"Для мене це був шок". Олена Лавренюк – про скандал через другий сезон "Кави з кардамоном", куму Білозір та непристойну пропозицію від "ВІА Гри"

Олена Лавренюк ("Dzidzio Контрабас", "11 дітей з Моршина", "Гірська жінка: на війні") – популярна акторка кіно та театру. Найбільше відома глядачеві за костюмованою драмою "Кава з кардамоном", знятою для телеканалу СТБ, де зіграла головну роль та була продюсеркою.

В інтерв’ю OBOZ.UA Олена Лавренюк розповіла про другий сезон серіалу, який саме знімається, та прокоментувала конфлікт із письменницею Наталією Гурницькою – авторкою книги, на основі якої створювалася перша частина драми. А також відверто розказала про своє сьогодення та відкрила сторінки з минулого, якими ні з ким не ділилась.

– Олено, яким було ваше 24 лютого 2022 року?

– Так сталося, що ми з сім’єю були за кордоном, на той момент – у Лондоні. На 25 лютого мали квитки на літак додому. А 24-го дзвінок о четвертій ранку: "Почалася війна". І мене накрило відчуття повної безпорадності, бо ти тут, а там – рідні. Наступні три дні – як у тумані. Постійно була на зв’язку з близькими та друзями – допомагала шукати місця для евакуації, підтримувала морально. Знаю англійську, відгукувалася на пропозиції інтерв’ю для медіа, розповідала, що відбувається в Україні.

А всередині – порожнеча і відчуття жаху. Пам'ятаю, був момент: стояла біля обігрівача, розмовляла по телефону, і в мене почала горіти куртка через те, що підійшла занадто близько. А я цього навіть не відчула, в такому стані перебувала. Тут щось розповідаю, а тут – вже плачу, потім – знову щось швидко організовую. Минуло два місяці, і я вирішила: більше не можу, їду додому. Скільки б усього не робила, мені здалося, що цього замало, а там – зможу більше. Влаштувала доньок до школи, а сама поїхала в Київ. І передчуття, що ось-ось буду вдома, – це були найщасливіші моменти того періоду.

Діти дуже важко звикали до нового життя. Особливо в перший рік. Я постійно їздила, вмовляла, обіцяла. Але коли збиралася додому, відчувала, що вони мене вважають чи не мачухою якоюсь, бо повертаюся без них туди, куди вони хотіли би потрапити найбільше. Зараз дівчата приїжджають додому доволі часто. І все одно нещодавно почула: "Мамо, коли мені виповниться 18, ти нічого не зможеш зробити – я повернуся в Україну".

Кожного разу одне й те саме: приїжджають, все прекрасно, а коли приходить час збиратися: "Нам тут так добре, ну будь ласка". В якісь моменти думаю: вже не витримую, мабуть, треба забирати. Мені важко на душі, їм – погано. А після чергового обстрілу інші думки: зарано. Вважаю, що батьки, які залишаються з дітьми зараз тут, – великі герої. Але і я багато втрачаю, бо не бачу, як вони ростуть. Одна справа – бути поряд кожного дня, інша – час від часу.

– Режисер Олесь Санін на одній із нещодавніх кінопрем’єр у розмові з OBOZ.UA вразив прогнозом, що дуже скоро через війну нас чекатиме "період безкартиння", бо фінансування майже немає. Ви відчуваєте наближення такого часу?

– Я абсолютно з ним погоджуюся. В широкий прокат нині здебільшого виходять картини, які створювалися до вторгнення. А знімається те, на що кошти було виділено теж не зараз. І дуже шкода. До війни ми виходили на дуже гарний рівень. Індустрія росла, міцніла, бо мала багато практики. Зараз цього значно менше. Продюсери знаходять приватне фінансування, кошти за кордоном, але це непросто, бо спільне виробництво зазвичай працює так: "Скільки у вас грошей? Ну тоді ми доєднаємося". Закордонні інвестори не прийдуть і не оплатять всю картину – так не буває. Тим більше, якщо у фільмі розповідається не про їхню країну, не знімаються їхні актори.

Наше кіновиробництво переживає складнощі ще й тому, що багато хороших спеціалістів через війну виїхали з країни, частина кіномитців – на фронті, на жаль, маємо і непоправні втрати. Ми зараз знімаємо другий сезон серіалу "Кава з кардамоном" – і зібрати команду, повірте, було дуже складно.

– У першому сезоні серіалу, окрім українських акторів, залучені і польські. Вам пропонували поляки зняти картину разом?

