"Містична історія відбулася". Зірка "Спіймати Кайдаша" Христина Федорак про новий сезон серіалу, проби на Мотрю та головну роль у "Конотопській відьмі"

Акторка Христина Федорак ("Гуцулка Ксеня", "Спіймати Кайдаша", "Перевізниця") відома не лише роботами в кіно. Вона грає головну роль у найгучнішій виставі "Конотопська відьма" в столичному театрі Франка, квитки на яку розбирають за лічені хвилини після появи в продажу.

В інтерв’ю OBOZ.UA акторка розповіла, чому якийсь час не вважала Київ своїм містом, зізналася, як імениті артисти приймають молодь у театр Франка, а також виклала свою версію надзвичайної популярності "Конотопської відьми".

– Христино, а в чому секрет "Конотопської відьми"? Коли ви бралися за роботу, підозрювали, що вона стане такою популярною і по квитки стоятиме величезна черга, а перекупники продаватимуть їх за шаленими цінами?

– Режисер вистави Іван Уривський неодноразово казав, що коли ми здавали прем'єру, не підозрювали, яка гучна слава чекає постановку. В чому секрет її успіху? Одні кажуть, що в містиці, якою оповита п’єса, бо все, що пов'язане із силами природи, українці люблять та поважають. Назва "Конотопська відьма" вже притягує увагу.

Але якщо дивитися простіше, то мені здається, що велику роль зіграла реклама. На старті у нашої вистави не було такої гучної популярності, вона стала страшенно модною десь через чотири місяці після запуску. Хтось із глядачів виклав відео з фрагментами постановки, його підхопили – і розлетілося по TikTok та Instagram. З коротенького фрагменту пішла така ланцюгова реакція. І вже про "Конотопську відьму" знає вся Україна. Коли я приїхала нещодавно додому в Коломию, племінники мені розповіли, що навіть їхні друзі в школі обговорюють виставу. Уявляєте, діти в якихось невеликих містечках знають, що є така "Конотопська відьма" в Києві. Вони мені навіть переказували мізансцени з постановки.

– Христино, як вам живеться зараз? Ви переживаєте розквіт у кар’єрі, у ЗМІ вас називають улюбленицею театральних критиків. А ще пишуть, що з першої кінострічки "Гуцулка Ксеня" у вас закохалися і глядачі широких екранів.

– Я спокійно до цього ставлюся, бо це відбулося не раптово. В мене все йшло поступово, природно, органічно. Я хотіла стати актрисою змалечку. Коли мені було років вісім, їздила з мамою в Київ до тата, який перебував тут у відрядженні. Ми ходили в театр Франка, і я батькам казала, що буду тут працювати. Тато з мамою от нещодавно якраз згадували про це.

Все, що в мене є на сьогодні, – це завдяки майстрам в університеті, режисерам, які зустрічаються на моєму шляху, ролям, які отримувала. Не можу сказати, що якась конкретна робота стала переломним моментом. Можу лише в цьому контексті згадати про свою візитівку – виставу "Буна". Це перша моя велика робота – в усіх сенсах цього слова. З нею ми стали впізнаваними, вона досить швидко набула популярності. Цій виставі вже більш ніж 10 років, якийсь час у нас була перерва з нею, а зараз вона знову повернулася на сцену театру Франка. Мені здавалося, що за 10 років уже всі, хто хотів, передивився "Буну". Але дедалі частіше з'являються люди в моєму оточенні, які кажуть, що ще не бачили. Мені від цього дуже приємно, тому що це значить, що постановка має жити.

– На буковинському діалекті "буна" – це "бабуся". Ви дуже органічно виконуєте головну роль – старої та безжальної сільської бабці. Звідки така точність у молодої жінки?

– Насамперед зовнішнє спостереження. Ми створювали цю виставу в селі, поїхали на кілька місяців в експедицію. І там я знайшла бабусю, яка на відсотків 80 відповідала прототипу Буни. Навіть біографічні речі співпадали – просто містична історія відбулася. Я записувала цю бабцю на відео, спостерігала за нею в побуті, спілкувалася. Переймала її повадки, сміх, голос, пластику. На жаль, на сьогодні цієї жінки вже немає в живих.

– Ви кажете, що про театр Франка мріяли з дитинства. Але була у вас робота ще в одному театрі – "Золоті ворота", де ви грали вистави "Тату, ти мене любив?", "Слава героям" та інші. Але у 2018 році разом з іншими молодими акторами пішли звідти, що досі ображає його тодішнього керівника – режисера Стаса Жиркова. Зараз ви спілкуєтеся?

