"Мені здавалося, що я мільйонер". Іван Шаран – про шалені гроші за "Останнього москаля", скандал із російським актором та вперше про своє кохання

Іван Шаран – популярний актор із плеяди молодих артистів. В його творчій скарбничці ролі в картинах "Памфір", "Шляхетні волоцюги", "Спіймати Кайдаша", "Останній москаль" та інші. Нам вдалося поговорити з актором після вистави "Слуга двох панів", яка з успіхом йде на сцені столичного Театру Франка. Шаран грає у постановці головну роль. А ще в інших, не менш гучних – "Марія Стюарт", "Тартюф", "Украдене щастя", "Буна".

В інтерв’ю OBOZ.UA актор розповів про відомого режисера, з яким жив в одній кімнаті гуртожитку та завдяки знайомству з ким переосмислив усе своє сьогодення; про невіру батьків у його можливість стати актором; знакові ролі в кіно, які принесли визнання та гроші. Також Іван Шаран уперше зізнався, що закоханий, і розкрив подробиці про особисте щастя.

– Іване, завжди було цікаво: от закінчується вистава, ви віддали купу сил на сцені, а що далі? Йдете додому чи якийсь час ще перебуваєте в театрі, щоб переварити емоції?

– Якщо в мене важка вистава, така як "Слуга двох панів", то одразу хочу побігти додому, зачинитися, нікого не бачити, ввімкнути музику й просто лежати. Навіть ні з ким не говорити. І просто видихати.

– Географія вашого театрального життя доволі насичена: центр сучасного мистецтва "Дах", потім "Золоті ворота", а нині – велика сцена славетного Театру Франка.

– Здобув один досвід, потім другий, і, можливо, без цього я б не зміг так легко зайти на теперішню сцену. А вона досить важка.

– Які у вас нині стосунки з тодішнім худкерівником "Золотих воріт" Стасом Жирковим, який після вашого переходу в Театр Франка написав у соцмережах, що ніколи не подасть вам руки?

– Я зі Стасом не сварився, але він на мене образився – це правда. Хоча я йому все пояснив, коли йшов, і здавалося, що він із розумінням поставився до мого рішення. У Театр Франка пішов режисер Давид Петросян, а ми ще зі студентських років разом, дружимо. У нас спільні мрії щодо проєктів, бажання працювати в одному просторі. Звичайно, я пішов за Давидом. Хоча знаєте, можливо, я на місці Стаса теж образився б. Не знаю, як повівся б, чесно. І я йому руку готовий потиснути. Я навіть не ображаюся, що мене зняли з вистави, яку дуже любив – "Сьогодні вечері не буде", де грав Сталіна. Я просив дозволити працювати у постановці як запрошений актор, однак Стас сказав, що якщо йдеш, то вже з кінцями.

– Правда, що з Давидом Петросяном, провідним театральним режисером, ви в студентські роки мешкали в одній кімнаті?

– Ми зараз часом зі сміхом згадуємо ті роки, бо в одній кімнаті зійшлися повні протилежності. На той час він уже відучився, здається, два курси на акторському, однак потім пішов, бо вирішив йти на режисерський факультет, вступив туди. І коли ми познайомилися, вже навчався на третьому курсі режисури. Давид – це людина, яка на той час уже визріла. Передусім інтелектуально – він неймовірно цікавився літературою, був начитаний, надивлений. Чоловік чітко знав, чого він хоче й куди він йде.

І тут я – з маленького містечка Борислав, тільки вирвався зі школи, якихось вічних тусовок, не прочитав жодної книжки, крім творів зі шкільної програми. Вище на поверсі жив мій одногрупник, з яким товаришував. І я приходив до нього, скаржився: "Владе, ти не уявляєш, з яким придурком живу! Навіть не знаю, про що з ним поговорити, кожен день по чотири години читає книжки". Проте згодом усе змінилося. Я людина дуже амбіційна, Давид це зрозумів і почав мене гнобити. Мовляв, ти ніколи не станеш актором, тут тобі не місце. Чого сюди прийшов? Нічого не робиш, не займаєшся, не читаєш. І в мене включилося велике бажання довести, передусім собі, а потім – і йому, що щось можу.

