"У театрі Донецька, що кишів окупантами, кричали "Слава Україні!" Акторка Олена Хохлаткіна про втечу з окупації та зйомки з росіянами

Олена Хохлаткіна була провідною актрисою Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, але мусила через окупацію виїхати з чоловіком, зіркою серіалу "Спіймати Кайдаша" Віктором Ждановим, та сином з міста. Нині працює та живе в Києві – грає головні ролі у столичному театрі ім. Франка.

В інтерв’ю ОBOZ.UA акторка Олена Хохлаткіна, яка багато знімається в кіно ("Памфір", "Я працюю на кладовищі", "Пекельна хоругва, або Різдво Козацьке", "Сага", "Кріпосна"), розповіла, від яких ролей відмовляється під час війни. Також вона зізналася, як ставиться до того, що, залишивши в Донецьку квартиру, досі не має житла в Києві.

– Олено, мушу зізнатися: я, як і багато інших українців, які люблять театр, не можу вже який місяць купити квитки на вашу виставу "Конотопська відьма". Їх розмітають за годину після появи в продажу. Чому такий ажіотаж?

– Я думаю, що багато чого для піару цієї постановки зробили самі глядачі. Але треба сказати, що це дійсно прекрасна вистава – вона дуже стильна, з новим духом, там багато містики. Це те, в чому ми в час війни теж шукаємо допомоги: сподіваємося на силу предків, молимося, просимо про допомогу. Це про єднання людей, землі та духів. Я пам’ятаю навіть своє дитинство – було дуже шанобливе ставлення до сил природи. "Конотопська відьма" саме про це: стихії, прадавню допомогу та віру.

– У контексті містики, про яку розповідаєте, скажіть, що для вас значить ритуал, який робите перед виставою: лежите на сцені.

– Це мені дає силу та енергію. Уявіть, скільки на цю сцену виходило прекрасних акторів. Вислів, що театр – храм, це ж дуже недарма. Для мене це сакральне місце, до якого ставлюся з великою повагою. Говорю зараз ніби високі слова, але я в них вірю, мені це близько.

– Ви у війні з 2014 року, коли виїхали з окупованого Донецьку. В одному з інтерв’ю розповідали, що вам знадобилося кілька років, щоб себе заново знайти…

– Чесно кажучи, я ще досі і не знайшла.

– А що ви порадите людям, які вимушено втратили житло та своє минуле, як ви?

– Мене з 2014 року почало дуже дратувати слово "тримайтеся". Воно нікому нічого не дає. Нікому. Єдине, що допоможе, – це люди, які не просто підтримують словами, а якимись справами – навіть простими. Я пам’ятаю, коли ми їхали з Донецька, заїжджали переночувати чи просто побачитися до знайомих. І кожен ділився тим, чим міг. Це було так зворушливо – ми не просили нічого. В нас було що їсти, але ті 200 гривень, які поклали в кишеню тихенько, ніколи не забуду – це такий знак єднання та підтримки. Дякую долі, що мені зустрічаються такі люди.

– Як ви згадуєте останні дні в Донецьку, коли вимкнули українське телебачення і почали транслювати російські канали?

– На щастя, зараз дуже спокійно, а тоді… Було страшно. Знаєте, моє життя до 2014 року було комфортним, спокійним та розпланованим. Я була впевнена, що в майбутньому все буде так само. Родина, робота в театрі, квартира і шматочок землі, на якому вирощувала городину і дуже пишалася урожаєм. А потім все це довелося залишити. Це можна порівняти з дорослим деревом, яке вирвали з корінням. І чи прийметься воно на новому місці – невідомо.

Відсутність дому – це величезна втрата, бо це місце сили, де береш енергію. Так само шматочок тієї землі. І, який неймовірний біль відчуваєш, втративши це, ніхто по-справжньому, крім тебе, не зрозуміє. Хіба що письменники чи філософи – які мислять образами. Також зрозуміють ті, хто сам таке пережив.

Я дуже пам’ятаю одну історію з того часу. Коли вже захопили адміністрацію – це був березень, у нас у театрі вистава "Сліпий" за поемою Шевченка. Після прем’єри, коли ми вийшли на поклони, люди почали вставати, аплодували і кричали "Слава Україні!". І це попри те, що за триста метрів від театру в адміністрації все вже кишіло рашистською чумою.

– Яка доля вашого театру?