– Відтоді ми не спілкуємося. Про цей конфлікт знають усі – Стас Жирков висвітлював його в соцмережах. Писав про особисті образи до певних акторів – я теж входжу в цей список. І до сьогодні ми якось не проговорили це. Не було можливості та бажання з його боку відпустити ситуацію. Я не знаю, що зараз відбувається в житті та на душі режисера, бо в "чорних списках" у нього в соцмережах.

Мене ніхто не переманював у театр Франка. Режисер Давид Петросян запросив у виставу "Війна", і я погодилася. Я не хотіла йти з театру "Золоті ворота" – з тих вистав, у яких я грала. Хотіла залишитися на разових умовах, так як це роблять інші артисти. Той самий Олександр Ярема, який працює в театрі "Золоті ворота" так багато років, актор Роман Ясиновський. Однак Стас Жирков не захотів вступати в такий діалог ні зі мною, ні з Віталієм Ажновим, ні з Іваном Шараном, які теж пішли. Тому мені треба було обирати. І не шкодую, що зробила такий вибір.

– Які почуття переживали, ідучи до театру Франка, де працює великий іменитий колектив?

– З одного боку, було страшно, а з іншого – я прийшла не сама. Здається, 13 акторів тоді взяли після прослуховування. Ми трималися разом, дружимо і по сьогодні. У нас відразу стало багато роботи, і ми були від цього щасливі. А щодо старшого покоління, в нас прекрасні артисти – заслужені, народні, і вони доволі тепло прийняли наш прихід – підтримували, радили. Не було такого, щоб якась ревність з'явилася. Зрештою всі розуміли, що театру це потрібно навіть з виробничої позиції, бо ставилися нові вистави – мали з’являтися молоді актори. Можливо, старші актори не розраховували, що ми так міцно закріпимося, так розростемось у репертуарі, але що вже вдієш – так сталося.

– А які ваші ролі в театрі подобаються вам найбільше?

– Звичайно, мені дорогі всі мої вистави, але особливо хочеться відмітити "Буну", "Безталану", "Лимерівну" (це перша, до речі, вистава Івана Уривського в театрі Франка). Ну і "Конотопська відьма", звичайно. У "Тартюфі" в мене теж класна роль, але це дещо нове для мене. Маю в творчому доробку багато характерних, драматичних героїнь. А Ельміра в "Тартюфі" трошки інша. Але цю виставу ми тільки нещодавно випустили, тому вона для нас поки ще, якщо чесно, трошки стресова. Ми ще не розігралися так, щоб кайфувати на сцені на повну. Я думаю, що ще буду шукати нові грані своєї героїні.

– Ви зіграли одну з ролей у серіалі "Спіймати Кайдаша", який вже став народним. Як згадуєте свою героїню Свєтку?

– Мені нещодавно поставили запитання знайомі: "За якою роллю в кіно тебе впізнають?" Ну, звичайно, "Спіймати Кайдаша", тому що, як ви правильно сказали, цей телефільм вже став народним. Його дуже багато людей подивилися. І більшості він страшенно полюбився. Бо він про нас, живий, органічний, досить правдивий.

До речі, від початку я пробувалася на Мотрю. Навіть не знала, що є такий персонаж Свєтка, бо коли присилають матеріал для проб, часто приходить не весь сценарій, а синопсис якоїсь сцени зі словами героїні, на яку претендуєш. Але, знаєте, я щаслива, що так склалося. Тому що так, як Тоня Хижняк зробила цю роль, мабуть, не зміг би ніхто. А як вона їй пасує! Мені ні на секунду не шкода, що не була затверджена на Мотрю.

Коли почитала сцени зі своєю Свєткою, вона мені здалася цікавою, там було що грати, привнести свого. Так і вийшло. В сценарії моя роль планувалася досить маленькою, але оскільки на майданчику була крута атмосфера – і режисер, і шоуранерка підтримували наші ідеї, моя роль розширилася – вписали в сцени, в яких не планувалася моя присутність. Героїня вийшла дуже захоплююча, зі своєю драматичною історією.

На майданчику в нас склалася одна з найкращих команд, які тільки бачила на зйомках. Усі дуже здружилися. Не можу сказати, що і зараз найкращі друзі, збираємося разом, ходимо один до одного в гості – ні, такого немає. Але якщо бачимося, то це дуже теплі зустрічі. Час від часу ходимо одне до одного на прем'єри, вітаємо з днем народження в соцмережах. І ще нас об'єднують теплі спогади про наші зйомки, не пригадую такого, щоб зустріла когось із "Спіймати Кайдаша" і ми не згадали про серіал.

