Катерина Терещенко: як українська співачка відкрила школу вокалу в Таїланді

Українська співачка і викладач вокалу Катерина Терещенко розкрила секрети особистого та професійноого життя. Катерина – живий приклад того, як можна бути турботливою дружиною і матір'ю і одночасно будувати кар'єру в світі шоу-бізнесу. А ще Катерина впевнена, що співати може кожен.

Співачка розповіла виданню OBOZREVATEL про те, як відкрила школу вокалу в Таїланді і про свій творчий шлях.

— Як маленька Катя зрозуміла, що хоче бути співачкою?

— Завжди думала, що спів – це мрія, а насправді буду лікарем. І з першої зарплати куплю собі пральну машину, як у фільмах, тому що в 1993-му вони були тільки в телевізорі. Коли мене, чотирирічну, запитували, ким я хочу бути, я завжди відповідала "піііцей" так як не вимовляла звук "в", тому на виході здавалося, що дитина мріє стати виробом з тіста.

Коли мені виповнилося дев'ять, настали важкі часи. Батьки, щоб якось знайти орієнтири, пішли в харизматичну церкву. При ній був хор, саме туди я і потрапила. Він був теж, як у фільмах – американський, джазовий. Солісткою була дочка пастора. Але одного разу вона злякалася і відмовилася співати. Я запропонувала себе. У залі кінотеатру – 800 чоловік, жива музика і я на сцені. З першої ноти відчула, як лечу. Після цього вчитель хору порадив віддати мене в музичну школу. Моїм педагогом стала Тамара Павлівна Павленко, свого часу вона була педагогом у Таїсії Повалій. Але мені там не дуже подобалося: я хотіла і співати, і танцювати, мене переповнювала енергія.

— І як було педагогам працювати з таким активним дитиною?

— Вчителька весь час намагалася мене заспокоїти, хотіла, щоб я співала академічним вокалом, оперним. А я говорила, що не хочу співати, як стара. Хочу, як Ані Лорак. Вона ображалася. Тому порадила батькам віддати мене в театральне училище, заявивши, що спів – не моє. Я до сих пір дуже вдячна, що вона це сказала, бо на той момент ми вже хотіли перейти до іншого педагога. Після її слів ми з вільною душею це зробили. Нова вчитилька була дуже активна і сучасна, тому добре мені підійшла. Уже через місяць я посіла друге місце на міському конкурсі вокалу.

Ведучий запропонував познайомити мене з Наталією Миколаївною Єфименко, педагогом Київського коледжу естрадного та циркового мистецтв. Я знала її як учителя Аліни Гросу і Міки Ньютон, тому трохи переживала. Саме тоді закінчила дев'ятий клас і хотіла вступати до коледжу, де вона викладала, але мати не дозволила, хоча тільки там я відчувала себе живою. Я їздила до неї на заняття раз на тиждень. Тоді це коштувало 10 доларів плюс дорога з Білої Церкви і назад. Коли мені щось цікаво, я поринаю в це з головою. І на заняттях, коли закінчувався час мого уроку, а я просила послухати, як співають інші, щоб зрозуміти, що у них виходить краще, що можна перейняти.

— А як же звичайна школа, на неї часу вистачало?

— Я відрізнялася від інших, а в підлітковому віці – це не якась там розкіш. Я не курила, не пила, не ходила на дискотеки, тому серед своїх однолітків була білою вороною. Молодші тягнулися до мене, старші поважали, але з однокласниками контакту не було. Коли ображали, уявляла, що даю величезний сольний концерт, а їх просто не пускають в зал. Трохи по-дитячому, але добре заспокоювало. Тому в школу я ходила, але головою вже була в іншому місці.

У десятий клас я проходила тільки півтора місяці. Одного разу прийшла додому і сказала матері, що більше туди не повернуся. І диво – вона погодилася. Але за умови, що я буду працювати. Якраз тоді в Білу Церкву приїхав новий театр, і я пішла туди солісткою. Вони давали вистави і час від часу виступали на корпоративах. Більше було репетицій, ніж виступів. Але тоді я почала вчити вокалу – підтягувала інших акторів. Тут і зародився педагогізм. А вже через рік мама дозволила вступати до коледжу.

— Ти лауреат – більше 40 конкурсів, в тому числі і великих міжнародних. Що вони для тебе означають?

— Раніше люди мого профілю вважали, що чим більше дипломів, тим краще. На практиці це не дуже допомогло. Справа була в процесі їх отримання – це загартовує характер. Я була дуже відкрита до спілкування, а коли справа доходила до мого виступу – енергії вже не вистачало.

Я навчилася зберігати енергію, щоб віддати в потрібний момент публіці. Плюс тебе впізнають, чують, ти вчишся у інших. В кінці я завжди влаштовувала допит журі щодо свого виступу, щоб дізнатися, що можу зробити краще.

