Її депортували росіяни, а вона втекла в Україну. Неймовірна історія Валерії та Ольги, яка встановила опіку над 17-річною сиротою

Світлина цих неймовірно схожих між собою дівчат минулого тижня облетіла весь інтернет. "Це Лера, моя Лера. Я взяла під опіку 17-річну дівчину. Вже місяць, як я "молода мама", і тиждень, як ми живемо разом", – написала в соцмережі дитяча письменниця та консультантка з комунікації Ольга Тимченко і опублікувала фото, де не помічаєш абсолютно нічого, крім щасливих очей, які випромінюють Любов.

Ще декілька місяців тому вони не здогадувалися про існування одна одної. Ольга працювала керівницею комунікації фонду "Голоси дітей", багато подорожувала і писала книги. Валерія тим часом розробляла план втечі з окупованої Росією території. Туди, де дихається вільно і можна розмовляти українською. Доля склалася так, що ці дві дівчини не просто зустрілись, а створили сім’ю. OBOZ.UA поспілкувався з Олею і Лерою, щоб дізнатися подробиці особливої історії, яка просто повинна лягти в основу фільму.

– Олю, вкотре повторю, що захоплююся вами! Минулої неділі моя стрічка в Facebook була просто переповнена перепостами історії, де ви відверто розповідаєте про те, як взяли під опіку Валерію. Менш ніж за добу – майже три тисячі вподобайок, понад 500 поширень! За вас із донькою радіє шалена кількість людей. Це справді світла новина на тлі тих жахіть, що влаштовує Росія в Україні. Розкажіть, будь ласка, як і коли ви вирішили взяти в сім'ю дитину?

– Дякую на доброму слові. Насправді ми з Лерою самі не очікували, що буде так багато інтересу до допису, що нам напише так багато людей. І мене дуже тішить той факт, що українці запитують, як зробити опіку, як зробити піклування, як зробити всиновлення. Видно, що вони думають про це, зацікавилися цією історією.

Багато в кого є бажання дійсно допомогти українським дітям. Це дуже нас тішить. І ми раді, що українці в ці страшні дні хоч чомусь пораділи і усміхалися. З приводу того, коли я захотіла взяти дитину… До повномасштабного вторгнення, якщо чесно, я взагалі про це не думала і не планувала. Мені дуже подобалося моє вільне життя. Я багато мандрувала, могла взимку поїхати в Індію, влітку – в село. Мені подобалася моя професія, моя свобода. Я написала дві дитячі книги, які виграли в конкурсі "Коронація слова".

Але велика війна змінила мої плани. Якось одразу люди поділилися на тих, хто допомагає, і тих, хто тікає. Це було дуже очевидним. Мені особисто хотілося допомогти кожному українцю, до якого тільки зможу дотягнутися. А особливо – дитині. Але я вирішила, що її, цю дитину, мені приведе доля. І от була впевнена, що коли знайдеться ТА САМА дитина, я це відчую.

– А ви одразу знали, кого хочете – хлопчика чи дівчинку? Були думки щодо якогось конкретного віку?

– Оскільки я буддистка, то це теж імпонує моїй філософії. Тому я не думала, чи хлопчика хочу, чи дівчинку, якого віку. Словом, не це було в пріоритеті. Плюс я тоді ще не знала, що неодружена людина з орендованою квартирою може стати опікуном. Як і більшість із нас, я вважала, що треба мати родину, своє житло, і тільки тоді, через дуже складну процедуру, можна встановити опіку або всиновлення.

Насправді всиновлення – досить складна процедура. Ми ж пройшли процедуру опікунства, і для цього необов'язково бути з кимось у парі. Якщо говорити про мене, я розлучена і орендую житло. До мене прийшли представники соціальних служб, оцінили квартиру, склали акт, подивилися мою угоду оренди, я подала свою річну декларацію, адже працюю як консультант, як ФОП, тож не було жодних перешкод.

– Олю, ви хотіли взяти під опіку саме тих, хто залишився сиротами через війну?

