Блог | Що робити з мавзолеєм на Красній площі і як перейменувати 30 жовтня

Мій дідусь, актор і режисер Костянтин Володимирович Еггерт, провів 10 років у ГУЛАГу. Він вижив, тому що за наказом начальника табору брав участь в самодіяльній театральній трупі, пише Костянтин Еггерт для DW. Він навіть підбирав в неї акторів з числа ув'язнених.

"Свої" і "чужі" рідні

Радянської тиранії недостатньо було гробити на лісоповалі тих, кого вона не розстріляла. Їй потрібно було робити вигляд, що вона здатна "перевиховати" людину і змусити її полюбити систему, яка скалічила назавжди її життя. Цьому і служила табірна самодіяльність. До того ж артисти, художники, поети скрашували життя енкаведистів – розважали їх спектаклями, писали портрети, складали хвалебні оди до днів народження.

Один з підібраних дідусем акторів-аматорів, московський таксист на ім'я Михайло Іванович, дожив до 2004 року. Він завжди говорив мені, що вижив завдяки Костянтину Володимировичу: "Я б просто помер від цілого букета хвороб, а акторів годували краще. Таланту у мене ніякого не було. Він мене просто пожалів". Життя Костянтина Володимировича далеко не була житієм святого, але одне врятоване чуже життя він міг, що називається, записати собі в актив.

Інший мій родич, брат бабусі Андрій Карлович Галлінг, був штабс-капітаном царської армії, але перейшов на бік червоних і дослужився до звання комбрига. Його взяли у "справі Тухачевського" в 1937-му і розстріляли у 1938-му. Я не можу думати про свого двоюрідного дідуся інакше, як про людину, що зрадили присягу і зробила кар'єру на службі зла. Важко уявити собі, що випробував Андрій Карлович, коли вчорашні "свої" катували його так само, як і тих, від кого він колись відмовився і назвав "чужими". Не пошкодував він про зраду і про те, що не загинув в бою під білим прапором десь на Перекопському перешийку?

Солженіцин і більшовики

Я завжди думаю про долю моєї сім'ї 30 жовтня, в День пам'яті жертв політичних репресій. Цього року через пандемію COVID-19 в більшості міст Росії його вперше відзначають в режимі онлайн. Зате – теж вперше – пам'ятні заходи провели в Парижі і Берліні. Все почалося в 1974 році, коли дисиденти в СРСР вперше неформально відзначили "день політв'язня". З 1991 року він стоїть в офіційному календарі пам'ятних дат.

Назва День пам'яті жертв політичних репресій здається мені (і не тільки мені) абстрактним, якщо не сказати лицемірним. Нинішня назва - данина постперебудовного компромісу, коли діти і внуки білих і червоних повинні були домовитися про те, як відмежуватися від радянської спадщини, одночасно нікого не образивши. З тієї ж серії - додавання до слова "репресії" слова "сталінські". Начебто до Сталіна режим був менш жорстоким!

Дуже багато в Росії солідаризуються з позицією Олександра Солженіцина, який без будь-якої симпатії писав про так званих "старих більшовиків", які стали жертвою системи, яку з таким ентузіазмом самі будували. З цієї точки зору, мій дідусь співчуття заслуговує, а двоюрідний дідусь – ні. Інша точка зору грунтується на правовій свідомості - яким би монстром не була людина, вона все одно не заслуговує арешту за наклепи і безсудної страти за сфабрикованим вироком у залитому кров'ю підвалі.

Метод для Путіна

Непримирення цих точок зору - одна з декількох причин того, що російське суспільство залишається роздробленим, атомізованим, нездатним усвідомити свою громадянську і людську спільність. Влада цим охоче користуються в своїх політичних інтересах. Коли потрібно, Володимир Путін відкриває монумент тим самим безликим "жертвам репресій". А коли потрібно - звертається до умовного "Уралвагонзавод" із закликом приструнити "так звану опозицію" - читай, всяких очкариків з університетськими дипломами, які просиджують штани в "Кавоманії" і бентежать "робочий народ".

Або коли аж три міністерства тим аргументують свою відмову виконати рішення Конституційного суду і без черги надати житло нещасним хворим людям похилого віку - дітям засланців, що це "обмежити" права стоять в черзі на квартиру ветеранів війни і праці. Тобто ветерани в неформальному табелі про ранги стоять вище в'язня ГУЛАГу або дитини спецпереселенців.

Ця гра на почуттях нащадків умовних "червоних" і їх нацьковування на нащадків умовних "білих" до сих пір працює, тому що громадянська війна в Росії закінчилася не до кінця, принаймні серед політично активної та свідомої частини суспільства. Колективному Кремлю її закінчення невигідно. Не тільки через те, що значна частина вищих чинів нинішнього режиму - вихідці з КДБ, які зберегли прихильність до портрету Дзержинського і міфам про свою обраність. Але перш за все тому, що було від'єднано суспільством простіше управляти.

Нова, відповідальна і демократична російська влада повинна сприяти примиренню, але на основі правди. Тут я мав би написати: "Нехай 30 жовтня зроблять Днем пам'яті жертв комуністичного терору". Як би мені не хотілося цього, головне інше - повністю відкрити всі архіви, перш за все ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Тільки тоді суспільство побачить повну картину свого двадцятого століття і назве всі речі своїми іменами. Тільки тоді у нас з'явиться шанс щиро примиритися. І тільки тоді можна буде обговорювати, що робити з мавзолеєм, некрополем на Красній площі і як перейменовувати пам'ятний день 30 жовтня.

А свій особистий громадянський мир я уклав давно - молюся і за Костянтина Володимировича, і за Андрія Карловича.