Блог | Путін руйнує Росію у спробі знищити Україну

Геополітичний маніяк-капітан на "Путаніці" спрямовує корабель Росія прямісінько назустріч неминучому айсбергу повної міжнародної ізоляції, ігноруючи сигнали тривоги та ведучи всю команду на дно заради своїх імперських амбіцій.

Затятість Путіна щодо знищення державності України виходить далеко за рамки раціональності і здорового глузду. Здавалося, що керуючись логікою збереження свого режиму, він мав би уникати необачних рішень, які системно підривають економіку, у довгостроковій перспективі послаблюють обороноздатність, ізолюють країну від найрозвиненіших держав світу та прискорюють демографічний занепад.

Але ж ні, затятість російського диктатора демонструє зовсім іншу логіку. Якщо, звісно, його цю маніакальну одержимість Україною можна взагалі назвати логікою. Путін вважає  знищення України головною справою свого життя. А в світогляді самого московського фюрера існування незалежної України розглядається як історична, політична та особиста проблема, що потребує радикального вирішення.

Тому для пояснення його рішень дедалі важливішими стають не лише економічні чи військові чинники, а й ідеологія, історична пам’ять, психологія влади та особливості путінського тоталітарного режиму.

Упродовж багатьох років Путін послідовно формував власну історичну концепцію, відповідно до якої українська державність не є повноцінним і природним явищем, а виникла внаслідок історичних помилок, зовнішнього втручання та розпаду Радянського Союзу.

У його численних виступах, інтерв’ю та програмних статтях простежується переконання, що росіяни й українці становлять "єдиний народ". А окрема українська нація є результатом штучного процесу і злісних підступів ворогів Росії, які  прагнуть послабити або розчленувати Російську Федерацію.

Таке ревізіоністське потрактування історії суттєво відрізняється від підходів сучасної історичної науки, яка розглядає формування націй як складний і тривалий процес із власною політичною, культурною та соціальною динамікою. Однак саме путінська псевдоісторична інтерпретація стала важливою складовою політичного світогляду Кремля і визначила його ставлення до України.

Імперський компонент цієї концепції має не менш важливе значення. Путін переконаний, що розпад СССР був найбільшою геополітичною катастрофою XX століття, і тому його історична місія  полягає у відновленні статусу Росії як великої імперії та поверненні під її контроль колишніх колонізованих радянських територій.

І Україна в цій системі імперських координат займає особливе місце. Через свої розміри, населення, економічний потенціал, географічне розташування та історичне значення вона є ключовим елементом будь-якої концепції російської регіональної гегемонії.

Саме тому остаточне закріплення України як незалежної демократичної держави, інтегрованої до європейських та євроатлантичних структур, у Кремлі сприймається не лише як зовнішньополітична поразка, а як крах ширшого історичного проекту. Що перекреслить усі намагання Росії відновити свій імперський статус та повернути собі контроль над колишніми окупованими територіями.

Ще одним визначальним чинником для тоталітарного путінського режиму є те, що його апологети панічно бояться політичного прикладу успішної демократичної України. Адже  персоналістичні  тоталітарні режими найбільш небезпечними вважають не лише військові загрози, а й альтернативні моделі розвитку.

І якщо сусідня держава зі спільним минулим, мовними та культурними зв’язками демонструє можливість конкурентної політики, регулярної зміни влади та інтеграції до демократичної спільноти, це може ставити під сумнів офіційний наратив про безальтернативність тоталітарного правління.

У цьому контексті Україна має для Кремля символічне значення, що виходить далеко за межі звичайної геополітичної конкуренції. Сам факт її незалежного розвитку здатний суперечити твердженню, що тоталітарна вертикаль влади є єдиною можливою моделлю для держав пострадянського простору.

Саме поєднання історичних міфів, імперських уявлень і логіки самозбереження тоталітарної системи допомагає пояснити, чому політичні рішення Кремля часто виглядають непропорційними з погляду матеріальних витрат.

Така "логіка" не є унікальною для історії: різні режими в різні епохи ставили ідеологічні або ревізіоністські цілі вище за короткострокові економічні інтереси. Однак у сучасному глобалізованому світі ціна подібних рішень стає особливо високою.

Після початку повномасштабної війни путінська Росія зіткнулася з різким погіршенням відносин із великою кількістю держав світу. Застосування санкцій, обмеження у фінансовій сфері, скорочення економічної співпраці, вихід з РФ багатьох міжнародних компаній і зменшення доступу до передових технологій істотно змінили умови функціонування російської економіки.

Водночас Росія зберегла або розширила співпрацю з низкою інших держав, що частково пом’якшило окремі наслідки цих процесів. Тому довгострокові виклики, пов’язані з доступом Москви до інновацій, інвестицій і високотехнологічного виробництва, залишаються суттєвими.

