"Квартира моїх батьків розташована на вулиці смерті". Тетяна Висоцька – про родичів в окупації, чоловіка в ЗСУ та нову професію

Телеведуча каналу СТБ Тетяна Висоцька ("Вікна-Новини", "Таємниці ДНК", "ДНК.Свої") – родом з Херсонської області. З початком вторгнення рідні тележурналістки потрапили в окупацію, а чоловік – став на захист країни зі зброєю в руках.

В інтерв’ю OBOZ.UA Тетяна Висоцька зізналася, як вдалося виїхати її батькам та рідним чоловіка з окупованої території, а також розповіла, як нині живуть українці, які досі перебувають під гнітом загарбників.

А ще Тетяна у 46 років стала студенткою, обравши для вивчення дуже незвичайну професію. І вже освоює її ази на своїй дачі під Києвом, яка теж була в окупації.

– Тетяно, як вам живеться під час війни?

– Ми всі зараз перебуваємо в такому досить виснаженому стані. Не лише медійні люди, а взагалі вся країна. Я от нещодавно бачила в соцмережі соціологічне опитування, яке викладала моя колега Ілона Довгань, про вигоряння журналістів. І там по всіх пунктах: зниження енергії, виснаження, втрата ефективності – 90 відсотків стверджувальних відповідей. Думаю, ці цифри красномовніше за будь-які слова відображують нашу дійсність. Коли ти постійно перебуваєш в інформаційному полі, це тебе просто може знищити. Саме тому дуже важливо шукати методи відновлення, згадувати вчасно, що потрібно на якийсь час вимкнути телевізор, відкласти в сторону телефон.

– Коли немає моральних та фізичних сил, де їх знаходите?

– Якщо відчуваю, що зовсім полишили сили, просто лягаю на диван. Тоді вже ніякі інші методи не працюють, тому треба спробувати заснути і таким чином зцілитися – принаймні мені це дуже допомагає. Якщо відчуваю, що потрібно лише поповнити запаси енергію, то звертаюся до садотерапії. Це дуже крута річ, яку популяризую зараз.

В чому її суть? Нам зараз потрібно переглянути ставлення до всіх просторів – садів, парків, скверів, прибудинкових територій крізь призму терапевтичності. Саме тому я пішла вчитися цій професії (минулого року Тетяна стала студенткою магістратури інституту біотехнологій в університеті "Україна". – Ред.), бо ми не лише країна ветеранів, ми всі травмовані війною.

Мене особисто дуже рятує дача. Щаслива, що вона в мене є, а там – пташки, співи, квіти (насадила цьогоріч лише півоній сортів тридцять). Перше правило садотерапії – це споглядання. Приходимо в парк, слухаємо пташок, дивимося на красиві дерева та квіти. Далі – торкаємося до цієї краси. Зараз дедалі більшої популярності набирають сенсорні сади, їх ще називають терапевтичними. Вони є і в Україні. Там все можна помацати, вдихнути, походити босоніж. Ділянка з деревами та рослинами, доріжки з гравію, декоративна мульча з шишок, маленький водопад з дзюрчанням води, стіг сіна, щоб повалятися, як в дитинстві – варіантів багато. А разом з цим у душі з’являється потяг до всього цього прекрасного – людина відчуває бажання не лише споглядати, а й самій створювати таку красу. І починає, наприклад, працювати в саду. От тоді відбувається глибоке відновлення.

Про це дуже добре описано в книзі "Садотерапія. Як позбутися бур’янів у голові" психотерапевтки Сью Стюарт-Сміт. Я дуже концентровано її вивчала, бо там зібрана величезна кількість знань вкупі з людськими історіями на основі англійського та американського досвіду. У Британії, наприклад, століттями викохується ціла садівнича культура. Я, чесно кажучи, навіть заздрю їм. Вони це поважають і розвивають, бо знають, що працює. А у нас десятиліттями це винищувалося. Пам'ятаєте, як радянська влада вводила податки на дерева і люди мусили вирубувати? Шлях до відновлення непростий, але треба його йти – створювати українські терапевтичні сади. Знайти і тут свою ідентичність.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що на дачі під Києвом насадили багато трав, які сушите, упаковуєте, продаєте і таким чином збираєте гроші на ЗСУ.

– Два роки тому, влітку, ми приїхали після деокупації Київщини на нашу дачу на Бородянщині. Ну, паркан там трошки повалився, але взагалі все було більш-менш цілим. І мій тато заходився впорядковувати територію. У процесі прибирання зрізав шикарну гілку вишні, бо вона тріснула. А мені шкода стало, почала гуглити, що можна зробити з листям. І виявилося, що листя плодових дерев повсюдно використовують у чаях. А ми звикли – м’ята, меліса, ромашка і все. Тим часом дивлюся, донька моя нудиться – новини кругом невтішні, тато на війні. Зрозуміло, що потрібно дитину чимось розраджувати. Кажу: "Доню, а давай придумаємо бізнес-проєкт. Розробимо логотип, куплю упаковку. Насушимо різного листя і будемо збирати гроші на фронт".