– Виїхали майже всі з тих, кого запрошували працювати з інших театрів. Коли директор Марк Бровун формував трупу, запросив багато акторів з різних регіонів – з Івано-Франківська, Львова, Чернігова, ми переїхали з Херсона. Всі там зібралися десь у 2000 році. З Харкова були актори, з Дніпра. Скажу так: на рішення, виїжджати чи ні, впливало не тільки те, з якого ти регіону, людей могли тримати якісь обставини: родина, хвороба батьків, яких не перевезти з собою. Я не можу їх засуджувати. І знаю, що в їхніх головах немає "Слава Росії" і не було ніколи. Хоча достатньо працювало в театрі і тих, навіть серед молоді, хто ходив у футболках типу "люблю СССР". Це нас у той час дуже смішило, а хто знав, що потім будемо плакати.

– У вас у Донецьку залишилася квартира – вам відомо, що з нею?

– Звичайно, все знаю. Квартира є, але думками я з нею майже попрощалася. У т.з. ДНР ухвалили нові закони, і тепер житло власників, які виїхали, мають право вилучати на користь "республіки". І заселяти туди інших господарів. Поки квартира стоїть, туди ходить людина, з якою дружу багато років, оплачує комунальні. Та людина теж довго трималася: не отримувала ні паспорта, ні інших документів. Шляхом якихось обманів або вигадок – відкрито відмовлятися не можна, бо зразу запідозрять. Вона відстрочувала, скільки могла.

Дуже сумую за фотографіями – нашими з чоловіком, альбомами дітей – буду за них боротися. А все інше – в мене вже є. За десять років, які не мешкаю там, купила собі нові книги та інші речі. Була в моїй квартирі копія картини-ікони "Тайна вечеря" Леонардо да Вінчі, яку мені подарували – дуже подобалася. Коли їхала, хотіла забрати, а потім підійшла і попросила її оберігати дім. І чекати нас.

У Києві ми всі ці роки винаймаємо житло, коштів, щоб придбати своє, не мали і не маємо. Ми вже двічі змінювали і квартири, і райони. Емоційно вони теж теплі, затишні – я все роблю для цього. Подали документ в Міністерство соцполітики, стали в чергу як внутрішньо переміщені особи. І вже на той час черга була дуже велика.

– До повномасштабного вторгнення ви забрали до себе маму з Херсонської області, яка завдяки цьому не потрапила в окупацію. А коли міста звільнили, повернулася додому?

– Вона зі мною. Дуже хоче додому, але це неможливо. Тому я зараз дуже активно, наскільки, звичайно, дозволять фінанси, підшукую їй будиночок. Може, в районі ста кілометрів від Києва, щоб могла приїжджати. Їй дуже потрібен свій простір, бачу, що сковано почувається. Ну що казати: десятиліттями жила сама. Звикла, що до неї приїжджають у гості, а не живуть з нею. Дуже мені болить і своя біда, і біди інших. Багато знайомих з Херсона втратили життя на фронті і під обстрілами – земляки з Білозерки. З житла – дуже багато розбитого на правому березі.

– Під час окупації за вашими дописами у Facebook багато хто з журналістів стежив за долею херсонського театру, в якому ви теж свого часу працювали і непросто переживали його долю. Чи знаєте ви, як склалося життя Валерія Шелудька, який пішов на змову з окупантами та погодився очолити театр?

– Це персонаж дуже смішний у своєму прагненні бути великим. Невеликого зросту чоловік, який мріяв стати дуже помітним. Заради цього свого часу зробив собі щось на кшталт голлівудської усмішки і від цього став ще більш кумедним. Коли я працювала в театрі, він був монтувальником сцени. І маю сказати, в нас були непогані стосунки. У нас з усіма були гарні взаємини – театр невеликий, ми ставалися одне до одного як родина. Все про кожного знали, допомагали, якщо потрібно.

