"Про наші гастролі в РФ можна написати книгу". Павло Гудімов – про повернення до "Океану Ельзи", зіркову хворобу Вакарчука та інтерв’ю в Москві

Павло Гудімов – співзасновник гурту "Океан Ельзи", понад 10 років працював у колективі гітаристом. Нині – один із найвідоміших українських галеристів і арт-кураторів. Має авторитетні виставкові мистецькі простори в Києві та Львові.

В інтерв’ю OBOZ.UA Павло перегорнув разом з нами маловідомі сторінки з життя легендарного українського гурту. А також розповів про своє не менш цікаве сьогодення.

– Днями Святослав Вакарчук потішив шанувальників новиною, що ви приєднаєтеся до гурту під час ювілейних виступів "Океану Ельзи" в жовтні.

– Ми давно зі Славіком обговорювали те, що деякі моменти нашої історії цікаво використати до 30-ліття групи. Плануються не лише концертні виступи. Пізніше вийде документальний фільм, ще буде книга про "Океан Ельзи".

Я працював у гурті 11 років, а нині підтримую достатньо теплі стосунки з колективом. Ми говорили із Славою, що було б добре не просто вийти, заспівати та зіграти, а й трошки поговорити. Про минуле, про те, як це все починалося. Про те, як ми першу пісню придумали. Вона називалась "Місто вночі", але так нікуди і не вийшла. А паралельно взялися за пісню "Long time ago", яка була ще написана до того, як Славік з'явився в групі, але не закінчена. А він прийшов і дописав приспів. Ми це все об'єднали і зняли на неї відео. Дуже файно вийшло. Це було ще у Львові, до переїзду в Київ.

– У грудні 2013 року ми вперше після розпаду "золотого" складу "Океану Ельзи" побачили вас знову разом на сцені. На Майдані разом з Вакарчуком виступили ви, Юрій Хусточка, Денис Глінін та Дмитро Шуров. А як ви згадуєте той вікопомний концерт?

– Я пам'ятаю, як ми зустрілися зі Славіком на Майдані під час революції. Почали думати, що можемо зробити. Зрештою, всім зателефонували і вирішили анонсувати виступ. Можливо, з професіонального погляду він вийшов дещо сирим, бо багато чого було побудоване на імпровізаціях. Але дуже масштабним за кількістю глядачів. І для нас – дуже теплим. Після того ми ще раз зібралися наступного року, вже на святкуванні 20-ліття групи "Океан Ельзи". Це було в 2014 році.

– А де зараз Юрій Хусточка? Ви підтримуєте зв'язок?

– Він давно мешкає у Франції, у Парижі. Має прекрасну родину – дружину та двох дітей. Як і раніше, займається музикою, зокрема продюсуванням. На виступах у жовтні його з особистих причин не буде, хоча дуже цього хотів. У нас прекрасні стосунки. Можливо, зв’язуємося не так часто, як хотілося б, але контакти відбуваються.

– В одному з інтерв'ю ви розповідали, що найбільше зірковою хворобою в гурті перехворіли Вакарчук і ви. Розкажіть про цей період.

– З одного боку, відчуття, що ти можеш зрушити гори, напевно, є позитивною частиною зіркової хвороби. Я завжди вважав себе людиною вільною, а коли стаєш популярним, то ще більше відчуваєш силу цієї свободи. З негативного… Бували різні інциденти – здебільшого на гастролях. Наприклад, я терпіти не міг, коли виникали якісь проблемні гастрономічні викрутаси. Погано готували чи обслуговували. Тоді висловлював все, що вважав за потрібне, іноді в різкій формі. Але в цілому ми були білі й пухнасті (сміється).

Славі, звісно, діставалося більше пізнаваності, оскільки він вокаліст. І ця популярність, зрозуміло, мала наслідки. Він вже не так легко міг пересуватися простором, користуватися громадським транспортом, по вулиці ходити. Мусив одягати якийсь умовний капюшон, трохи ховатися від людей. А коли ти віддаляєшся, нехай навіть вимушено, реакція у відповідь може бути різною. Передусім – від прихильників. Але проходження через психологічні випробування, у тому числі й зірковою славою, якісь внутрішні негаразди в колективі – це нормально.

– Офіційно причина вашого розриву з групою "Океан Ельзи" звучить так: втрачено творчий зв'язок. Поясніть простими словами, що це було?

– Коли ти не реалізуєшся в групі, твої пісні не виконуються тощо – це і є втрачений творчий зв'язок. Я вважав, що це проблема. Наполягав, що нам потрібно шукати баланс творчої реалізації кожного з учасників гурту. Але писав більше Славік і вже не дуже допускав інших до формування репертуару. Тим часом у мене накопичились пісні, які треба було далі реалізовувати. І я почав сольну кар’єру, створив гурт "Гудімов". У цей період були моменти, коли нелегко вирішувалися деякі питання між мною та "Океаном". Але про образу не йшлося. Згодом ми все цивілізовано врегулювали.

– Ви отримуєте роялті від творчості групи "Океан Ельзи"?

