Блог | Тієї Росії, яку я покинув, вже немає
Мене часто запитують: чи не сумую я за Росією? Оскільки знають, що я не був в Росії вже більше семи років.
Тим, хто живе в Росії в це важко повірити, але для мене це питання з того ж розряду що і питання: чи не сумую я за батьком? Якщо при цьому знатиму, що мій батько помер в 2006 році...
По-перше, це відчуття не повністю описується словом "сумувати". А по-друге, навіть якщо використовувати це слово, то так, сумую, і що?
Що це змінить? Тої країни, яку я покинув, вже немає, як і мого батька, а в ту, що сьогодні – я не хочу.
Мало того, що буду в ній чужий, але я не зможу в ній прожити ні дня: мене якщо не заарештують за старі діяння, я миттю натворю нові. Причому, швидше за все, навіть не зрозумівши, що я їх накоїв...
Ну, це, приблизно, як пропонувати людині, котра виїхала з Росії навесні 1914 року повернутися в Росію навесні 1921...
Та Росія, за якою я сумую, залишилася лише в моєму серці. Але ті люди, що продовжують в ній жити, всього цього не помічають. Для них все як і раніше, нічого особливо не змінилося.
Це як кожен день дивитися на себе в дзеркало і не бачити як ти старієш... А потім, через багато років прийти на зустріч з однокласниками і все зрозуміти... І більше ніколи не хотіти побачитися знову.
Чужие люди, чужие судьбы, чужие лица...
Ну может, если я и сгущаю краски, то совсем чуть-чуть...
По несчастью или к счастью,
Истина проста:
Никогда не возвращайся
В прежние места.
Даже если пепелище
Выглядит вполне,
Не найти того, что ищешь,
Ни тебе, ни мне.
Путешествие в обратно
Я бы запретил
И прошу тебя, как брата,
Душу не мути.
А не то рвану по следу
Кто меня вернёт?
И на валенках уеду
В сорок пятый год.
В сорок пятом угадаю
Там, где — боже мой,
Будет мама молодая
И отец живой.