Мені одна з колег часто скидає відео того, чим він та компанія кількох акторів, які втекли з ним, займаються зараз. Вони виїхали на лівий берег разом з окупантами. А як інакше? Він би зараз вже був у в’язниці. А що він скаже: що й примусили зрадити? Це виправдати дуже складно буде. Вони переїхали: разом з ним частина акторського складу, працівники цехів. Зараз базуються чи в Генічеську, чи Скадовську. Називають себе Херсонським драматичним театром. Працюють у якомусь клубі, їздять окупованими селищами, дають концерти. Там три з половиною каліки в трупі і головний актор – цей Шелудько. Така собі агітбригада. Серед них – народна артистка України і ще один актор, був провідним у нашому театрі, треба сказати – міцний актор, характерний, а от людиною, як бачимо, виявився не дуже. А тепер це комік-група. І директор з голлівудською усмішкою. І сміх і гріх. Я уявляю, що вони відчувають: жили добре, мали все – житло, зарплатню, ролі, шанувальників. Їх любили в Херсоні, а зараз такі собі фріки.

Херсонський музично-драматичний театр ім. Куліша працює лише в укритті, бо вийти на сцену немає можливості. Прильоти там кожну годину. Там є проєкти, моновистави – актори з ними їздять Україною. Одна з вистав "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже" присвячена останнім подіям у країні. В основі сюжету історія жінки, що пережила окупацію Херсона та зустріла звільнення міста. Вона втратила все майно після підриву Каховської ГЕС, однак не зламалася.

– Як ви ставитеся до російського актора Сергія Гармаша, який народився та виріс у Херсоні, але підтримав путінську агресію і навіть приїздив, як писали пропагандисти, "відновлювати" херсонський театр?

– Ніяк не ставлюся, бо він для мене ще до війни був таким собі артистом. Моя подруга, яка жила в Херсоні, знала добре його батьків і його – от вона більше про нього може розповісти. Я не знаю, що він там збирався відновлювати, маю інформацію, що він просто привозив якусь гуманітарну допомогу, а пропагандистські ЗМІ вже додумали все інше, щоб підняти значущість події.

– Як ви пережили перші непрості місяці з початком вторгнення?

– До 24 лютого минулого року в мене було заплановано кілька проєктів, звісно, всі зруйнувалися: щось перенеслося, щось скасувалося. Десь пів року було затишшя, театр не працював. Потім ми обережно почали виходити на репетиції. Зі зйомками складніше, бо дуже змінилося моє ставлення до всього того, що тепер вважаю не таким важливим, як раніше. Раніше в мене було багато планів та бажань, а зараз усього кілька мрій. Основна – ви знаєте. Ще одна стосується моєї родини. А все інше – як Бог дасть.

Рік тому, коли відновилися зйомки, я відмовилася від ролі матері російського солдата, потім була ще одна пропозиція схожа. Якби мені запропонували зіграти українську матір, я би погодилася навіть безкоштовно. Та й гонорари зараз на все невеликі, зрізані. Але я не проходила по кастингу на якісь роботи, які подобалися, від "мила" зовсім відмовилася. Знялася в міжнародному проєкті – художньому фільмі "Кімната Мар’яни", який робився в Будапешті. Паралельно стартує щось з того, що ми знімали до війни, приміром, у кінотеатрах почався показ фільму "Пограбування по-українськи", де зіграла маму головного героя.

– Зараз вам багато пропонують ролей?

– Пропонують. Якщо раніше грала майже все, бо був дуже цікавий сам процес народження себе, як кіноартиста. Все хотіла спробувати. Ну і гроші були потрібні – чесно завжди зізнаюся. Я знімалася і з тими російськими акторами. Спілкувалася з ними як рівний з рівним, а інколи навіть посміювалася. Могла голосно сказати: "Що вона грає? Не розумію, як реагувати". Ну що поробиш: я така. І зараз, згадуючи ті моменти, мені не соромно.

І дуже поважаю себе за те, що ніколи не виділяла російських акторів в особливу касту. І вимагала на майданчику, інколи навіть революційними методами, такого самого ставлення до себе, як до них. Могла навіть сказати, що піду зі зйомок, якщо буде інакше – були такі випадки. Приміром, приїхала на майданчик зранку, мене зустріли, поставили стільчик біля гримвагену, мовляв, почекайте своєї сцени тут. Справедливості заради треба сказати, що в мене був епізод, не повноцінна роль. Я не влаштовую ніколи скандали, але тут поводилась так, що через п’ять хвилин очікувала в акторському вагончику, а не на стільчику на природі.

– Український глядач вас полюбив за одну з головних ролей у фільму "Памфір". В одному з інтерв’ю ви розповідали, що потрапили в цю картину дивом. Чому?