– Ми вели перемовини з польськими телеканалами. А потім вони надіслали сценарій зі своїми правками: українці ходили там у слугах. І я як львів’янка була щиро здивована таким поворотом. Я не погодилася на такі умови. Ми прагнули в своїй картині показати Україну європейською, бо Львів середини ХІХ століття не поступався в розвитку іншим містам. Тому вирішили вести переговори про співробітництво вже з готовим продуктом – і згодом продали серіал на найбільший телеканал Польщі.

Але і після прем’єри читала коментарі поляків: "Чому так багато українського?" Глядачі вирішили, що якщо в картині знімаються польські актори, то вона їхня. Насправді в цій мелодраматичній історії закладено багато сюжетних ліній, де розповідається про те, як українці виборювали свої права – на мову, культуру. Там це тонко прошито. Ми мали на меті показати українців красивими, розумними – як вони є. І в другому сезоні такого теж буде багато.

– Вашим партнером у другій частині картини став Олексій Гнатковський – дуже харизматичний артист, народний артист України. Як вам працюється разом?

– Олексій – прекрасний. Коли ми з ним вперше побачилися (на цій зустрічі були і я, і режисер), виявилося, що всі фундаментальні речі про українців, які ми прагнемо закласти в нашу роботу, так само близькі йому, як і нам. Кажу: "Олексію, ця роль дуже пасує вам". Він справді дуже органічний в ній, хоч зовсім інший, ніж у "Довбуші". Але це теж його герой.

І на майданчику Гнатковський – це феєрверк. Завжди в гарному настрої, прекрасний імпровізатор. Не приходить на зйомки, аби просто відпрацювати свій час. "А давайте спробуємо ось так", "А тут, мені здається, буде краще трохи інакше" – вболіває за результат. І поводиться як людина, якій важливий не тільки його персонаж, й всі навколо. Працює навіть із масовкою. На майданчику віддається процесу на всі сто відсотків.

Хоча, зізнаюся вам відверто, я дуже переживала за співпрацю з Олексієм, адже наша робота з Павелом Делонгом (актора зробила відомим американська костюмована драма "Список Шиндлера" режисера Стівена Спілберга. – Ред.), в якого моя героїня була закохана в першому сезоні, видалася непростою. З Олексієм, навпаки, все йде дуже легко, він чудовий партнер. Мені настільки подобається те, що ми знімаємо, що часом нетерпляче підганяю час: швидше б подивитися, як це виглядатиме на екрані.

І хоч би як важко було, ми намагаємося тримати заявлений у першому сезоні рівень, ба навіть перевершити. Це костюмована драма з дорогими костюмами, масштабними локаціями. У світі нас просуває найбільший європейський дистриб'ютор Beta Film. Міжнародна прем'єра проєкту відбулася в Хорватії. Це була дуже масштабна презентація – я навіть не очікувала такого. Першу серію дивилися разом з нами усі топові телеканали світу, глядачів було, напевно, під триста. Потім до мене підходили зі словами: "О, ми не знали, що ви таке вмієте робити!".

– Олено, не секрет, що через непорозуміння з авторкою книги "Мелодія кави у тональності кардамону", за якою знято першу частину картини, затримувалася робота над продовженням серіалу. Наталія Гурницька звинувачує виробників у порушенні авторських прав.

– Передусім хочу сказати, що я була і є чи не найбільшою прихильницею таланту пані Наталії Гурницької. В мене виникла ідея екранізації її книжки "Мелодія кави у тональності кардамону", бо, прочитавши її, просто закохалася в цей твір. І запропонувала пані Наталі співпрацю. На це пішло дуже багато часу, щоб знайти фінансування до першого сезону. Вийшов перший сезон – згодом почалася велика війна. Я не думала, що буду працювати над продовженням серіалу, хоча в фіналі "Кави з кардамоном" були натяки, що має бути продовження, закінчувалося все трикрапками.

У компанії-виробника є договір з пані Наталією Гурницькою на екранізацію роману "Мелодія кави у тональності кардамону" і використання персонажів, сюжетних ліній для подальших фільмів. Друга книжка "Мелодія кави в тональності сподівання" не містить подій, це більше переживання головної героїні, і таку книжку важко екранізувати як серіал. Пані Наталя завжди казала, що це є містком до третьої книжки, яку вона ще не написала, а ми почали роботу над сценарієм, і від початку перед командою постало творче завдання – написання оригінального сценарію-продовження першого сезону. Я переповідала їй наші ходи. Вона, пам’ятаю, казала: "О, добре, мені це на третю книжку теж лягає". Однак потім, коли надіслали їй сценарій, відповіла: "Це не моя книга, не мої герої".

Треба сказати, що пані Наталія і про перший сценарій подібне казала. Ми багато чого дороблювали, перероблювали, але це нормально, йшов творчий процес, бо ми й у першому сезоні багато писали того, чого не було у книзі. Кажу: "Давайте обговорювати, шукати компроміси". Але діалог не складався. Ми зустрічалися з пані Наталею напередодні зйомок, попередила: "Через два тижні хочемо запускатися".