В один момент почав жити, як він: читати, дивитися фільми, вистави. І ми якось разом – пішли-пішли. А потім дізнався, що наш курс буде з його курсом робити сценічні уривки. Прибігаю: "Давиде, візьми мене в роботу". А він: "Ні-ні, друже, тобі ще зарано, ми з тобою працювати не будемо". Ну все, я скотився в тотальну депресію. Зібрались згодом два курси – режисери, актори, сидимо. Давид зачитує склад акторів, які гратимуть в його роботі. Називає одного мого одногрупника, другого, третього, і – мене! Я видихнув. А далі ще одна спільна робота, друга, слідом – інші. І так ми пішли – нога в ногу.

– А правда, що батьки не дуже охоче прийняли вашу мрію стати актором?

– Йшли розмови, що я стану алкоголіком чи наркоманом, що це неприбуткова професія і таке інше. У мами була улюблена фраза: генералами стають діти генералів, а акторами – діти акторів. І наводила мені в приклад Остапа Ступку: "Бачиш, у нього батько – Богдан Ступка, а у тебе немає нікого з акторів, дорога туди закрита". Моя мама за професією економіст, бабця – фізик-математик. Батьки мріяли, що я отримаю професію, яка даватиме стабільність, не "якусь забавку". Але я нікого не слухав, і вони змирилися з тим, що не поступлюся.

– Коли ви вступили на бюджет до львівського вишу, однак потім вас прийняли в київський театральний, але на контракт, що сказали батьки? Готові були сплачувати навчання?

– Я їх попросив, щоб вони заплатили за перший рік. Кажу: "Потім піду на роботу, можливо, з'являться зйомки". Так і сталося. На другому курсі мене вже взяли в серіал "Останній москаль". Два сезони по 20 знімальних днів. У фінансовому плані стало набагато легше. Я і батькам гроші віддавав, і трохи відкладав.

– Коли тато з мамою вперше побачили вас на екрані, яка була реакція? Нещодавно ми розмовляли на одній із кінопрем'єр із мамою Антоніни Хижняк. Вона зізналася, що розплакалася, коли дивилася "Спіймати Кайдаша", де Тоня грає одну з головних ролей.

– Коли я дізнався, що мене затвердили на роль в "Останньому москалі", світ просто перевернувся. Пам’ятаю, заходжу в офіс студії "1+1" на Подолі, а там Назар Задніпровський, Ольга Сумська, Володимир Горянський. Люди, яких бачив лише в екрані, – тут, зі мною. Зателефонував мамі, щоб розповісти, а вона: "Скільки будуть платити?". Але мене і тут вдача не підвела, кажу: "Мам, ти не уявляєш!" На той час мені виплачували за один знімальний день, здається, п'ять тисяч гривень. Мама стільки отримувала за місяць. Мені здавалося тоді, що я мільйонер (сміється).

А коли вже вийшла прем'єра, вся родина зібралася. Батьки накрили стіл, прийшли сусіди. І це була прямо дуже святкова подія в нашому житті. Мене з ними не було, не зміг приїхати, батьки самі приймали привітання. Та, може, й добре, що без мене, бо не дуже люблю дивитися на себе на екрані. Немає жодної ролі, яку побачив би і сказав: "От гарно зробив". Завжди здається, що можна було краще чи інакше. В цьому плані я самоїд, але це непогано, думаю, бо дає мені поштовх до пошуку та розвитку.

– Цікаво, як студента Івана Шарана прийняв Київ?

– Мені було дуже важко. Приїхав із тихого маленького містечка й увірвався в тотальний хаос, як мені тоді здавалося. До того ж увесь Київ був російськомовним – для мене це було незрозуміло. Я навіть пам'ятаю, ще школярем приїздив із мамою до Києва, то перепитував у неї: "А в якій ми країні?". Бо вперше почув іншу мову – російську.

Я полюбив Київ не одразу, хоча в побутовому плані все було більш-менш. Батьки допомогли мені купити квартиру на метро "Харківська". З грошей за зйомки вклався в ремонт і прожив там п’ять років. Район подобався, але до місця роботи далекувато. Виходило так: ночував і знову їхав. Тоді подумав: а чому я не можу її здати? Докласти кошти і знімати житло в центрі. Якийсь час вагався, бо треба ж було запустити у свою затишну оселю незнайомих людей. А я дуже люблю порядок – батьки привчили. Пам’ятаю, в дитинстві, як тільки наставала субота, ми зранку до обіду прибирали в хаті – у нас двоповерховий будинок. А тоді виходили з батьком на подвір'я, і вже йому з братом допомагали там.

