"Я часто думаю: чи Путін узагалі людина?". 15-ті роковини вбивства Анни Політковської

11 хвилин
11,6 т.
'Я часто думаю: чи Путін узагалі людина?'. 15-ті роковини вбивства Анни Політковської

Рівно 15 років тому в ліфті свого будинку у центрі Москви була застрелена російська журналістка і правозахисниця Анна Політковська. Щоб нагадати читачам, ким вона була і за що боролася, OBOZREVATEL наводить кілька цитат із її книг, що не втратили актуальності.

Воєнкор і провідний автор російської "Нової газети", володарка престижних міжнародних премій Анна Степанівна Політковська була відома не тільки в РФ, але і в усьому світі завдяки публікаціям про охоплену війною Чечню, звірства у російській армії, високопоставлених військових злочинців та корупцію в Міноборони, а також книгам "Друга чеченська" і "Путінська Росія", у яких Політковська жорстко критикувала Володимира Путіна та його оточення. ("Путінську Росію", уперше видану в Великій Британії 2003-го, можна прочитати на сайті "Нової газети"). Збірник публікацій Анни Політковської із пронизливою назвою "За що?" – вийшов уже після її трагічної загибелі.

Відео дня

За вбивство журналістки, що сталося в день народження російського президента, 7 жовтня 2006 року, були засуджені та отримали терміни (від 12 років до довічного) лише дрібні сошки – виконавці і посередники. Імена замовників досі не названі, і названі вже не будуть: 7 жовтня 2021-го, через 15 років, добігає кінця термін давності справи.

У липні 2021 року на 93-му році життя померла мама Анни Політковської Раїса Мазепа, яка мріяла дожити до правди. В одному з останніх інтерв'ю вона зізнавалася: "Люди читають книги моєї доньки, і я часто чую, що Аня була пророком...".

Мама Анни Раїса Мазепа (на фото – з головним редактором "Нової газети" Дмитром Муратовим) пішла з життя 18 липня 2021 року.
"Спостерігач із КДБ зірок із неба не хапав". Про Путіна

"Путін не може відповідати за все!" – кричать у нас ті, хто любить президента. Звісно, не може. Він як президент відповідальний за методологію. За підходи. Формує їх. Така вже у нас традиція: хто нагорі, того й наслідують".

"Згадаймо 2000 рік, час перед виборами президента. Тоді багато говорили: "Гаразд, не такий уже й страшний чорт, як його малюють. Ну і що з того, що він родом із КДБ радянських часів?.. Обтешеться".

А потім – понеслося... За Путіним тихо підтяглася Команда – спочатку десятки людей, найближчих йому і вірних, з ким він особисто працював і кому довіряв. А потім – і сотні, це вже товариші товаришів Путіна, яким уже вони, а не особисто Путін довіряють і особисто працювали. Тепер – тисячі. Вони – на всіх рівнях, в усіх владних щілинах.

Так навколо нас опнилися ті, кому Путін та його близькі товариші довіряли. З одного боку, це природно. Але з іншого – з'ясувалося, що довіряли (і довіряють) вони тільки "своїм", а "свої" – ті, у кого те чи інше минуле у КДБ. Так владні й привладні структури "нової Росії" наповнили громадяни зі специфічними традиціями, з вихованим репресивним менталітетом, зі зрозумілим для них відповідним механізмом вирішення державних проблем...".

"Путін поставив свою владу виключно на олігархічні глиняні опори – для народу в цій схемі місця не знайшлося. Він дружить з одними олігархами – і воює з іншими, і саме це називається у нас вищим державним управлінням".

"Путін багато разів публічно демонстрував, що в принципі не розуміє, що таке дискусія. Тим більше політична – дискусії нижчого, за Путіним, із вищим бути не повинно. І якщо нижчий це собі дозволяє – значить, він ворог".

За кілька днів після загибелі Політковської Володимир Путін вирушив із робочим візитом до Німеччини. Так його зустрічали в Баварії.

"Аушев (перший президент Інгушетії. – Ред.) у Беслані застав страшну картину, про що сам потім розповідав.