– Дивом, тому що режисер мене побачив на кастингу зовсім іншого проєкту – фільму "Погані дороги". Він там був оператором. І після цього, майже через рік, запросив на кастинг. Були дуже довгі проби – одна зустріч, потім інша, згодом робота з діалектом. Дуже багато ставилось різних запитань. Приміром, чи вмію я співати. Бо, якщо вмію, то буде легше засвоїти діалект на слух. І в результаті я опинилася в "Памфірі".

У нас була експедиція в Карпати – це вперше в моєму житті. І, можливо, вперше за часи незалежності України, коли актори виїжджали на локацію, де проходитимуть зйомки, задовго до основної роботи. Я жила в родині, в мене була можливість порати їхнє господарство, допомагати робити сир пані Марії. Була залучена в процес життя цієї родини. Навіть доїла їхню корову, чого ніколи в житті не робила.

– Як ви ставитеся до нагород? Одна голлівудська акторка розповідала, що "Оскаром" підпирає двері, а у вас дві "Київські пекторалі" – найвищі театральні нагороди.

– Ось вони ось переді мною стоять на поличці. Зараз переведу їх в грошовий еквівалент: одна – це  заміна вікон в будинку мами, інша – теж якісь важливі речі для сім’ї, вже не пам’ятаю. Але дуже вдячна за цю нагороду і була приємно здивована, коли дізналася, що так підтримали донецьку акторку, яка приїхала до Києва, і вже через рік отримала Пектораль. Пам’ятаю свою промову на нагородженні. Я хотіла поміняти всі свої нагороди та звання на мир в Україні. А тепер дуже чекаю "Золоту дзигу". На фейсбуці було повідомлення, що мене нагородили за роль матері у "Памфірі". Але статуетку поки не бачила, а дуже хочу.

– Спільні фільми з чоловіком Віктором Ждановим – запрошують, бо гарний сімейний тандем?

– Думаю, тому, що ми хороші артисти. Мене запитали, здається, після того, як на екрани вийшла картина "Сага": "Як вам на рахунок того, що тут доводиться грати з Віктором Ждановим?" Кажу: "Нормально". І його запитували, переповідав мені. У нас було багато спільних кастингів, але десь я не проходила, десь він. Зараз самопроби разом пишемо. Читаємо репліки за партнерів і знімаємо одне одного на телефони.

– Розкажіть про вашу дочку Оксану, яка теж стала акторкою.

– Для мене як мами вона найкраща, як для колеги вона з акторів – розумних, стильних, дуже тонких, чуттєвих. Звичайно, у нас є такі актори – вона не одна. Взагалі це наша особливість, ми чуттєва нація. Але за всієї цієї ніжності такий чорт сидить у багатьох українках! Моя улюблена історія про українку, яка кричала в Генічеську окупантам: "Покладіть насіння у кишені свої, щоб хоч соняшники проросли, коли ви тут поляжете!". Оце наші українські жінки: дуже сильні духом.

– Коли ви переїхали в Київ, перший час мешкали з чоловіком та сином-школярем у Оксани?

– В однокімнатній квартирі пів року. Вона нас годувала, купувала теплі речі. Оксана вступила в університет ще до 2014 року, закінчила, залишилася в Києві, вже трошки працювала. А коли ми вже переїхали від неї – хто каструлю дав, хтось якусь чашку. Бо змоги щось купити в нас довгий час не було. Пам’ятаю, як стояла в черзі по гуманітарку на "Почайній" і просто переді мною закінчилися продуктові набори. Кажу дівчатам: "Ну, якщо вже приїхала, то давайте вам допоможу". Розбирала речі, сортувала їх. А потім мені привезли додому масло, яйця, борошно. Я для себе зробила тоді висновок: добро повертається швидко добром.

– Чим займається ваш син Павло?

– Закінчив школу в Києві, вивчився на оператора, працював якийсь час на телеканалі "1+1". Сам вислав резюме, дуже радів, коли запросили. Коли почалося вторгнення, на каналі сталося скорочення. Пів року був у пошуку роботи. Зараз працює в нашому театрі інженером з освітлення. Відповідає за світло в наших виставах, наприклад, у "Конотопській відьмі", про яку з вами говорили. Так вийшло, що вся моя родина має творчі професії. Як сказала Оксана в якомусь своєму інтерв’ю: "А в мене що, був вибір?".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Дашою Волгою, яка зустріла вторгнення в Москві, куди приїхала по російський паспорт.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!