– Ви таки знайшли квартирантів, яким змогли довірити своє житло?

– Я виставив пост у Facebook, де написав, що здаю тільки знайомим. І відгукнулася одна дівчина, потім там ще мешкав її брат – теж із кола мого оточення, згодом – інші люди. Зараз уже є нова претендентка – написала мені одна акторка. Я спокійно віддаю, бо добре її знаю. Сам мешкаю нині неподалік Театру Франка, п’ять хвилин – і я на роботі.

– Ви викладали в театральному університеті Карпенка-Карого, зараз так само?

– Я викладав на курсі Сергія Калантая та Інни Капінос – це мої колеги по театру. Вони запросили бути третім педагогом. Я погодився, мені це було дуже цікаво. І ми пропрацювали десь два роки. А потім мені запропонували взяти курс в університеті культури і мистецтв. Я спочатку відмовився. Ну як відмовився? Сказав, що давайте пів року повикладаю, подивлюся, що до чого. Минуло шість місяців, і я набрав курс. Зараз закінчуємо перший семестр.

Знаєте, мені завжди було дивно, як така інституція, як університет Карпенка-Карого, один із найпопулярніших та найвідоміших театральних вишів України, може бути настільки бідною в плані ресурсів. Якщо ви зайдете в те приміщення, то зрозумієте, що це не театральний корпус, не кіношний корпус, а якийсь крематорій, вибачте на слові. Нічого немає в плані технічного забезпечення, студенти не мають з чим працювати. Ми з паном Калантаєм рік вибивали дві камери в університету. А як навчати студентів?

Я сам там провчився п'ять років, у мене в дипломі написано "актор театру і кіно". Але в нас жодного разу не було дисципліни з роботи перед камерою. Вчитися доводилося на майданчику. Пам'ятаю, коли ми почали знімати першу сцену в "Останньому москалі", в мене мав був великий план. І тільки почав грати, режисер Семен Горов зупинив зйомку. Покликав мене до моніторів: дивися. Це було жахливо: моя голова "бігала" туди-сюди. Він каже: "Це великий план, грай трішки стриманіше".

А звідки я знав, як треба? Нас не вчили. Де середній план? Де вісімка? Де боковий? Я всьому цьому вчився на ходу, розумієте? Добре, що мені пощастило, почав швидко зніматися, а якщо студент за всі п’ять років ні разу не стояв перед камерою, а потім отримає цікавий проєкт? Він же себе просто втопить. Чому така ситуація у виші? Моя думка: немає тямущих менеджерів, які б грамотно, з фінансової точки зору, вели цей університет. І я не відкидаю момент, що ці гроші просто розкрадалися. Я був головою студради, бачив фінансові потоки – на що витрачалися, куди йшли. Ми навіть влаштовували акції протесту.

– І через це вам після закінчення вишу не віддавали диплом. Зараз уже забрали?

– Уже забрав, у шафці лежить (сміється). Справді, студентом мав конфлікт із ректором, коли працював головою студради. Ми почали порушувати фінансові питання, просили надати звіт, куди діваються гроші. Мені сказали: диплом не дамо. Ну й не треба, відповів. А коли вже почав викладати у виші, вдалося "визволити" документ.

– Коли грали в "Останньому москалі", не було образи, що на головного героя взяли російського актора Ігоря Скрипка?

– Чесно зізнаюся, я в той час ще не розумів усю небезпеку ситуації, коли росіяни заходять на наш ринок і витісняють українських акторів. І треба сказати, що в нас з Ігорем стосунки починалися дуже добре. Ми спілкувалися, але потім стався один момент: за мною не приїхала машина, і він запропонував їхати додому разом. А на ранок його менеджерка влаштувала каналу "1+1" нечуваний скандал. Мовляв, чого я їхав із ним? У той момент у мене в голові пролунав перший дзвіночок: щодо їхнього ставлення до нас і про те, хто вони взагалі такі. І стало так гидко: штучно підносити актора – ну навіщо?