Опинившись у штабі "операції зі звільнення заручників" через півтора дні після захоплення, він зрозумів, що там так і не можуть вирішити, хто ж повинен іти на перемовини – чекають на "добро" від Кремля і бояться гніву Путіна. Гнів рівносильний завершенню політичної кар'єри. А кінець політичної кар'єри куди страшніший за страждання сотень заручників.

Краще втратити заручників – це завжди можна списати на терористів. А втрата путінської прихильності – це самогубство і забуття.

Зафіксуємо суть: усі, хто в ті дні представляв у Беслані російську владу, намагалися вгадати, що хоче Путін, але не протидіяти тому, що коїться в школі".

"Невже Путін не міг поступитися? Сказати: "Війну закінчую"? І наші були б зараз живі?".

"Я часто думаю: чи Путін узагалі людина? Чи, може, залізна мерзла статуя? Думаю, і не знаходжу відповіді, що людина".

Двоє людей – дві характеристики.

"Брежнєв нам був поганий. Андропов кривавий, хоч і з нальотом демократії. Черненко дурний. Горбачов не подобався. Єльцин час від часу змушував хреститися з остраху за наслідки його кроків...

І ось – підсумок. Завтра, 7 травня, їхній охоронець двадцять п'ятого ешелону, місце якого – стояти в оточенні, коли проїздить ВІП-кортеж, оцей Акакій Акакійович Путін крокуватиме червоними доріжками тронних зал Кремля. Ніби він і справді там господар. Навколо буде мерехтіти натерте царське золото, челядь покірно посміхнеться, спільники – усі як на підбір колишні дрібні чини КДБ, котрі отримали важливі пости лише за Путіна, стоятимуть руки в боки...

Таким же гоголем, напевно, крокував тут Ленін, який приїхав у підкорений Кремль 1918 року, після революції. Офіційна комуністична історія (а іншої немає) говорить: начебто скромно крокував... А насправді нахабно: ось він я, скромняга, і ви думали, що ніхто, – а все ж домігся, Росію зламав, як захотів, примусив присягнути собі.

І наш нинішній спостерігач із КДБ, який навіть там зірок із неба не хапав, – так само крокує Кремлем... Крокує – і мститься".

"Ні, не скіфи ми – ми просто виродки". Про путінської Росії

"Провінція і столиця Росії живуть, як планета Земля і світило Сонце. Сонце – це все, тепло, життя, світло (Москва). Земля – це супутній Сонцеві товар. Різні орбіти, різні шляхи, різні мешканці".

"Зовні у нашій країні все добре і гранично демократично. Проголошений принцип повної незалежності судової влади та кримінально караної заборони на будь-яке втручання в здійснення правосуддя. Діє федеральний закон "Про статус суддів" – передовий і такий, що нібито забезпечує незалежність судді. Однак реальне життя таке, що всі конституційні демократичні принципи піддані найцинічнішій нарузі. Вони можуть бути розтоптані, і ніхто не понесе покарання. Виходить, що сильніша за закони – незалежність від них. Судове обслуговування населення залежить від того, до якого ти класу належиш. Вищий – ВІП-рівень – зайнятий мафією та олігархією".

У 2006-му Путін переконував Меркель, що вплив Політковської на політичне життя в Росії був не таким уже й великим...

"Стабільність у нас настала жахлива. Ніхто не бажає йти за правдою до суду, що демонструє свою повну залежність і заангажованість. Нікому не спаде на думку шукати захисту в правоохоронних структурах, яким ніхто не вірить, бо вони тотально корумповані.

Панує самосуд. У думках та діях. Ідея самосуду – як єдино вірна та ефективна – править Росією 2004 року: око за око, зуб за зуб. Приклад подає сам президент, знищуючи найбільшу нафтову компанію "ЮКОС" услід за посадженим до в'язниці Ходорковським: Ходорковський його особисто образив – от він і мститься.

...Ну а якщо судити за офіційними рейтингами прикремлівських соціологічних служб, що працюють за контрактом з адміністрацією президента і не бажають втрачати цих контрактів, то в Путіна – відмінний рейтинг, переважна більшість населення – за нього, йому всі вірять і схвалюють його політику".