Проте взаємної згоди так і не досягли. Пані Наталя вважає, що ми не можемо використовувати в роботі персонажів книги, а юристи компанії-виробника стверджують, що мають таке право, і цитують договірні документи, підписані авторкою. Я попереджала її, що починаємо зйомки в Мукачево, ми листувалися. А за кілька днів пані Наталя виклала в соцмережі допис про те, що вперше від колежанки почула про початок зйомок. Для мене це був, чесно кажучи, шок. І зараз можу стверджувати з цього приводу лише одне: якщо нам доведеться йти до суду, то компанія-виробник до цього готова. І я вважаю, що конфлікт має вирішуватися в правовому полі. І хочу додати, що продовження серіалу не містить подій з другої книжки пані Наталії.

– Готуючись до інтерв’ю, побачила цікаву деталь у вашій творчій біографії: в юності працювали танцівницею в колективі Оксани Білозір. Зараз підтримуєте контакти?

– Моя сценічна доля справді розпочалася з колективу Оксани Володимирівни. Я танцювала разом ще з однією дівчиною, нам було по 14 років. Гастролювати, щоправда, почала раніше, ще дитиною, бо багато років професійно займалася танцями. З Оксаною Володимирівною ми досі товаришуємо. Ба більше, я хрещена її внучки, а Лариса, невістка Оксани Білозір, хрещена моєї доньки. Ми куми, друзі.

– Дозвольте запитати ще про таке: нещодавно акторка Тетяна Малькова в інтерв’ю для YouTube-каналу Аліни Доротюк розповіла про домагання викладача театрального вишу Володимира Талашка. Він був і вашим педагогом.

– Я бачила це інтерв’ю. І хочу сказати, що все, про що розповідає Тетяна, правда. Коли я вступала до театрального, була вже досить дорослою. Це моя друга освіта. Після школи батьки вмовили отримати спеціальність, завдяки якій, на їхній погляд, могла б себе без проблем забезпечувати. "Повчишся на економічному, а потім, якщо не сподобається, вступатимеш куди захочеш", – казали мені. І я рік навчалася у Празі, потім два роки у Лондоні. А після покинула навчання і подала документи на акторський, про який мріяла з юності.

Про викладачів нічого не знала. Мені сказали, що Талашко – класний педагог. І я до нього на курс подала документи. Пізніше дізналася, що він чи не всіх абітурієнток, у яких викладав на підготовчому, запрошував до себе додому. Мовляв, хочу зробити тобі фотографії для професійного портфоліо. Я пам’ятаю цю зйомку, казав: нижче-нижче опускай з плечей светр. Але повторюся: мені на той час було 20 років. Я просто підвелася і пішла з тієї квартири. Мене ніхто не затримував. А які моральні травми такі візити залишили в душі дівчат, які тільки-но закінчили школу, навіть уявити важко.

Чесно кажучи, після історії з Талашком, я думала, що мене не приймуть до вишу. Але він взяв на свій курс. І коли ми вже стали студентками, нічого з його боку більше не спостерігалося. Не було жодних натяків. А коли декілька років тому відразу кілька дівчат заявили про домагання, він пішов з університету. Згодом мені написала одна з викладачок: "Олено, це правда, що розповідають?" Відповіла, що так. У всіх дівчат була та сама історія – ми ділилися подробицями одна з одною згодом.

У мене була ситуація, коли ледве не втрапила в подібну історію в студентські роки. Ніколи ще публічно про це не розповідала. Справа в тому, що моя мама – власниця невеликого готелю та ресторану біля Львова. І туди часто селили артистичні колективи. А мама, оскільки дуже мною пишалася, розвішувала всюди мої фотографії. І мене побачив один з менеджерів "ВІА Гри". Вони якраз шукали в гурт третю вокалістку, це було, як мені зараз згадується, після того, як вийшла пісня "Попытка номер пять". Цей менеджер взяв мої світлини, показав Костянтину Меладзе. І мене запросили на кастинг до Києва.

Я приїхала. Зустріч чомусь відбувалася в машині. Мене запитали, чи вмію танцювати та співати. Відповіла, що так. Потім ще були запитання про те, де навчаюся. І все. Ввечері в мене був потяг назад додому. Але менеджер натякнув, що мені треба залишитись. І запитав – завуальовано, однак все було зрозуміло: чи не хочу я піти з ними в сауну? Я категорично відмовилася і помчала на вокзал.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Романом Ясіновським – про життя в Росії, а також роботу таксистом та півчим у церковному хорі Києва.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!