Потім я ще й навчилася листя ферментувати – така технологія лежить в основі створення будь-якого чаю. Це процес, у якому під час бродіння листя починає виділяти білок. Звучить ніби складно, але робиться просто. Помити листя, скласти в пакетик і – в холодильник. Через шість годин дістати, розкласти, трохи притиснути для того, щоб почалося бродіння. І ще через 6-7 годин звідти з'являється нереальний запах плодів. І абрикоси тобі тут пахнуть, і яблука – залежно від того, яке листя використовуєте. І після цього його треба висушити. Таке листя має просто неймовірний аромат, який надає неповторності чаю.

Повертаючись до нашого з дочкою проєкту, я накупила саджанців м'яти, меліси. Досадила лаванду. Шавлія у нас вже була. І ми почали комбінувати рослини, квіткові пелюстки та плодові листки в пакетики чаю. Спочатку цим займалися разом з дочкою, згодом втягнулися мої батьки. Гроші від продажу чаю перераховуємо на потреби ЗСУ. Після підриву Каховської ГЕС землякам також передавала. І мені це так подобається: моя дача теж працює на перемогу.

– Ви згадали про батьків. Вашим татові та мамі вдалося виїхати з окупованої території на другий місяць після початку великої війни. Яким це був шлях?

– У квітні, коли вже була окупація Херсона, стало зрозуміло, що треба виїжджати. Стріляли, захоплювали все підряд. Росіяни вже зайшли в наше місто – я родом з Асканії-Нової. І батьки ризикнули вибиратися через Миколаїв. Довелося пройти дев’ять блокпостів. Переживали страшенно, очистили всі телефони, щоб не дати приводу їх не випустити. Але минуло все нормально. Не виключно тому, що це була перша хвиля, окупанти ще не так, як то кажуть, "шмонали". Зараз тато з мамою з нами – мешкають на дачі.

Натомість батьки мого чоловіка потрапили в окупацію на довгі місяці. Не виїхали відразу, тому що, по-перше, не мали машини, а без автомобіля це зробити складно. По-друге, вони у віці, старенькі, з купою хронічних хвороб. Але коли таки відбулася деокупація, з’явився зв'язок, ми дізналися, що мама дуже недобре почувається. Мені вдалося їх вивезти – це була ціла спецоперація. Зі швидкими, без світла, спусканням свекрухи на ношах із сьомого поверху без ліфта. Але вже в Києві через тиждень мами не стало. Ми дуже боролися, але не вдалося врятувати. Мій чоловік не встиг з нею попрощатися. Його відпустили зі служби, однак коли мами не стало, він був у дорозі до нас.

Тато чоловіка зі старшим сином поселився з нами в одному будинку, знімаємо їм житло у нашому під’їзді. Всі вони з нетерпінням чекають, коли можна буде повернутися – дуже хочуть додому. Особливо батько чоловіка. Але справа в тому, що і його квартира, і моїх батьків розташовані на вулиці смерті – так її називають. Вона йде паралельно до Дніпра, через кілометр – вже річка. А це означає, що там безперервно тривають обстріли. У мого тата вже немає гаража, бо туди прилетіло. Вікна в квартирі забиті, скло повилітало. Куди їхати? У будинок, де мешкають батьки чоловіка, було два прильоти. Їхня квартира ціла, але дірка на одному з поверхів серйозна. Батько чоловіка час від часу зідзвонюється з сусідами. Там залишилося дві чи три родини в дев’ятиповерховому будинку. Приблизно така сама ситуація і в моїх батьків.

– Як часто вам вдається бачити чоловіка, який з початку вторгнення став на захист країни?

– Олексій зараз служить на військовому телебаченні Міноборони випусковим редактором. Працює на прифронтовій території, але бувають ротації. І тоді приїжджає до нас.

Він готувався до війни задовго до вторгнення, казав мені, що вона неминуча. На початку 2022 року пішов до військкомату, поновив військовий квиток. Збирав потихеньку речі, щось докупляв. Десь за місяць до страшного лютого посадив мене поруч на диван: "Хочу поговорити, ти ж розумієш, що я не зможу не піти. Я хочу, щоб ця війна не передалася нашим дітям, зупинилася на мені, тому ти будеш берегти дітей, а я вас захищати". А сказати "не пущу!" – це взагалі не про нас. Це дивна фраза від дружини чоловіку, яку він йде захищати. Хіба я могла сказати "ні"? Це його вибір, і мені треба було його прийняти – от і все. Спершу він служив у теробороні на Київщині, потім воював на сході, де отримав дві контузії. Пізніше повернувся до журналістської діяльності.

– У соцмережах ви ведете рубрику "Херсонські голоси". Як живуть люди на непідконтрольних територіях? Ми майже нічого про це не знаємо.

– Ви маєте рацію: ми дійсно мало що знаємо про їхнє теперішнє життя. Люди бояться говорити, окрім того, з ними поганий зв'язок, слабкий інтернет. Тому кожна звістка з окупованих територій для мене дуже цінна. Я розумію, на який ризик йшла людина, щоб хоч якось щось повідомити. Але, звісно, є деякі новини. От нещодавно про Олешки на лівобережній Херсонщині розповідали, буду викладати цю історію скоро.