– Прихильники, мабуть, часто запитують вас про продовження кіно.

– Вони, напевно, так замучилися запитувати, що вже мовчать про це. В принципі, і шоуранерка Наталка Ворожбит, і актори Тарас Цимбалюк, Тоня Хижняк та Григорій Бакланов в інтерв'ю зазначали неодноразово, що продовження не планується.

– А вам би хотілося, щоб серіал мав ще один сезон?

– Звичайно, ми хотіли би, але вирішили от так. Можливо, з часом щось зміниться. Бо все-таки ми закінчили розповідати про своїх героїв на 2014 році, коли почалася війна. А враховуючи теперішні реалії, може вийти ще одна розгорнута історія.

– У новому серіалі "Перевізниця", що присвячений першим тижням російського вторгнення в Україну, знялися чимало акторів із серіалу "Спіймати Кайдаша". Ви в картині граєте героїню, яка потрапляє у любовний трикутник, одна зі сцен з вашою участю доволі відверта. Ви легко погоджуєтеся на такі зйомки?

– Все залежить від матеріалу, від кадру, від партнера. І від того, чи дійсно цього потребує сценарій. Бо деколи, будемо відверті, роздягають, щоб просто роздягнути. А інколи це необхідно, от до такого ставлюся з розумінням. В мене не так багато відвертих сцен. Якщо брати "Перевізницю", то вважаю, що мені пощастило, бо знімалася в цьому епізоді з Іваном Шараном, а він – мій найкращий друг. Нас ставлять у пару з першого курсу університету, в дуже багатьох виставах працюємо разом. І тому, коли ми грали в "Перевізниці" коханців, мені було максимально комфортно.

І ще один подібний досвід буде в мене в картині "Малевич", сподіваюся, що цей фільм вийде на екрани ще цього року. Малевича грає Віталій Ажнов, а я його дружину Софію. І між нами теж буде еротична сцена. Але, знову таки, мені було комфортно, бо Віталій Ажнов – мій прекрасний друг, колега, партнер на театральній сцені. Ми з ним могли домовитися, як зручно йому, і як мені (сміється). А таких історій, щоб мене ставили в незручне становище, щось вимагали, дякувати Богу, не було.

– Готуючись до інтерв'ю, практично нічого не знайшла в інтернеті про ваше особисте життя.

– Чесно кажучи, ніхто мене ніколи про це не запитував. Якось усі про роботу, про театр (сміється). Що я можу сказати про себе? Моє серце зайняте, я щаслива.

– Ви заміжня?

– Я майже заміжня, скажу так. У нас з моїм хлопцем вже призначена дата весілля. Це буде камерна історія. Церемонія відбудеться в колі найближчих друзів та сім’ї.

– Ви родом з Івано-Франківщини, коли домовлялися з вами на інтерв’ю, попросили перенести розмову, бо перебували в Коломиї у батьків. Часто вдається вибратися?

– На жаль, не так часто, як цього хотілося б: десь двічі на рік. Мені важливо побути вдома зі своїми рідними на Різдво та Великдень. Зізнаюся, не завжди вдається, бо маю вистави на цей час, а просити помінятися не дуже зручно. Хоча можна, звичайно, і підуть назустріч. От цього разу так і зробила. Мені дуже треба було втекти (сміється). І вийшла можливість поїхати додому.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що Київ – гарне місто, але це не ваш ритм.

– Ну, бачите, все міняється – і час, і життя. Я сказала це, коли була молодшою. Приїхала з маленького містечка, тому спочатку не відчувала, що це моє місто. Більше звикла до спокійного, розміреного ритму. Коли можеш нікуди не поспішати, а я взагалі не люблю запізнюватися і тих, хто запізнюється. Страшенно таке дратує та нервує. Але проживши в Києві вже понад десять років, більше і більше відкриваю для себе це місто та себе в ньому. Зараз, приїжджаючи до батьків, за три-чотири дні встигаю все – набутися з рідними, прогулятися на природі за містом, піти в гори. Якби мені треба було місяць бути вдома, думаю, що я би бігла в Київ (сміється). Я б тікала, тому що хотілося б якогось інтенсивнішого руху, до якого вже звикла. Бо там, дійсно, інший темп.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з казкарем Сашком Лірником – про брехню з телевізора, скандальний номер "Кварталу 95" та дієвість російської пропаганди.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!