроки. Коли ми вчилися в університеті, нам казали, що є тут російські актори – і вони показують клас. На них, мовляв, треба рівнятися. Завжди нам ставили за приклад їх. Потрапив у кадр з якимось росіянином, значить тобі пощастило: зможеш відкрити для себе неймовірні ази майстерності. Але на практиці ми бачили, що це не завжди так. Іноді, а то й дуже часто, їх запрошували суто через їхнє громадянство. А не за професіоналізм.

– Чи залишилися у вас друзі-актори в Росії?

– Жодного. Мені немає про що говорити з представниками країни-терориста. Це стало зрозуміло в перші дні повномасштабного вторгнення. Спочатку я ще чогось наївно сподівався, коли деякі з них почали писати фрази "ні – війні", що це початок спротиву. Але виявилося, що це вже кінець. Росіяни створили таку країну, яку хотіли. Інакше б вона не існувала в такому вигляді, в якому є зараз.

– Нещодавно ви відзначили черговий день народження. Народилися в дуже цікавий день – 31 серпня. Як святкували у дитинстві: сьогодні – гості, а завтра – до школи?

– У дитинстві це була трагедія – хочеться розділити свято з друзями, а всі готуються до школи. В університеті навпаки – ми якраз з'їжджалися до гуртожитку за тиждень до початку навчання – і можна було чудово відсвяткувати день народження – усі на місці. Зараз таких компаній я не збираю. Зараз у тебе одразу виникає думка – а чи на часі це, чи не краще це все зробити після перемоги, а зараз ці кошти переказати в донат. Цьогоріч ми поїхали з дружиною вдвох на кілька днів за Київ, і все.

– Правда, що ви зараз мешкаєте з батьками Насті?

– Так склалося (зокрема – і в матеріальному плані), що ми мусили виїхати з орендованої квартири та постукати до батьків, за що дуже вдячні. У нас із ними чудові стосунки, все нормально. Синдрому Кайдашів ні в кого нема. Але окреме житло вже підшукуємо – ситуація з роботою складається в позитивному напрямі.

– Коли вас запитують про продовження "Кайдашів", ви кажете, що ця історія закінчена. А якщо подивитися з такого боку: в кінці серіалу ваш Лаврін йде в АТО, зараз війна продовжується, є про що розповідати. А там і Лаврін з Карпом нарешті порозуміються…

– Я багато чув запитань, окрім щодо продовження, мовляв, незрозумілий кінець, відкритий, "і що далі?". У мене відчуття повної завершеності історії. Ми вже набігалися по колу і, сподіваюся, нарешті почали йти прямою дорогою. До того ж Наталка Ворожбит сказала, що Лаврін та Карпо навряд чи зможуть знайти спільну мову та помиритися. Мир між ними не пропишеш. Тому щодо майбутнього Лавріна – я не думав про це. Граючи в серіалі, я тоді будував свого героя, як прописано в сценарії. Далі – фантазія глядачів.

– Григорію, а чи підтримуєте ви дружні стосунки з акторкою Дариною Фединою, яка зіграла Мелашку в "Кайдашах"? Це її дебют у кіно, а потім ми, глядачі, трошки її загубили, випала з інфополя. Чим вона зараз займається?

– Ми лише кілька разів бачилися після зйомок. Востаннє це було на благодійному показі нашої картини у Львові. Вона саме там живе та працює в театрі.

Раніше OBOZREVATEL писав, що актор серіалу "Реальні пацани", якого засудили за вбивство 19-річної дівчини, засвітився на війні в Україні.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!