– Так, я хотіла допомогти дитині, яка постраждала саме від війни, тому що дуже багато дітей зі зламаними долями, багато гине батьків на фронті і просто цивільних у мирному житті. Русня (росіяни. – Ред.) вбиває нас, і ми маємо зробити все, щоб наша Україна, наша нація, наш народ відновився і був сильним та вільним.

– Як саме і звідки ви дізналися про Валерію? Скільки часу пройшло від моменту знайомства з дівчинкою до того, коли ви стали, можна сказати, сім'єю? Хто вам у цьому допомагав? Ви писали, що з першої зустрічі стався "дивовижний метч". Розкажіть, будь ласка, детальніше: коли це було, де? Про що розмовляли?

– Ми з Лерою познайомилися завдяки Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. Як і всі діти, які повертаються після депортації, Лера перебувала в Офісі омбудсмена у Центрі захисту прав дитини. Нею опікувалися соціальні служби, і психолог із фонду "Голоси дітей" працює з такими дітьми. Наша психологиня Наталія працювала з перших днів із Валерією, допомагала їй пережити цей складний досвід окупації, а пізніше й депортації до Криму.

Раніше я трохи чула про Леру, про те, що є така цікава, розумна, талановита, впевнена і стійка дівчина, яка відрізняється від усіх інших. Ну і потім, коли ми з Лерою зустрілися восени 2023 року, якось одразу я запитала, чи хоче вона, щоб я встановила над нею опіку. Ну якщо чесно, я до цього десь тиждень розмірковувала над цим, згадала про своє бажання допомогти дитині і думала, що, можливо, Лера і є ТІЄЮ САМОЮ дитиною.

Лера одразу погодилася. У неї виступили сльози на очах. Якось ми відчули, що у нас є оцей контакт, і ми можемо дійсно спробувати бути родиною.

Наступного дня я запросила Леру в кав’ярню, розповіла про свої мотиви, хто я, яка у мене родина, яка у мене професія, чого прагну від життя; розпитала про її родину, про її досвід. Для мене було дуже важливо, щоб дитина почувала себе безпечно і могла ухвалити рішення, розуміла, з ким вона взагалі погоджується пов'язати свою долю, якщо можна так сказати.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше, історію депортації Лери: як вона опинилася в анексованому Криму, потім у Росії, а згодом сама перейшла кордон і повернулася в Україну! На її основі можна знімати цілий фільм…

– Лера з Нової Каховки Херсонської області. Вранці 24 лютого 2022 року місто окупували російські війська. Тобто з першого дня повномасштабного вторгнення там уже були танки із символами Z. Місцеві спершу навіть не розуміли, що це за військова техніка.

Прожила Валерія в окупації 550 днів. Потім одного дня їх зібрали росіяни на площі у Новій Каховці. Казали, що діти поїдуть в оздоровчі табори на два тижні. Добровільно-примусово. Всього було 12 автобусів із "зетками". В кожному автобусі був військовий зі зброєю, в пікселі їхньому, в камуфляжі. І вони поїхали в Євпаторію. Лера, яка на той момент проживала з бабусею, в тому числі. В Євпаторії вони провели не два тижні, а два місяці.

Кожен день починався з російського гімну. До дітей приїжджали різні агітаційні бригади, які переконували вступати в юнармію, заманювали житлом у Росії. Крім того, обіцяли безкоштовний вступ, якщо вони з батьками туди виїдуть. І деякі діти виїздили. Що цікаво, їм дійсно давали ці квартири, як каже Лера. Але Лера не могла і не хотіла, тому що вона така проукраїнська, свободолюбива, вона не уявляла своє життя в окупації. Тому попросила бабусю, щоб та таки за нею приїхала. Бабуся поїхала в Крим. Їй віддали Леру, тому що вони повернулися на окуповану територію. Але вже не в Нову Каховку, а в Генічеськ (також Херсонська область), бо там менше було прильотів.