Особливо відчутними для Кремля є наслідки для науково-технологічного розвитку. Сучасна економіка дедалі більше залежить від глобальної кооперації у сфері високих технологій, досліджень і виробництва складної продукції. Обмеження доступу до окремих компонентів, обладнання та міжнародних дослідницьких програм ускладнюють розвиток низки галузей на Московії.

Водночас Російська Федерація намагається адаптуватися шляхом імпортозаміщення, переорієнтації торговельних потоків та розвитку співпраці з іншими партнерами. Однак повне відтворення глобальних технологічних ланцюжків усередині однієї країни є надзвичайно складним і потребує значних ресурсів та часу.

Не менш серйозним викликом є демографічна ситуація. Росія вже тривалий період стикається зі старінням населення, низькою народжуваністю та скороченням чисельності працездатного населення. Війна, мобілізація, еміграція частини громадян і людські втрати суттєво посилюють цей комплекс проблем.

Демографічний потенціал є одним із ключових ресурсів будь-якої великої держави, адже саме він визначає можливості економічного розвитку, функціонування ринку праці, підтримання системи соціального забезпечення та комплектування збройних сил. Тому погіршення демографічної ситуації має наслідки, що можуть проявлятися протягом десятиліть.

Водночас дуже велика частина державних ресурсів в РФ дедалі більше спрямовується на військові потреби. Для економіки це означає перерозподіл фінансування на користь секторів, пов’язаних із забезпеченням війни, тоді як інвестиції в цивільні напрямки продовжують стрімко скорочуватися. А це призводить до деградації людського капіталу, занепаду соціальної інфраструктури та технологічного відставання у довгостроковій перспективі.

Хоча у короткостроковій перспективі високі державні витрати здатні підтримувати окремі виробництва, однак у довгостроковому вимірі структура економіки та рівень продуктивності залишаються важливими чинниками її стійкості.

І тут важливо також враховувати особливості персоналістичних тоталітарних режимів. У таких системах коло осіб, які можуть відкрито заперечувати рішення лідера, часто є обмеженим, а процес ухвалення рішень значною мірою концентрується навколо однієї особи.

Це підвищує ризик того, що стратегічні рішення дедалі сильніше залежать від індивідуальних переконань, історичних уявлень та особистих оцінок правителя, а не від широкої експертної дискусії чи механізмів інституційного стримування.

Саме цим можна пояснити готовність Москви нести значні витрати заради досягнення ефемерних політичних цілей щодо України. Кремлівський вурдалака сприймає українську державність не як звичайний зовнішньополітичний виклик, а як фундаментальне заперечення власної історичної концепції та потенційну загрозу стабільності тоталітарної системи. Тому рішення, які з економічної точки зору можуть видаватися надзвичайно дорогими, набувають іншої внутрішньої "логіки".

Це не означає, що такі рішення є раціональними з позиції довгострокових інтересів держави. Скоріше йдеться про специфічну "раціональність", у центрі якої перебуває збереження путінського ревізіоністського політичного й історичного проекту.

Російську політику щодо України складно пояснити лише категоріями безпеки чи економічної доцільності. Тут значну роль відіграють історичні наративи, імперська спадщина, особливості функціонування персоналістичного тоталітарного режиму та сприйняття демократичної України як політичного й символічного виклику.

У межах такого світогляду українське питання набуває для Кремля виняткового значення, а економічні, дипломатичні, технологічні та демографічні витрати можуть розглядатися як прийнятна ціна за спробу реалізувати ширшу політичну мету.

А виходячи з такого перспективного бачення Путіна, жодні домовленості, поступки чи компроміси не входять в плани російського диктатора. Але це ніяк не можуть зрозуміти ані в Вашингтоні, ані в Брюсселі.

Путін дуже сподівається на те, що йому вдасться утримати під своїм контролем соціальний аспект життя російського населення, постійно відслідковуючи динаміку суспільних настроїв, глибину пасивної підтримки його режиму чи прихованого невдоволення населення. Хоча реальність в яку почала останнім часом входити Російська Федерація, вказує на те, що імітувати стабільність, завдяки старанням телевізійних пропагандистів, вже не вдається.

Але Путін сприймає саморуйнівний великодержавний курс Кремля як власну історичну місію, заради якої він здатен пожертвувати навіть існуванням самої Російської Федерації. При цьому руйнування економіки, міжнародні санкції та повна ізоляція країни не мають для нього жодного значення.

Геополітичний маніяк-капітан на "Путаніці" спрямовує корабель Росія прямісінько назустріч неминучому айсбергу повної міжнародної ізоляції, ігноруючи сигнали тривоги та ведучи всю команду на дно заради своїх імперських амбіцій.

І диктатор робить це так фанатично оскаженіло, що іноді виникає відчуття того, що у Путіна дійсно є велика історична місія. Яка полягає в остаточному руйнуванні останнього уламка еволюційно тупикової імперії. Він, сам того не усвідомлюючи, є послідовним у здійсненні цієї місії. І повинен довести її до логічного завершення – повного краху та розпаду Російської Федерації.