– Так, це все врегульовано договорами. Але ці відрахування – не такі великі гроші, як можна подумати.

– Діяльність вашого гурту "Гудімов" запам’яталася ще й тим, що ви потрапили до Книги рекордів Гіннеса, знявши, змонтувавши і показавши в телеефірі за рекордно короткий час кліп на пісню "Коротка розмова".

– Ця була ідея Валерії Бородіної, яка тоді була директоркою нашої групи, моєю подругою. Вона дуже креативна в таких речах. Для чого це було нам? Заради перформансу, не було більше ніякої мети. Чесно кажучи, я до рекордів та якихось нагород байдужий до неможливості. Коли чую розмову про необхідність звань, голосно регочу. Навіщо це все потрібно? Єдине варте уваги звання – це внутрішнє відчуття гармонії, комфорту та реалізованості. Тому запис у Книзі рекордів Гіннеса – це, скоріше, така собі промоційна фішечка, яка гарно спрацювала. І якщо ми згадуємо цю подію от з вами і зараз, майже через 20 років, то вона цікава досі.

– Де ви гармонічніше себе почуваєте: у Львові, де народилися та виросли, чи в Києві, з яким пов’язано багато цікавих років?

– У Львові, бо я вдома. Я повернувся зі столиці до рідного міста майже через 20 років після того, як звідси поїхав. Мені тут дуже легко працювати, бо перебуваю в середовищі, яке збагачує щоденно. Але я не замикаюся суто на Львові. Сьогодні виїжджаю, наприклад, до Одеси, де курую і відкриваю виставку одного з найвідоміших наївних художників сучасності Дмитра Молдованова. Вчора був запрошений виступити як музикант на презентації книги Юрка Рокецького про братів Гадюкіних у львівському арт-центрі.

– До Києва довго звикали?

– У Києві тільки тим і займався, що з першого дня перебування шукав гармонію. Спочатку нам зняли житло в дешевих "панельках" на Оболоні. А до цього у Львові я жив у шедевральному будинку епохи модернізму. Уявляєте мій внутрішній стан, коли раптом потрапив у радянські нетрі? Звісно, треба було щось шукати для гармонії в душі. Ходив містом, віднаходив якісь місця, які б мені були приємні. Вподобав для себе Поділ. Придбавши там квартиру, познайомився із сусідом, з яким створили архітектурну майстерню "Я дизайн", що почала успішно боротися з "версальським" стилем у хрущовках. Згодом народився арт-центр "Я Галерея", де працюємо з мистецькими просторами – виставки сучасного мистецтв, лекції, дискусії. Але більше роботи зараз все ж таки у нас у Львові, де теж маємо арт-центр.

– Цікаво, хто вам до вподоби з музикантів, які нині на слуху? Що думаєте щодо співачки Клавдії Петрівни, думки про яку діаметрально протилежні: одним шалено "заходить" її творчість, інші не розуміють, чому їй приділяють стільки уваги?

– Талановитих виконавців у нас достатньо. Мені подобається "Один в каное", наприклад. Деякі пісні Христини Соловій. Хоча це не зовсім нові імена, але кльово. Shumei має неймовірний голос, дуже професійно ним володіє. Відносно Клавдії Петрівни – це класний поп. Але, хоча я слухаю дуже різну музику, мушу зізнатися, що не є великим шанувальником українського попу. Однак це – якісно. Та ж сама "KAZKA". Деякі їхні речі – надзвичайно гарна попмузика. Ще мені дуже подобається пісня "Листи" співака Leo Mantis, якого продюсував Святослав Вакарчук.

Дуже цікаві експерименти були в Івана Дорна. Відкидаючи певні політичні моменти, слід визнати, що він дуже професійний музикант. Ще варто згадати "Go_A", що представляли нас на Євробаченні. Якийсь час я ошанував гурт "Latexfauna". Вони з'явилися, зробили класну програму, але поки що питання – будуть далі розвиватися чи застрягнуть на тому, що зробили. Останній концерт, на якому був у Львові, це Schmalgausen. Вони теж дуже симпатичні, мені сподобалось.

– У контексті згадування про Івана Дорна, як ви ставитеся до артистів, які перестали виступати в Росії тільки після повномасштабного вторгнення? Вірите в їхню щирість?

– Слухайте, говорімо відверто. Кожна людина сама визначає свій поріг чуттєвості й етичності. Мені найменше хочеться зараз таврувати і займатися полюванням на відьом. Кожен із випадків треба розглядати персонально. Якщо говорити про мене, то останній мистецький проєкт у Росії, який я курував, відбувся у 2013 році. Після того сказав: більше ніяких контактів, художників і виставок у РФ.

Я не можу комусь щось забороняти, але для себе цю заборону чітко сформулював. А до цього як диски "Океану Ельзи", так і диски групи "Гудімов" виходили на російських лейблах. Сюди сунув російський шоу-бізнес, а наша присутність там українською – була своєрідною контрдією. Візьмемо, скажімо, гурт "KAZKA". Вони особливо не їздили на гастролі, але навіть після 2014 року їхні україномовні пісні були в топі пісень, що найбільш прослуховувалися в Росії. Ця музика була своєрідним домінуванням української культури.