У Генічеську Лера з бабусею прожили близько пів року. Лєра вступила звідти (!) до медичного коледжу в Україні та отримала місце в гуртожитку. Тому коли вона тікала на вільну територію сама, то розуміла, що матиме принаймні житло. І все. У неї не було жодного дорослого! Просто ось така можливість десь жити. Я захоплююсь неймовірною силою в такому юному віці!

Тоді вони разом із бабусею розробляли план, продумували, яким чином і що саме казати окупантам при перетині кордону. У Валерії була історія, що нібито вона їде через Україну в Європу, щоб забрати тітку і з нею вже повернутися в Росію. Всі документи у Лери були на руках, тому окупанти не змогли її не пропустити. Могли, мабуть, але пропустили. І вона поїхала сама на цьому автобусі, сама знайшла перевізника і виїхала через російський Ростов. Лера перетинала кордон сама з двома сумками в руках. Вона йшла просто у невідомість. Заїхала на територію України через Сумщину.

І вже там, у Сумській області, коли вона була на нашій території, її забрали соціальні служби і відвезли в Київ, в Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Бо саме омбудсмени допомагають дітям, які повернулися з депортації. Плюс у неї ще ж статус сироти. І от таким чином ми познайомилися, бо наш психологиня з перших днів з нею працювала.

– Чи не було хвилювання, що в такому досить дорослому віці (Валерія ще ж підліток), коли діти переживають чергову кризу розвитку, перехідний період, може бути важко знайти спільну мову? Все-таки вона на свій вік пережила вкрай багато.

– Звичайно, у мене були різні хвилювання, але точно не щодо того, що ми не порозуміємося. Тому що Лера не по роках дуже доросла, виважена, цілісна, впевнена, розумна, прекрасна, талановита, просто неймовірна. І ми з нею багато в чому схожі: своїм впертим, сильним характером, умінням долати кризи, йти до бажаної цілі. І якщо чесно, не було цього намагання одразу стати їй мамою, швидше я хочу бути для неї опорною дорослою. А як вже вона мене буде називати, то інша справа.

Мені подобається проводити час разом. Ми ходили в філармонію, театр, оранжерею, дивилися на квітучі азалії, гуляли містом, ходили в кіно, їли попкорн. Тобто просто проводили звичайні сімейні дні. І це важливо і для неї, і для мене це теж дуже важливо.

Дуже цінно те, що Лера продовжує працювати із нашим психологом. Психолог допомагає їй долати ті кризи, з якими вона зіткнулася в окупації, в депортації, допомагає їй знову довіритися, повірити в людей, в себе, в життя, в те, що життя може бути добрим, чудовим, красивим. Ну і в мене є велике бажання показати, що це правда.

Лера дійсно на свій вік дуже багато всього пережила, складного, непростого, і, як я кажу їй часто, сподіваюся, що наступна частина життя у неї буде виключно щасливою.

– Як воно взагалі – бути мамою? З якими труднощами вже зіштовхнулися? Що вас приємно вразило в материнстві?

– Якщо чесно, я ще не розпробувала, як бути мамою, бо чомусь відчуваю себе швидше старшою подругою, може, хресною мамою, може, наставницею, адже я ніколи мамою не була. І, звісно, в мене були хвилювання щодо моєї власної готовності до цього. Дуже хотілося ніяк не зіпсувати цей наш тонкий, такий ніжний контакт, який в нас є, який в нас склався.

Поки що я не зіштовхнулася з жодними труднощами. Ми про все говоримо, ми радимося, ми пропонуємо свої правила щодо спільного помешкання. Зараз ми зняли нову велику квартиру, світлу і простору, в кожної є свій простір, кожна може займатися своїми справами у своїх кімнатах, і потім спільно ми проводимо разом час, дивимося фільми, спілкуємося. Жартуємо, щось разом готуємо, ну в цілому це дуже здорово, і це насправді дуже наповнює, дуже насичує силою в ці важкі часи. Ну і плюс тепер я ходжу в сховище, коли повітряна тривога, адже раніше не ходила.