"Ні, не скіфи ми – ми просто виродки. Хлібом не годуй – підкинь їжу розбещеним мізкам – нові труни, свіжі могили, осиротілі матері, нескінченні суди, застарілі борги".

"Наші" – це ті, хто з нами. "Не наші" – якщо не з нами, то вороги. Переважна більшість ЗМІ, власне, і описують цей дуалізм: які хороші "наші" – які огидні вороги.

Вороги зазвичай представлені у вигляді " тих, що продалися Заходу" – політиків ліберального спрямування, правозахисників, "поганих" демократів (образ "хорошого" демократа – це образ Путіна). Газети і телебачення на перших шпальтах і в перших рядках розміщують повідомлення про те, як з'ясувалося, хто з "не наших" які на Заході гранти на свою діяльність отримав.

Журналісти і ЗМІ при цьому полюбили свій балаган "килимових" усією душею: боротьба за право передавати об'єктивну інформацію і служити цій інформації, а не адміністрації президента, – ця боротьба вже в минулому, настала пора розумового і морального застою в професійному колі, до якого належу і я. Треба сказати, цього власного застою, який знову перетворив професію з журналістики на пропаганду на користь чинної влади, колеги особливо не соромляться, відкрито визнаючи, що отримують інформацію про "не наших" просто від співробітників адміністрації президента, а про що слід писати, а про що – ні...".

Анна Степанівна за півроку до трагедії.
"Все одно, що в'язниця". Про російську армію

"Армія у нас – це абсолютно закрита зона. Все одно, що в'язниця. Власне, це і є в'язниця, просто названа іншим словом. І в армію, і в тюрму не може ступити нога жодної людини, якої не "схотіло" військове (тюремне) начальство. звідси склалася традиція, що життя будь-кого в армії – це шлях раба ".

"Солдат як нижча каста армійської структури є ніхто, зеро, і тільки так. За бетонними стінами військових частин будь-який офіцер може робити з солдатом абсолютно все, що цьому офіцерові цієї миті на думку спаде. Так само, як і старший офіцер може зробити з молодшим своїм колегою все, що йому подобається".

"Мишу Ніколаєва, жителя Московської області, проводили в армію в липні 2001 року... Але тривожні листи полетіли додому вже восени, коли Міша виявив на своєму тілі гнійні виразки. Він просив: "Надішліть медикаменти: мазь Вишневського, стрептоцид, ну, коротше, всі засоби проти гниття, анальгін, зеленку, бинт, за можливості лейкопластир. Тут нічого немає". Батьки покірно відправляли посилки, усвідомлюючи, що армія у нас бідна, і водночас думаючи, що, напевно, не все так страшно, бо Михайло продовжує працювати ... кухарем на кухні! А якби він був тяжко хворий, вважали батьки, хто б його близько пустив до казанів із їжею.

Однак із множинними гнійними ураженнями шкіри він продовжував варити обіди для всіх.

Коли патологоанатом зробив посмертний розтин Мишкового тіла, він констатував, що тканини нещасного буквально розповзлися під скальпелем – на початку XXI століття солдат заживо згнив на очах в офіцерів, не отримавши ЖОДНОЇ медичної допомоги. Ніщо не врятувало Мишу від офіцерів, яким до всього байдуже...".

"Армія в Росії – один із традиційно основних державних інститутів – продовжує залишатися типовим табором за колючим дротом для без суду заточених туди молодих громадян країни. З відповідними, підкреслено тюремними, правилами співжиття, насаджуваними офіцерами. Де "мочити в сортирі" (перше після сходження на кремлівський престол проголошене Путіним гасло боротьби з внутрішніми ворогами) – головний метод виховання".

"Чи могла б влаштувати вас армія, де щотижня солдати масово дезертують – іноді цілими взводами, а час від часу і поротно? Біжать геть, аби зберегти свої життя? Армія, де не на війні, а ТІЛЬКИ від побоїв і за один 2002-й рік загинув цілий батальйон – понад 500 людей?.. Де офіцери крадуть усе – від 10-рублівок, надісланих батьками, у солдатів до танкових колон у держави? Де старші офіцери ненавидять молодших офіцерів і теж б'ють їх, як хочуть і коли хочуть? А молодші офіцери спускають свою накопичену проти старших офіцерів ненависть на солдатів? Де офіцери дружно, разом ненавидять солдатських матерів за те, що ті часом – не дуже часто, більшість у нас боїться, але все-таки іноді, коли обставини загибелі вже зовсім кричущі, – обурюються тим, що їхніх синів убили, і вимагають справедливої відплати?.."