Потім я почав більше цікавитися тим, що відбувалося на знімальних майданчиках. І жахався від почутого та побаченого. Запрошували ненайкращих російських акторів, а наших прекрасних артистів ставили в другий, а то й у третій ряд. Росіяни тим часом поводилися просто як свині. Ну ми ж другий ґатунок, вигадана нація. Нас же Ленін створив, а земля – їхня, тому мали панувати. Вони так думали, тому й поводилися як бидлота.

Я жодного разу не брав участі у російськомовних проєктах, хоча пропонували. Відмовлявся, бо завжди був україномовним. Єдине, нещодавно зіграв у фільмі "Конотопська відьма" дагестанця, найманця російської армії, і він там розмовляє російською. Звісно, вагався, приймаючи цю пропозицію, радився – і з колегами, і з батьками. Грів момент, що це фестивальне кіно, їздитиме світом – і люди більше знатимуть про нашу війну з росіянами. Ось за це тримався. І свого героя постарався зробити максимально мерзенним, просто нелюдським, зі звіриною енергією, щоб саме це транслювалося на європейських екранах, а не розповіді про "хароших русскіх".

– Як ви ставитеся до рішення вашої колеги по серіалу Галини Безрук залишитися працювати й жити в Росії? Ви ж, здається, навіть товаришували.

– Це досить важке питання. Чесно скажу: я її не засуджую, бо зробила свій вибір. Не знаю, чи вона почувалася взагалі комфортно в українському контексті. Це перше. Друге – чоловік-росіянин, дитина від нього. І потім, знаєте, скільки в нас таких людей? В моєму оточенні вже десяток – і актори, і ні. В один момент узяли й поїхали. Напевне, не відчувають себе українцями – ну принаймні, хоч чесно. Але мені здається, що прийде час, і вони будуть шкодувати через це рішення. Однак більше в Україну не повернуться – ніхто їм не пробачить.

– У серіалі "Перевізниця", що розповідає про перші тижні повномасштабного вторгнення, ви грали в парі з акторкою Христиною Федорак. Згадуючи ті зйомки в інтерв’ю нашому виданню, вона зізналася, що погодилася взяти участь в одній доволі відвертій любовній сцені, бо вона була з вами – найкращим другом.

– У нас із Христиною дуже гарний конект. Ми завжди були і є найкращими друзями. Навіть себе деколи називаємо братом і сестрою. Здружилися з першого курсу, їздили одне до одного в гості. І за ці роки в нас не було жодного конфлікту.

– А чому тоді вона не Шаран, а Корчинська (акторка нещодавно вийшла заміж. – Ред.)?

– Важке запитання ви поставили! (Сміється.) Звичайно, мені Христина подобалась як дівчина. Ми обоє з західної України, росли в одних традиціях. Усе спільне, зрозуміле, і воно своє, розумієте? Я думаю, що в нас був якийсь момент вогника, але більше, напевно, ми здатні все ж таки дружити. Ну от якось так. Але я не знаю, чи треба взагалі про це розповідати, не хочу, щоб образився пан Корчинський. Проте, якщо вже писати, то треба обов’язково додати, що це було ще на першому курсі університету, вже пройшла купа років.

А щодо інтимної сцени в "Перевізниці", коли дійшов до цього в сценарії, подумав: "Ой божечки!" Потім дізнався, що зі мною гратиме Христя. "Ну все, прекрасно", – подумав. Нема за що переживати, все швиденько й гарненько зробимо. Так і вийшло, не було ніяковості, нічого такого. Ми витратили на це буквально чотири чи п'ять дублів (сміється).

– У фільмі "Памфір" вам довелося добряче схуднути. Важко це далося?

– Щоб ви розуміли, кастинг у цей проєкт я проходив півтора чи два роки. Був знервований, втомлений, а режисер так до кінця і не казав, хто затверджений. Ми їздили на кастинги в Івано-Франківськ, Львів. На мою роль пробувалися інші актори, це було ще те нервування. І вже в останній момент, перед самою експедицією, нам сказали, хто затверджений. Я видихнув, але зарано, бо першим завдання, яке мені поставили: схуднути для ролі. Мій персонаж – контрабандист, із тих, хто працює у вузьких тунелях. Їх кличуть "таксами", бо скрізь можуть пролізти завдяки своїй худорлявості.