Коли відповідаєш сам за себе, то готовий прийняти свою долю, тим паче, я ж буддистка. Я знаю, що зі мною трапиться лише те, що зі мною має трапитися. Звісно, не треба ризикувати, але такий трішки фаталізм в мене, в моєму світогляді присутній. Тепер, коли я відповідальна за іншу людину, то це дійсно змінює.

Але ми разом ходимо в сховище, разом проводимо ночі в метро. От щойно якраз повернулася із бомбосховища, яке поруч із нашим будинком.

– Розкажіть, яка ваша Лера. З того, що ви дозволили про неї дізнатися, вона неймовірно смілива і сильна людина.

– Ну, про Леру я можу дуже довго і багато розповідати, тому що вона розумна, смілива, дуже гарно знається на медицині.

Мені подобається, коли вона мені радить якісь ліки, способи лікування і так далі. Я їй розповідаю про буддизм, про комунікацію, ділимося історіями з життя, показую їй свої улюблені місця в Києві. Вона дуже полюбила моїх котів, адже у мене три коти. І, можливо, вона спокусилася саме на моїх котів, а не на мене. І так, вона неймовірно смілива, сильна. Ще Лера дуже-дуже красиво танцює.

Вона займалася танцями з дитячого віку, десь із п'яти років. Лера не дуже добре плаває, хоча росла на Дніпрі, у Новій Каховці. І вона також обожнює степ і природу, як і я. Ще вона любить крематорії, гуляти на кладовищах.

В юності я теж любила гуляти на кладовищах, а моє улюблене місто в Індії – це Варанасі, де найбільший в світі і найстаровинніший крематорій.

– Чи пам'ятаєте перший ранок вашої сім'ї у новому складі? Яким він був? Чим снідали, про що говорили?

– Я можу розказати про наш приємний спільний ранок вже в новій квартирі. Це було нещодавно. Ми ввечері перевезли речі, розклали, втомлені заснули, перед цим поїли тортика, випили коли, пораділи. Зранку виспалися прекрасно, поснідали на кухні сиром із сметаною, з фруктами, поговорили про якісь буденні речі, про плани на день.

Потім пішли досліджувати район, в якому ми живемо, знайшли, де тут є крамниця, подивилися, де є бомбосховище, прогулялися до великого ботанічного саду. А потім зайшли в оранжерею з азаліями, і там була справжня краса, там досі квітнуть азалії. Раніше я їх не бачила, я дуже люблю оранжерею Київського ботанічного саду.

Ми насолодилися цими красотами, пофотографувалися, подивилися на орхідеї. Я розповіла, як кожна з них, ну не кожна з них, а деякі з них називаються, тому що я дуже люблю орхідеї і рослини. Це був приємний день. Ми потім купили продукти, прийшли додому і дивилися якесь кіно на Netflix про дівчат.

Так що це був такий дуже затишний, приємний день, яких так не вистачає серед війни.

– Що би ви могли порадити українцям, які також замислюються про те, щоб узяти в сім'ю осиротілу дитину. Вже казала, що після вашого допису у мене, мами активного трирічки, яка тільки вийшла на повноцінну роботу, промайнула думка якщо не про усиновлення, то про опіку над кимось.

– Ми цей допис у Facebook робили разом із Лерою. Я порадилася, показала їй його. І ми хотіли закликати дорослих українців допомагати юним українцям, які потребують поради, безпечного простору. Потребують прийняття впевненості в сьогоднішньому дні. Якщо ми всі разом не можемо бути впевнені в завтрашньому, бо в нашій країні війна.

Ще я хотіла донести людям, що це насправді не така й складна процедура. Я кажу зараз саме про опіку. Звісно, з усиновленням усе значно складніше. Там треба звертатися до суду. А для того, щоб встановити опіку, необхідно зібрати всі документи, написати заяву, пройти медогляд і двомісячні курси із опікунства. Потім стати на розгляд. Як уже розповідала, до мене додому прийшли соціальні працівники, оцінили мою квартиру, переконалися, що там є дві кімнати, є місце для дитини. І в цілому не зважали на те, що я розлучена, не маю власного житла.