Але це дороге задоволення. І хоча батьки допомагали, як могли, бувало таке, що через вартість аранжування намагалися економити. Я пропонувала всім підтримати мене на конкурсі від райради до заводу, і іноді це спрацьовувало. Давали по сто-двісті гривень, цього вистачало на проживання. Кожні 20 гривень були за щастя. Щоб поїхати на конкурс до Ялти, навіть на базарі торгувала. Мама сказала, щоб я вирішила це питання самостійно. Згадала, що сусідка скаржилася, що нікому продати качечок. Вмовила її довірити мені цю місію. Було не дуже зручно, могли побачити однокласники і потім засміяти, але я настільки хотіла потрапити на конкурс, що інше не мало значення, у мене була мета.

Єдина нагорода, про яку дійсно мріяла – гран-прі на "Молодій Галичині". Це стартовий майданчик для українських зірок, свого часу там перемогли Катерина Бужинська, Дзідзьо, Міка Ньютон і Тіна Кароль. У 2006 я була дипломантом, навіть до фіналу не потрапила. За саме ж гран-прі давали відеокамеру, і я собі пообіцяла, що здобуду її в наступному році. А коли я її отримала-таки в 2007 році, в моді вже були телефони з камерами, так що покористуватися нею так і не довелося. Готувалася я до конкурсу сім місяців. Для виступу ми вибрали пісню "I що тепер", яку написав для мене один дуже талановитий автор. Я постійно репетирувала, вигострювала вокал, руху, підбирала костюм, ця пісня тричі після мене перемагала на різних конкурсах.

Відео виступу Катерини Терещенко:

— П'ять років в театрі Павла Зіброва... Яким для тебе був цей досвід, як ти туди потрапила і що означає для тебе сам Павло Миколайович?

— У 2008 мене запросили до Зіброва солісткою театру. Я прийшла на кастинг в короткій чорній сукні і з червоною помадою і не дуже сподобалася його дружині Марині.

Здавалося, що після цієї зустрічі я "в прольоті", але зі мною зв'язалися через тиждень і запропонували спробувати себе в якості солістки театру і бек-вокалістки. Відразу після першого концерту, не встигнувши зійти зі сцени, я почула, що вся команда їде в тур по Україні, включно зі мною. Я погодилася не роздумуючи. За перший гонорар з виступу купила спортивний костюм, сіла на потяг, не встигнувши навіть заїхати додому за речами. Після цього я відкрила для себе магію гастролей. За п'ять місяців ми могли дати 60 концертів, іноді взимку на вулиці, причому ніхто не хворів, тому що відчували неймовірну енергію. За п'ять років роботи я отримала колосальний досвід і як бек-вокалістка, і як солістка на великій сцені.

Після п'яти років роботи Зібров став мені як хресний батько. Він до цих пір допомагає порадами, просить розвиватися і не стояти на місці, слухає мої пісні, пропонує ідеї.

— Які у тебе музичні уподобання? На творчості яких виконавців зросла Катерина Терещенко?

— У 13 років моїм кумиром була Ані Лорак. Потім мене захопили Уїтні Х'юстон і Мерайя Кері. Зараз є таке слово – мелізматика. У моєму випадку було так, що коли Мерайї Керрі вдавалася якась цікава карлючка, то я її повторювала. Вважайте, вона навчила мене проспівувати складну мелодію – мелізматиці.

Вінцем стала Лара Фабіан, на київський концерт якої я потрапила в 2010 році. Я навіть прослизнула до сцени, щоб сфотографуватися, дуже переживала. Вона тоді здивувалася, наскільки ми зовні схожі.

— Як зважилася переїхати до Таїланду? Як відреагували батьки і друзі на таке авантюрне рішення?

— У 2013 році я чітко відчувала, що нам з чоловіком потрібне перезавантаження. У чоловіка великий спад у роботі, як і в мене. Було навіть відчуття, що стосунки теж можуть закінчитися. Чоловік попросив довіритися йому і вже 16 січня ми полетіли, а через рік зрозуміли, що хочемо дитину. Наступні сім років в Таїланді – вічний медовий місяць.

Батьки образилися, що я поїхала. Вважали, що я втратила їх внесок і все що вибудовувала роками, музичну кар'єру. Те, що кинула театр Зіброва, хоча він мене підтримав як ніхто інший. З мамою ми не розмовляли по півроку, що тут скажеш. Чоловік став батькам немилим, забрав мене з-під батьківського крила. Не вірили, що це було нашим спільним рішенням. Але це був єдиний правильний варіант, тим більше стояв вибір залишитися в країні з повним хаосом в голові і навколо або відправиться шукати себе і будувати відносини. Я – людина ризикова, я погодилася. Щось глобальне можу вирішити прямо зараз, а ось яку помаду вибрати з ранку – це дійсно проблема.

