"Варити жабу" до нескінченності не вийде, або Чому Європа ризикує втратити і Україну, і власну безпеку
Ще у 1970-х роках, коли Генрі Кіссінджер формував американську дипломатію, він сформулював іронічне запитання: "Де той номер телефону в Європі, за яким я можу вирішити ключові питання її безпеки?" Воно відображало роздратування Вашингтона нездатністю європейських держав говорити одним голосом, ухвалювати спільні стратегічні рішення та нести за них відповідальність.
Минуло понад пів століття. Європа створила спільну валюту, розбудувала наднаціональні інституції, але так і не стала єдиним геополітичним суб'єктом у питаннях війни та миру. Історична іронія полягає в тому, що сьогодні відповідь на це запитання намагаються дати не Брюссель, Берлін чи Париж, а Гельсінкі та Осло. Президент Фінляндії Александр Стубб і прем'єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре беруть на себе дипломатичну ініціативу, якої так бракує європейському лідерству.
27 жовтня 2026 року Стубб і Стьоре провели півторагодинну телефонну розмову з Путіним, попередньо узгодивши свої дії з Україною та США. За словами Стубба, ще тиждень тому мирний переговорний процес перебував на межі зриву, а їхнє втручання допомогло відновити робочі відносини між Києвом і Вашингтоном. Після розмови з Путіним вони близько 30 хвилин інформували Зеленського про результати. Обговорювали деескалацію, захист української енергетики, обмін полоненими та перспективи переговорів. Ці два лідери демонструють принципово інший підхід: мир не можна наблизити, лише повторюючи правильні гасла. Потрібно брати на себе політичні ризики, вести переговори та готувати механізми повоєнної безпеки, тобто робити те, чого Єдина Європа не робила ніколи.
Реакція прем'єр-міністерки Данії Метте Фредеріксен виявила всю глибину кризи європейського лідерства. Критикуючи ініціативу Стубба і Стьоре, вона заявила: "...для нас, європейців, принципово важливо зберігати єдину позицію". Але у геополітиці, як і в житті, між позою і позицією є суттєва різниця. У цих двох лідерів, Стуббе і Стьоре – позиція. У багатьох інших – поза. Позиція – шукати врегулювання і брати на себе ризики та зобов'язання за повоєнну безпеку. Поза – розкидатися гаслами, як Фредеріксен, перечікуючи війну, поки Україна стікає кров'ю. Заклики до єдності мають сенс лише тоді, коли за ними стоять конкретні рішення. Інакше європейська єдність стає зручною формулою для виправдання дипломатичної пасивності.
У питаннях безпеки ніякої Єдиної Європи як повноцінного стратегічного суб'єкта немає. І ніколи не було. Є НАТО, американські гарантії, національні армії та різні інтереси великих європейських держав. Але немає єдиного центру, здатного самостійно домовлятися про завершення війни та гарантувати виконання мирних домовленостей. Парадокс полягає в тому, що Фінляндія з населенням близько 5,6 млн і Норвегія з 5,6 млн демонструють більше дипломатичної рішучості, ніж набагато потужніші європейські держави. Стубб і Стьоре не претендують на право говорити від імені всієї Європи. Вони просто діють. І саме цим показують різницю між державним лідерством та колективною безвідповідальністю. Європейська єдність без здатності ухвалювати рішення – це не геополітична сила, а дипломатична декорація.
Криза лідерства в Європі очевидна. Стубб і Стьоре намагаються її подолати. Вони розуміють те, чого не хоче визнавати частина європейських політиків: війна не може тривати нескінченно лише тому, що Європа не готова брати відповідальність за її завершення. Для України це фундаментальний виклик. Нам потрібні не лише союзники, які підтримують продовження опору, не маючи чіткої політичноїї мети, а й партнери, готові забезпечувати справедливе врегулювання та брати конкретні зобов'язання щодо повоєнної безпеки. Бо Україна платить за кожен додатковий день війни життями своїх громадян, а більшість політиків Європи – лише новими деклараціями. І якщо через пів століття запитання Кіссінджера залишається актуальним, то проблема вже не у відсутності європейського номера телефону. Проблема в тому, що в Європі досі бракує лідерів, готових відповідати на цей дзвінок.
P.S. Щодо Європи: національні настрої в ЄС визначалися з часів утворення Єдиної Європи Францією, а наднаціональні – Німеччиною. Перше значно зросте після виборів у Франції, а друге – значно зменшиться після виборів в Німеччині. Це зменшить і так слабку позицію країн Європи й надалі "to boil the frog" (варити жабу у вогні), тобто підримувати вогнище війни настільки, щоб Росія не виплигнула з цього вогнища ескалацією в Європу, а для цього завжди тримати Україну на відстані від перемоги мілітарним шляхом, дозуючи відповідним чином свою допомогу. За такого розвитку подій політичні важелі впливу на завершення війни, а значить і на Європу відіграють більш активну роль, ніж мілітарні. Це є класичним аналізом ефективності війни, як політичного інструменту – за Кіссінджером час її зменшує. Стубб і Стьоре це добре зрозуміли, тому й взяли політичну ініціативу у свої руки, щоб убезпечити зрештою і ЄС і НАТО (Норвегія не є членом ЄС, але є членом НАТО) від подальшої політичної деградації та дати змогу Україні зберегти залишки перемовної автономії.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням...