Дуже складна ситуація з пенсійними виплатами, а там залишилися переважно люди похилого віку. Отримати українську пенсію зараз практично неможливо через те, що треба верифікувати свою картку, що ти існуєш, живий. І тільки тоді тобі продовжать нараховувати гроші. Зробити це вкрай складно. По-перше, слабкий інтернет. По-друге, пенсіонеру розібратися з гаджетами – це ще той виклик. Виживають ті, у кого є хоч якийсь город, бо так можна себе забезпечити найнеобхіднішим. Тим часом росіяни ходять по квартирах та хатах, роздивляються, де є гарні будівлі без господарів, заселяються… Окупація – це, мабуть, після полону найстрашніше, що може статися з цивільними в цю війну.

Виїхати з окупованої території можна, але я була вражена, коли мені сказали, скільки це зараз коштує. Їдуть через Крим, далі – Росію, звідти – в Польщу, Чехію. Це все обходиться щонайменше в 500 доларів з людини. Погодьтеся, це непідйомна сума для пенсіонера, який не може верифікувати свої дані, щоб отримати нещасні 3 тисячі гривень.

– Третій рік поспіль ви ведете на телеканалі СТБ програму "ДНК.Свої", яка допомагає українцям знайти рідних, з якими втрачено зв'язок внаслідок російського терору.

– З усього мого журналістського досвіду, а це з 1996 року, це, мабуть, найважчий проєкт у житті. Це такий масштаб болю і травм, що часом витримувати дуже важко. Тому я постійно шукаю золоту середину – бути корисною і при цьому не вигоріти вкрай. Нашій команді, як і всім, хто зараз працює над студійними програмами, непросто – вимкнення світла, ракетні удари. Людей небагато, бо розкидало співробітників по всьому світу. Але які ми відкриваємо разючі історії, які неймовірні герої приходять до нас. Люди, що пережили такі події, – просто за межею прийняття.

Здається, в першому сезоні у нас була в програмі військовослужбовиця Оксана Латанська. Це неймовірно сильна мама, яка протягом двох років чекала з полону сина Віталія. Він – нацгварцієць, тримав оборону в Маріуполі. І я пам'ятаю, запитала в неї під час запису програми: "От як вам вдається так спокійно триматися?" Не на нервах, не в сльозах – була вражена силою її духу. А вона каже: "Я потім дам волю емоціям – зараз не можу". І в кінці червня стало відомо, що її Віталій на волі! Це сталося під час останнього великого обміну.

– Телеведучий Слава Соломка розповідав нам в інтерв’ю, що з допомогою програми "Таємниці ДНК", яку ви створювали до вторгнення, хотів знайти тата та родичів по його лінії, але його історія не склалася через епідемію ковіду. Які історії героїв програми вразили вас особисто?

– Бували такі історії, що ми просто диву давалися. Наприклад, коли герої відмовлялися від родичів. Скажімо, мати, яка залишила дитину в пологовому будинку і не шукала всі ці роки. Погодьтеся, не факт, що вона буде рада бачити доньку чи сина. З іншого боку, це вже доросла дитина, яка все життя малювала в мріях зустріч. Але ми вже навчені досвідом і завжди попередньо запитуємо: "Чи готові ви почути будь-яку правду?" Казали: "Так-так". А потім стає ще раз боляче, коли мама відмовляється вдруге… Але втім, оця правда, мені здається, допомагає поставити принаймні крапку у внутрішньому пошуку.

– У 46 років ви знову стали студенткою. Важко було наважитися сісти за парту?

– Я якось хвацько туди заскочила, думала: "Ну, а що складного? Три сесії всього – класно". Але бачу, син-студент на мене так дивно поглядає, коротко привітав: "Ну ти молодець, така безстрашна". А як почалися екзамени, все зрозуміла: ой, як все непросто. Це просто окрема стаття нервових видатків, інакше не скажеш. Але яке прекрасне відчуття полегшення огортає, коли розумієш, що таки все склала. Терапевтичне садівництво – це новий для України напрям. Можна сказати, що це зрозумілий нам ландшафтний дизайн плюс багато психології. Я дуже сподіваюся, що ця професія буде затребуваною. До речі, в нашій групі навчається аж троє журналістів.

– Тетяно, а що ваш чоловік каже про терміни закінчення війни?

– Ви знаєте, мені дуже подобається в ньому те, що він намагається не драматизувати. Війна, як я вже розповідала, не стала для нього несподіванкою. Він готувався до вторгнення. Прийняв свій вибір, змирився з тим, що сталося. Зараз він каже, що це надовго. І додає, що ми всі встигнемо повоювати. Думаємо про сина, якому 21 рік. Де б йому ще повчитися необхідних навичок та знань, бо коли їх маєш, спокійніше і самому, і близьким. Страшно, але про це треба думати вже зараз.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з телеведучим Андрієм Джеджулою – про візит до ТЦК, розлучення ексдружини Санти Дімопулос і суди за дочку.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!