Коли їхали, розуміли, що нічого не знаємо про це місце. Що скільки коштує, як шукати житло і так далі, але були друзі, які все організували. Ми приїхали в уже орендований для нас будинок і за місцем купили старенький Mitsubishi. Ми не шукали джерело доходу, а просто жили й насолоджувались цим раєм, а потім подружка запропонувала взяти участь в конкурсі караоке, де я зайняла перше місце. На конкурсі мене помітили, попросили дати кілька уроків вокалу. Виявилося, що багатолюдний Пхукет, по суті, не дуже відрізняється від українського села з його сарафанним радіо, тому вже через кілька місяців у мене були свої учні. Так почалася моя викладацька кар'єра як педагога і співачки в Таїланді.

— У Таїланді ти відкрила школу Phuket Wow Voice. Які були цілі перед тобою і що вдалося втілити в життя?

— Зароблені гроші від уроків я витрачала на покупку апаратури і організувала вдома маленьку студію. Коли місце закінчилося, орендувала окреме приміщення. Згодом кількість учнів зросла до 22. Іноді після заняття я могла просто лягти спати. Яке там море, пляжі або розваги! Мене не вистачало на сім'ю, але шостий-сьомий урок за день я проводила з вогником.

Викладала я російською та англійською. Серед учнів у мене були казахи, грузини, навіть киргизи, українців тільки не було. Був один темношкірий англієць, у якого, до речі, виявилися неабиякі здібності.

Показником успіху для мене, як педагога, стали перші місця моїх учнів на конкурсах в Таїланді і в Росії. Вони відправляли мені свої відео, щоб показати, як заспівали, чого домоглися завдяки нашим урокам. Головне, що вони бачили, чого досягли. За весь час, що я викладала в Таїланді, я завжди оточувала учнів комфортом. Приїжджала до кожного, хто не міг приїхати сам. Привозила апаратуру: колонку, міді-клавіатуру, ноутбук і мікрофон. У себе вдома вони розслаблялися, і співали краще. Так учнів стало ще більше. Жила на півночі Пхукету, а їздила на південь. Одного разу, я поверталася вночі втомленою, потрапила в аварію і розбила машину. Слава Богу, сама не постраждала, але з вечірніми виїздами зав'язала. Думала, що після відмови від уроків на дому, учнів стане менше, але майже всі вирішили їздити до мене самі.

У кращі часи у мене було близько 30 учнів. У кожного по два заняття на тиждень. В середньому урок проходив одну годину, у дорослих – півтори, а іноді і дві години поспіль. Маленьким дітям важко утримати увагу, тому для них вела групові заняття.

Вихідний – тільки неділя. Це приносило порядку 3500 доларів на місяць. Доходи коливалися від сезону. Основне завантаження було з грудня по березень. А коли учні роз'їжджалися на канікули, ми теж їхали подорожувати, а іноді відлітали в Україну, щоб відпочити і самій трохи повчитися. Свого роду відпустка.

— Ким з учнів ти найбільше пишаєшся?

— Моя гордість – 47-річна учениця, яка після 40 зрозуміла, що треба щось міняти. До цього була "важкою" людиною з купою комплексів. Прийшла до мене, тому що всі говорили, що співати вона не може, а їй завжди хотілося. У мене співають всі. Ми разом по ноті почали чистити її слух. Потім я попросила вибрати пісню, яку вважає най-най. Це була Вітні Х'юстон – I will always love you. За два місяці уроків вона її заспівала, потім почала сама писати пісні. За один рік занять у неї з'явилося кілька пісень і навіть кліп, який ми зняли з нею в Україні!

— Як твоя сім'я ставиться до твоєї роботи співачки і педагога з вокалу? Не ревнують, що мама завжди зайнята?

— У мене двоє дітей. Старший – син чоловіка від першого шлюбу, і молодший. До дев'ятого місяця вагітності я працювала. Коли учень брав фальшиву ноту, я сильно отримувала в ліве ребро. На останньому місяці навчати перестала, бо при співі працює діафрагма і можна народити в будь-яку секунду. З'явився син, а вже через місяць я знову працювала. На підхваті завжди був чоловік. Працювали поруч – я в студії, він в сусідньому кабінеті. Як тільки включалася музика, дитина миттєво засинала.

Важко було тоді, коли у мене було під 30 учнів. Тому що вільною була тільки в неділю. Треба було закупитися продуктами, приготувати і попрати на весь наступний тиждень, прибрати всюди і встигнути побути з дитиною. У якийсь момент відчула, що втрачаю зв'язок з чоловіком і сином. Тоді ми почали впроваджувати щоденні сніданки та обіди разом, ввели за правило по годині гуляти разом кожен день.

Я підняла вартість навчання, щоб хоч якось розвантажити себе без втрати доходу, але всі учні залишилися зі мною. Тоді я звільнила для себе і сім'ї суботу, ми почали їздити на бранчі або в готелі на материку, які розташовані неподалік від нашого острова Пхукет. В цілому це була моя мрія з дитинства – я вмію літати, коли співаю, тому вони підтримують мене у всіх моїх поривах як вокаліста і як педагога.