Блог | Путін, Лавров і Шойгу програли війну в Нагірному Карабасі

Мені дуже цікаво, що зараз відчуває Андрій Козирєв, перший міністр закордонних справ посткомуністичної Росії, або його заступник Федір Шелов-Коведяєв? Як поглядає на все це з небес Борис Єльцин? Пам'ятається, – пише Костянтин Еггерт для Сноб, – саме їх наші патріоти і різного роду вірні путінци чехвостили – і до сих пір чехвостят – як "капітулянтів", які в дев'яності роки нібито "здали національні інтереси".

Клікушам пора змінити трек. Настільки принизлива капітуляція, як та, яку підписав під наглядом Реджепа Ердогана і Ільхама Алієва Володимир Путін, ніякому Козирєва не насниться б в найстрашнішому сні. Швидкоплинна карабаська війна обернулася тяжким ураженням не тільки головного союзника Москви – Вірменії, а й путінського режиму.

Цю неприємну, але закономірну новину не заглушити солов'їними трелями державних пропагандистів про "мир", який принесе тепер на Кавказ російський миротворчий контингент. Чи не принесе. Точніше, принесе в кращому випадку перемир'я. Угода Пашиняна, Алієва і Путіна, з точки зору Азербайджану і його спонсора – турецького режиму, – лише етап на шляху до повного контролю над Нагірним Карабахом і вигнання з нього вірмен.

Прем'єр-міністр Нікол Пашинян знайшов в собі мужність сказати правду: армія Вірменії була не готова до атаки Азербайджану і у неї виникли "проблеми з мобілізацією" (читай: люди ухилялися від призову на фронт). Але Єреван – головний союзник Москви. Якщо російська розвідка знала про підготовлюваний напад, то чому не поділилася інформацією про нього з Вірменією? Більш того, чому Путін не натякнув Баку: мовляв, ми все знаємо, радимо гарненько подумати, перш ніж воювати? Виходить, або Москва зрадила Єреван, або російська розвідка, включаючи електронну, настільки бездарна, що їй абсолютно неможливо довіряти.

Бродяча в соцмережах версія про те, що Путін домовився з Алієвим, щоб помститися Пашиняну за повалення московського клієнта Сержа Саргсяна в 2018 році, з моєї точки зору – маячня. Але, навіть якщо ні, то Москва і тут виглядає погано. Виходить, що Путін заради особистої помсти відправив у нокаут головного союзника по Договору про колективну безпеку, на території якого, в ключовому, з точки зору Росії, регіоні, розташовується російська військова база.

Я навмисно не вдаюся в аналіз міжнародно-правового статусу Карабаху і сталінської національної політики з її штучними кордонами. Я виходжу з тієї ситуації, як її звикли сприймати в Росії і світі перед початком азербайджанського настання.

Те, що сталося – ганьба, навіть якщо виходити з неоімперської кремлівської логіки, згідно з якою весь пострадянський простір – "зона привілейованих інтересів Росії", як елегантно висловився після захоплення Абхазії і Південної Осетії в 2008 році наш попередній президент Дмитро Медведєв. Дивлячись на те, що відбувається, будь-який зацікавлений гравець, перш за все Туреччина і Китай, зроблять висновки про те, що в цій самій зоні тепер можна воювати – і вигравати війни – без санкції Москви і що союз з Росією нікому не гарантує захисту від жодних неприємностей (це якщо хтось раптом так і не розібрався в цьому після того, що зробив Кремль з "братньою" Україною у 2014 році).

Крім того, стало ясно і про багато разів оспівану Сергієм Шойгу і телеканалом "Зірка" модернізацію російських збройних сил. Збройні сили Вірменії, навчені росіянами, зазнали поразки від ЗС Азербайджану, підготовлених турками і ізраїльтянами. Як зауважив мій знайомий, західний військовий аналітик, "армія ХХ століття програла армії XXI століття".

Кремлівські геополітичні ігри привели до того, що ердоганівська Туреччина з її авторитарним режимом і глобальними амбіціями всерйоз і надовго прийшла на Кавказ, який в Москві до вчорашнього дня вважали мало не російським двором. Турків утримували на дистанції царі, генеральні секретарі і той самий "капітулянт" Єльцин. Мрії османських султанів збулися при Путіні. За образним висловом іншого мого приятеля, дипломата зі стажем, "10 листопада Росія подала заяву за власним бажанням про відмову від статусу регіональної держави".

Найкраще підтвердження цьому – нота азербайджанського МЗС з приводу збитого російського вертольота, витримана в стилістиці: "Ми, звичайно, заплатимо компенсацію, але ви самі винні". Смиренна відповідь відомства Сергія Лаврова на цей демарш – найкраща ілюстрація того, що грубіянити російські дипломати не бояться тільки західним демократіям. Під напором "класово близької" диктатури, до того ж була підтримана новим регіональним лідером в особі Ердогана, вони перетворюються в тих, ким є насправді, – заляканих придворних лоялістів без власної думки і гідності.

10 листопада відгукнеться луною всюди на пострадянському просторі – від революційного Мінська до завжди революційного Бішкека, від передреволюційного Кишинева до схвильованого Тбілісі, від мобілізованого Києва до початківця-багатія Ташкента. Точніше, на те, що недавно називалося "пострадянським простором". Його більше нема. Путіну можна більше не дзвонити навіть тим, хто за звичкою ще дзвонив. Думаю, навіть в НАТО скоро можна буде звертатися безпосередньо.