Загалом це виявилося набагато легше, ніж я очікувала. Тому я би дуже радила допомагати таким дітям. Можна звернутися до офісу омбудсмена. Вони мають перелік дітей, які повернулися після депортації, дехто із них – сироти. Також можна звернутися на сайт Міністерства соціальної політики, де розписано всі процедури – як всиновлення, так і опіки, до Української мережі за права дитини. У регіонах – це служби у справах дітей, вони можуть розказати, які є діти на всиновлення або на опіку. І далі вже у ЦНАПі за місцем проживання оформити всі необхідні документи.

– Не можу не запитати: як сприйняли ваше рішення рідні та близькі?

– Мої рідні та близькі були дуже здивовані, адже я їх поставила просто перед фактом, мовляв, привіт, мамо-тату, ось є Лера, і вона тепер буде зі мною, я над нею встановлюю опіку, це моє рішення. В цілому вони були здивовані. Але приємно здивовані!

Тепер я з нетерпінням чекаю моменту, коли ми зможемо поїхати влітку в моє рідне село на Кіровоградщині, коли познайомлю Леру з моїми батьками, поживемо в моїй улюбленій хатині, яка залишилася від моєї бабусі. Я її дуже люблю, це місце сили. Сходимо разом на річку Інгулець, я покажу Лері свій садок, який я посадила, улюблені степи, поплаваємо в наших озерах.

Тобто ми очікуємо на приємне літо, де вона зможе бути дитиною і де ми зможемо насолодитися українською природою.

– Як держава мотивує людей брати дітей у сім'ю?

– Наскільки я розумію, є соціальні виплати за кожну дитину, але ми цей процес ще тільки розпочали. Якщо чесно, не доходять руки через роботу і велику кількість нарад і різних завантажень, щоб оформити всі документи на соцдопомогу, адже мені треба їхати по довідку за місцем моєї реєстрації на Кіровоградщині. Я планую через тиждень-два туди з'їздити, і тоді ми оформимо оцю допомогу.

Хочу ще додати, що Лера має стипендію, при чому підвищену, бо вона здала все на відмінно. І так як вона дитина-сирота і ВПО, то ще отримує в своєму коледжі певні пільги. Раніше вона жила виключно за рахунок цих коштів. Тепер ми маємо і мій бюджет. І будемо планувати наш спільний бюджет разом.

– Розкажіть, будь ласка, більше про саму процедуру взяття дитини під опіку. Що зміниться, коли Лері виповниться 18 років? До речі, чим вона зараз займається?

– За всіми офіційними документами, опіка встановлюється до 18 років. Усиновлення пожиттєве. Але це паперова історія. Ми будемо близькими, підтримуватимемо одна одну, і точно нічого не зміниться після того, як Лері влітку виповниться 18 років. Ми будемо так само далі жити, поки вона не захоче жити окремо, сама або, може, із коханим. Це вже їй вирішувати.

Чим вона зараз займається? Вона навчається на першому курсі Київського медичного коледжу ім. П.І. Гаврося. У неї класна група, вона мені розповідала, показувала відео. Ці дівчата і хлопці дуже талановиті, ерудовані і дуже мотивовані вивчати медицину. Вона поки в роздумах – стати парамедикинею і допомагати нашим військовим або медсестрою. Подивимося. Може, далі буде інститут. Як складеться, як буде настрій, яким буде наше завтра. Дякую вам дуже.

***

Поспілкуватися з OBOZ.UA погодилася і сама Лера.