"Вибиті свідчення, тортури та психотропні засоби". Про ФСБ

"Що відбувається з людиною, коли її хапає сучасна ФСБ? Не той ЧК, що в 37-му, зі страшних книжок, із солженіцинского ГУЛАГу, а сучасна, наших днів, добробут якої забезпечується платниками податків. Про це в Росії тепер багато розмов і страхів. Ніхто нічого не знає, але всі бояться, як раніше. і теж, як раніше, за радянської системи, вкрай рідко щось виходить назовні".

"Вибиті свідчення, катування, застосування психотропних засобів із метою зламати волю. Саме цим пекельним шляхом пройшла більшість чеченців, які потрапили в катівні не лише ФСБ, а й інших силових структур, що чинять безлад у Чечні, де катують у кадировців (загін послідовників Ахмат-Хаджи Кадирова, маріонеткового промосковського голави адміністрації Чечні), катують у військових комендатурах, катують у ямах при військових частинах, у слідчих ізоляторах при відділах міліції...

Керує і спрямовує цю роботу ФСБ. Люди Путіна. Під патронажем Путіна. Виконуючи бажання Путіна".

Прощання з Анною Політковською. 10 жовтня 2006 року.

...На життя безстрашної журналістки здійснювали замах не один раз. Так, 2 вересня 2004 року, під час захоплення заручників у бесланській школі, Політковська летіла в Беслан, щоб виступити посередником у перемовинах. Але в літаку випила чаю і знепритомніла. Була шпиталізована в Ростові-на-Дону у важкому стані з діагнозом "отруєння невідомими токсинами". За словами друга та колеги, головного редактора "Нової газети" Дмитра Муратова, результати аналізів, узятих в Анни Політковської, були знищені.

Сама вона стверджувала: до отруєння причетні співробітники ФСБ, які намагалися таким чином перешкодити їй здійснити план по врегулюванню ситуації в Беслані. Журналістка була переконана, що в Росії відновила роботу 12-та лабораторія КДБ, що займалася виробництвом отрут. В авіакомпанії, чиїм літаком летіла Політковська, заявили: мовляв, за допомогою чаю Анну отруїти ніяк не могли – його наливають усім пасажирам з одного чайника...

Однак уже в листопаді 2006-го чашку чаю з радіоактивним полонієм вип'є екс-співробітник КДБ та ФСБ Олександр Литвиненко. А пізніше світ дізнається про спроби отруєння у подібний спосіб російських опозиціонерів Володимира Кара-Мурзи, Дмитра Бикова, Олексія Навального...

Вулиці, парки, сади, площі в Мілані, Феррарі, Генуї, Тбілісі, Карлових Варах та інших містах світу носять ім'я Анни Політковської. Можливо, колись в Україні теж з'являться місця, названі на її честь. Тим більше, ми маємо всі підстави говорити, що Анна Політковська – наша!

"Владі не посварити народи!!!". Пророчий плакат...

Маловідомий, але дуже цікавий факт: батько журналістки Степан Федорович Мазепа, радянський дипломат, співробітник місії УРСР в ООН, народився в селі Костобоброві Семенівського (нині Новогород-Сіверського) району на Чернігівщині і належав до справді легендарного роду, який подарував Україні ще як мінімум одного видатного діяча. З цього ж роду Мазеп – міністр внутрішніх справ та прем'єр-міністр УНР Ісаак Прохорович Мазепа.

Гетьман Іван Мазепа та очільник уряду Української Народної Республіки Ісаак Мазепа.

А місцеві історики та краєзнавці схильні вважати, що засновником костобобрівської гілки роду Мазеп є двоюрідний брат українського гетьмана Івана Степановича Мазепи. Котрий заплатив життям за те, що повстав проти російського царя...