Блог
Доля України – не в руках американських виборців
Ілюстративне фото. Прапор України.
Джерело: Getty
А тепер уявіть, що у 2022 році нам не пощастило з історичним моментом.
Трамп – президент США. AfD – при владі в Німеччині. Марін Ле Пен – президент Франції. У Польщі – Навроцький. В Угорщині – та яка, власне, різниця.
І 24 лютого Росія починає повномасштабне вторгнення в Україну.
Скільки б ми протрималися? Місяць? Пів року? Рік?
Не знаю. І, відверто кажучи, не хочу перевіряти.
У 2022 році Путін страшенно прорахувався. Він планував взяти Київ за три дні, знищити українську державність і поставити тут чергову маріонеткову адміністрацію.
Але щось пішло не так.
По-перше, українці виявилися зовсім не тими, кого він собі уявляв.
По-друге, у нас виявилися друзі. Справжні друзі, які почали допомагати зброєю, фінансами, розвідкою, технологіями. І ця допомога стала одним із найважливіших чинників нашого спротиву.
Нам дуже пощастило, що саме в той історичний момент у багатьох країнах при владі були люди, готові підтримати Україну.
Але давайте подивимося на це з іншого боку.
Українська історія – це історія не лише боротьби за незалежність, а й неодноразової втрати державності.
Ми вже мали власні держави. Мали армії. Мали політичних лідерів. Мали міжнародні домовленості. А потім залишалися сам на сам із сильнішими ворогами, шукали протекторатів, втрачали території, а іноді й саму державу.
Сьогодні історія дала нам ще один шанс.
Можливо, найважливіший за останні століття.
І наше головне завдання – не прогавити його.
За ці роки ми мали не просто навчитися воювати. Ми мали побудувати потужну військову машину. Власну оборонну промисловість. Ефективну систему військового та державного управління. Економіку, здатну забезпечувати армію. Технологічну базу, яка дозволить воювати не лише мужністю наших солдатів, а й перевагою наших технологій.
Ми повинні виробляти власну зброю, ракети, дрони, боєприпаси, системи ППО. І робити це в масштабах, які відповідають реальній загрозі.
Ми повинні переглянути державні пріоритети та бюджетні витрати. Бо незалежність – це не стаття Конституції. Це здатність держави фізично захистити себе.
І ось тут виникає дуже неприємне питання.
А що буде, якщо завтра наші партнери перестануть нам допомагати?
Якщо в Америці зміниться політичний курс? (Чи вже змінився). Якщо в Європі переможуть сили, для яких Україна – лише незручна проблема? Якщо черговий уряд вирішить, що домовлятися з Москвою вигідніше, ніж допомагати Києву?
Ми що, знову будемо чекати виборів у Вашингтоні, Берліні чи Парижі?
Ми не обираємо американських президентів. Не формуємо німецькі коаліції. Не можемо гарантувати, хто керуватиме Францією через п’ять років.
Але ми можемо і повинні зробити так, щоб доля України якомога менше залежала від результатів чужих виборів.
Це не означає відмовитися від союзників. Навпаки, їх потрібно берегти, розвивати співпрацю, будувати спільні виробництва та оборонні союзи.
Але допомога союзників має посилювати нашу власну силу, а не замінювати її.
Бо друзі можуть допомогти виграти війну. Але побудувати державу, яку більше ніхто не зможе знищити, – це вже наша відповідальність.
І я дуже хочу, щоб ми нарешті зрозуміли одну просту річ.
Нам пощастило отримати історичний шанс. Але було б найбільшою дурістю в нашій історії розраховувати, що нам пощастить і наступного разу.
Україна повинна стати настільки сильною, щоб наступного разу ніхто навіть не наважився перевіряти, скільки днів знадобиться для взяття Києва.
І щоб питання "чи вистоїмо ми без допомоги союзників?" більше ніколи не ставало питанням нашого виживання.
Незалежність – це коли твою долю вирішують не виборці в іншій країні, а твоя власна здатність себе захистити.
І саме таку державу ми зобов’язані побудувати.
Інакше за що ми платимо таку страшну ціну?
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням...
Читайте нас у Telegram та Viber або завантажте застосунок