– Розкрий, будь ласка, секрет: звідки в такої маленької дівчинки стільки внутрішньої сили? Запитання загальне і навіть трохи абстрактне, бо вражає все: і те, що ти сирота, тобто була змушена дбати сама про себе, і те, що пережила і відчула на собі всі жахи окупації. Потрапила попри власну волю на територію ворожої Росії ще й змогла звідти втекти. ЯК? Читаєш це все – і очі на лоба…

– Мабуть, якогось загального секрету не існує. Я подорослішала моментально ще в 2019 році, коли моя мама померла. Вже тоді я почала мислити не як звичайні підлітки, цінності змінилися моментально. Далі в моєму житті постійно була бабуся – людина, котра навчила мене абстрагуватися від ілюзій, та й сама в них ніколи не плавала… Навчила мислити сьогоденням, реальністю і тільки фактами, котрі мені й давали опір під ногами. Це призвело до моєї самовпевненості і рішучості в діях. Усі ці риси давали мені великий плюс – альтернативне, але водночас реальне мислення у моментах, коли воно потребувалось.

Так було і з виїздом із окупації, коли ми розробляли план та узгоджували бюрократію. На кожній ланці шляху мали пару альтернатив. Я тримала звʼязок по дві сторони кордону і розуміла, що якщо я, наприклад, зникну по дорозі, це не залишиться пробілом.

– Тобі не було страшно? Не думала про наслідки? Що от впіймають тебе – і далі ще гірше.

– У мене був подвійний стимул: злість на окупанта і часткове розуміння його психології (такої гидкої і одночасно передбачуваної), що стало надалі відображенням півтора року життя під прапором РФ, а також жага до вільного життя у вільній країні. Між ними я балансувала. Також я мала підкріплення з боку бабусі – розуміння і довіру. Чи було страшно, коли проходила цей шлях? Так, але жити під триколором страшніше.

– Чому ти вирішила повернутися до України? Вибач за такі стереотипні фрази, але чомусь прийнято вважати, що більш віддані патріоти живуть на заході України, ну в центрі ще. Звідки в тебе така любов до Батьківщини? Хто її прищеплював?

– Моя бабуся з україномовної родини, тому як наслідок я зараз маю гарний рівень рідної мови. Вона постійно прищеплювала мені українську культуру, обожнювала українську музику, раділа моєму кожному виступу в народному стилі на танцях. Ми разом писали твори в школу українською мовою. Саме від неї я перейняла таку віддану любов до свого Херсонського краю. Іноді мені здавалося, що вона знає про нього в буквальному сенсі все.

– Ти пам'ятаєш, як познайомилася з Ольгою? Якими були перші враження? Чи одразу погодилася з нею жити?

– Так, з Олею ми познайомилися в офісі "Голоси дітей". Вона очолює там комунікаційний напрямок, зі мною була дуже привітною. Познайомила мене з усіма і здалась щирою людиною, від якої наче відходили промінчики. Мабуть, тому я так одразу і погодилась на її пропозицію.

– Кажуть, що ви з Олею дуже-дуже схожі. Що маєте спільного?

– Ми частково схожі мисленням. Мені подобається її бачення реальності і я наче балансую в моментах із нею. Багато спільних побутових аспектів і, звісно, коти. Аж троє! Обожнюю котів! Плюс вона, мабуть, того не помічає, але я стаю з нею наче знову дитиною... Мені цього дійсно не вистачало.

– Як тобі живеться в Києві?

– Київ – тепер мій новий дім, спільний з прекрасною людиною і в оточенні з дорослими, в котрих бачу постійну підтримку...

– У Новій Каховці в тебе залишилися якісь друзі? З кимось підтримуєш контакти? І вибач, будь ласка, що знову про депортацію. Вас тоді багатьох вивезли росіяни?

– У період депортації багато дітей вивезли в одному напрямку зі мною. У тому таборі було більше 500 людей, а таких таборів по усьому Криму і Росії не перерахувати на пальцях. Діти були різного віку, починаючи з 6 років і до 19-20. Найгірше, що росіяни нас асоціювали повністю як дітей РФ. Наче це була наша воля та бажання стати частиною "іх велікай страни".

Після цього періоду життя я вже чітко окреслила для себе лінію руху далі, визначила цілі. І для мене це була дійсно "ціль", а не "цель".

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з Інною Мірошниченко – про минуле усиновленого Марселя та скору появу в родині ще однієї дитини.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!