Я важив тоді 69 кілограмів, а мав – 61-62. Почав ходити в зал. І коли ми поїхали в експедицію на Верховину, був у гарній формі. Нас поселили в садибу пані Ганнусі. А гуцули, щоб ви розуміли, не їдять одну страву навіть зранку. На столі завжди декілька страв – і так увесь день. І я почав їсти, а коли приїхав додому, жахнувся. Що робити? Найняв двох тренерів у моєму рідному Бориславі, і за півтора місяця вдалося скинути ті сім кілограмів. Дієта була дуже жорстка, відмовився від хліба, цукру. В останній тиждень узагалі майже нічого не їв, пив лише воду з лимоном, корицею і ложечкою меду.

На зйомках нам не дозволяли ні з ким спілкуватися, крім свого кола оточення. Це робилося задля того, щоб не розгубити атмосферність фільму. Жили ми теж окремо від інших департаментів, щоб ні на що не розпорошувалися, не витрачали енергію. І це було так незвично, але настільки класно. Я молюся, щоб у мене в житті ще був такий проєкт. Бо я відчув момент неймовірної тотальної професійності, а це дуже багато вартує.

– Наше інтерв’ю відкладалося певний час через те, що ви мали зйомки в Польщі. Що це за картина?

– Я був понад місяць на зйомках фільму польського режисера Роберта Квілмана, він запросив мене, побачивши "Памфір" у Варшаві. Навіть кастингу як такого не було, ми просто зустрілися для розмови. Вони навіть не знали, що я добре знаю польську, спілкувалися спочатку англійською. Коли дізналися, дуже зраділи. Це історія про заробітчан, які приїздять до Польщі, маючи мрію заробити, однак замість того, що їм обіцяють, платять інші гроші, забирають паспорти. Люди фактично потрапляють у рабство.

– Ваша бронь у театрі закінчується в лютому, якщо її не продовжать і прийде повістка в армію, якими будуть ваші дії?

– Я вже раніше про це думав і навіть планував піти навчатися в дрон-центр. Написав волонтерці Марії Берлінській, яка створила потужну систему з навчання аеророзвідників. Та через роботу це все трохи відклалося. Але якщо прийде такий момент, то вже не думаю, що в мене буде можливість вибирати, куди йти. Куди розподілять, туди й піду.

– У січні вам виповниться 30 років. Що для вас ця дата?

– Знаєте, кожного року в свій день народження себе запитую: що я здобув? І в мене таке враження, що не маю нічого. Хоча це не так, звісно, бо дуже всього багато відбулося, але в мене відчуття, що цього замало. Я хочу ще – і це робити, і от ще те. Сподіваюся, що прийдуть мої тридцять – і я трохи заспокоюся, видихну. І вже не буду себе так з’їдати. День народження проведу з людьми з найближчого кола – це моя родина. З батьками та коханою дівчиною.

– У вас все серйозно? Можливо, незабаром весілля?

– Я відчуваю, що все до цього йде (усміхається). Ми разом майже рік, а відчуття таке, наче все життя знаємо одне одного. Це акторка Івано-Франківського драмтеатру Мар’яна Вінтоняк.

– Як ви познайомилися?

– Насправді ми знайомі давно. Років п’ять тому вони приїздили до нас на гастролі, ще тоді відбувся візуальний контакт. Але її колеги мені сказали, що вона заручена. Отак йшли роки. В мене були одні стосунки, потім інші. І згодом ми приїхали в Івано-Франківськ на фестиваль. Знову зустрілись, почали говорити, я дізнався, що вона вже сама.

Зараз часто не поруч, бо працюємо в різних містах. І це важко. От поїхав до Варшави, Мар’яна приїхала з театром до Гданська, грали там виставу. Ми сподівалися, що зустрінемося, але не вийшло. Вони відіграли й одразу ж поїхали назад, в Україну. А мені вже ніяких зйомок, нічого не хотілося. Останні дні просто молив Бога, щоб це скоріше закінчилося, я вже перетнув кордон і опинився вдома. Приїхав до Києва, і в перші ж дні – до Франківська. Ми були разом чотири дні. Побачимося і на Новий рік. Їдемо знайомитися з моїми батьками.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народним артистом України Олексієм Богдановичем – про сутичку в Києві із зірковим російським актором, брата в РФ і запрошення до Москви.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!