У нас попереду надзвичайно складний період. Я не вірю в те, що, коли війна закінчиться, достатньо буде почути: "Це була помилка". І всі розійдуться. Такого не буде. Окрім певного покаяння, відбудеться компенсація величезних втрат газорублями. А далі нам доведеться якось вибудовувати взаємодію, жити відокремлено за стіною не вийде.

Звісно, наші сусідські відносини вже ніколи не будуть такими, як раніше. І дуже добре, бо ми вже побачили, до чого може призвести засилля російської культури на чужій території. Нам необхідно вибудовувати нову культурну політику, а саме: приділяти увагу домінуванню нашої культури. Росіяни свою пхають скрізь. Дивіться, як вони зараз протягнули на Канадський кінофестиваль пропагандистський фільм "Росіяни на війні". Зрозуміло, що такими методами послаблюють весь масштаб трагедії, яку ми переживаємо. А які наші кроки? Це завдання на найближче майбутнє. Перемога – це не лише перевага у війні, а й в інформаційному та культурному полі.

– Готуючись до нашої розмови, натрапила на відео, де ви зі Святославом Вакарчуком напередодні концерту в Москві даєте інтерв’ю російською мовою. Видно, що вам дуже некомфортно. Як зараз згадуєте час, коли багато гастролювали Росією?

– Знаєте, про наші гастролі в РФ можна написати книгу. Це такий жах, там стільки трешу, що ви собі не уявляєте. Звісно, якщо говорити про звичайні концерти, то це одна справа. А все, що стосується корпоративних виступів, якихось поїздок по Росії – це кошмар. Наприклад, пригадую концерт у Волгограді. Ми виступали в клубі, в якому навіть не було сцени. І він вважався єдиним пристойним розважальним закладом на той момент. Потім я попросив місцевих показати нам трошки місто. І був неймовірно вражений, що деякі місця до цього часу зберігали сліди Другої світової війни. Обстріляні будинки, уявляєте? Я вже мовчу про відсутність освітлення на вулицях та вивіски на магазинах ще з 60-х років.

На вулиці до нас підійшла дівчина і попросила: "Заберіть нас звідси! Будемо робити все, що ви скажете, тільки вивезіть". Я був у шоку від цієї фрази. Aле тільки зараз розумію до кінця всю глибину того жаху. І це лише одна маленька історія. Є великі, які навіть не вмістяться в одному інтерв'ю.

– Окрім того, що ви активно працюєте в мистецтві, ви відомий колекціонер, зокрема, ваша колекція гітар вважається однією із найкращих в Україні. Який інструмент у ній найдорожчий?

– Їхню вартість не можна вимірювати лише грошима. Вони всі плюс-мінус однаково коштують. Мені дуже дорога перша гітара, це Fender (американська компанія, яка вважається лідером на міжнародному ринку. – Ред.) початку 90-х років минулого століття, перевидання легендарної моделі 60-х років, яка надзвичайно якісно звучить. От, власне, вчора я на ній грав на презентації книги про Гадюкіних. Дуже люблю цей інструмент, на ньому записані мої перші професійні альбоми. Із незвичайних у мене є Fender 1954 року. Він кладеться на коліна, а струни треба перебирати залізним слайдером. Я його привіз із Нью-Йорка, це дуже цінний інструмент, просто з неймовірним звучанням.

У мене є не тільки гітари, а й інші інструменти. Зокрема, оригінальний працюючий синтезатор Moog Prodigy, один із найперших у світі, які випускалися компанією Moog Music. Його звучання – це просто космос, ніяка цифра не в змозі передати такий звук. Маю електропіано Rhodes 50-х років минулого століття. Воно маленьке, але дуже чесне в роботі. Його можна почути, наприклад, на моєму альбомі "Трампліни". Ну і в мене є клавінет, на якому грав Стіві Вандер. Але інструмент має певні проблеми зі звуком, і це ніхто не може в Україні відремонтувати, до кого не звертався.

Але передовсім я збираю українські мистецькі твори. Не хочеться вирізняти якесь одне ім’я, бо майстри всі різні, кожен заслуговує на увагу. У мене є прекрасні твори Ігоря Яновича, Миколи Малишка, Володимира Костирка, Євгена Равського, Андрія Сагайдаковського. Так само є колекція декоративного мистецтва, колекція меблів, колекція сакральної скульптури тощо. Це експонати, які я використовую для виставок і збираю для майбутніх музеїв. А подій, навіть у найближчому майбутньому, заплановано чимало. Наприклад, коли я буду грати в Києві з "Океаном Ельзи", у Львові відкриватиметься вже третій Львівський тиждень скульптури, який я курую.

Раніше OBOZ.UA писав, що в оточенні Вакарчука емоційно відреагували на його "високу" військову зарплатню.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю із співачкою Альоною Вінницькою – про раптове зникнення з публічного простору, зміну професії та темну сторону гурту "ВІА Гра".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!