Блог | Ніч, коли СРСР засудив себе до смерті

"Я підхопила з підлоги у вестибюлі чиїсь кинуті куртку і шарф. Закутати горло і здивувалася, що шарф мокрий. Я зняла його. Тканина була просякнута кров'ю". Голос Нийоле Баужіте досі тремтить, коли в розмові зі мною вона буквально по хвилинах згадує ніч з 12 на 13 січня 1991 року у Вільнюсі, пише Костянтин Еггерт для DW.

"Мені потрібно було за всяку ціну дістатися до будівлі нашого парламенту і повідомити його голові Вітаутасу Ландсбергісу про те, що відбувається в захопленому радянськими десантниками телерадіоцентрі", – згадує вона. Тим часом вся Литва вже бачила останні кадри, передані зі студії.

Там диктор Егле Бучель вела програму, що складалася в основному з повідомлень від жителів столиці Литви – куди їдуть танки і бронетранспортери, звідки чути стрілянину і де потрібна медична допомога або добровольці. Раптово в студію увірвався радянський солдат і різко відвернув камеру до стіни, хоча сам телевізійний сигнал якийсь час ще можна було приймати. Незабаром це побачив увесь світ.

Ультиматум Горбачова

Баужіте, Бучель і інші співробітники литовського ТВ стали безпосередніми свідками і учасниками однієї з останніх спроб послабленої радянської влади силою запобігти розпаду СРСР.

Розпочата Михайлом Горбачовим під гаслами перебудова і гласність реформування радянського соціалізму оголила всі дефекти і протиріччя системи і викликала до життя потужний рух за незалежність, насамперед в анексованих Сталіном в 1940 році Литві, Латвії та Естонії. У березні 1990 року на виборах до Верховної Ради (ВР) Литви під гаслами незалежності переміг "Саюдіс" – рух реформ на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом.

11 березня 1990 року Литва стала першою з п'ятнадцяти країн, що входили до складу Радянського Союзу, яка оголосила про вихід з нього і відновлення державного суверенітету. Керівництво СРСР відреагувало введенням паливної блокади, яка тривала 10 місяців, і все більш загрозливими демонстраціями військово-поліцейської мощі.

10 січня 1991 Горбачов виступив зі зверненням (фактично – з ультиматумом) до литовської влади, в якому зажадав "відновити дію Конституції СРСР і Конституції Литовської РСР, скасувати раніше прийняті антиконституційні акти". Радянське ТВ регулярно повідомляло про те, що "трудящі Литви" вимагають "відновити порядок".

З 11 січня радянські військові в Литві, перш за все частини вільнюського гарнізону в так званому Північному містечку, почали займати адміністративні будівлі і вузли зв'язку. У відповідь голова ВР Вітаутас Ландсбергіс закликав населення вийти на вулиці і взяти участь в охороні будівель парламенту (Сейму), телерадіоцентру, телевежі і телефонних станцій. Як колись в Празі в 1968 році люди оточували військову техніку і намагалися переконати солдатів і офіцерів не брати участь в придушенні руху за незалежність.

Один проти Кремля

Радянський офіцер Володимир Тарханов – син засланих до Сибіру в тридцяті роки смоленських селян - став тоді єдиним радянським військовим в Литві, який публічно засудив дії кремлівського керівництва і свого командування. Він служив військовим представником на одному з оборонних підприємств.

"Я звернувся до офіцерів і солдатів і закликав їх не залишати казарми, – ділиться Тарханов. – Сказав їм, що ми приймали присягу, щоб захищати країну, а не воювати проти людей. Я говорив не як керівник військового представництва, а від себе особисто – як російський офіцер".

У Кремлі, ймовірно, здогадувалися, що тільки на частини, дислоковані в Литві, краще не покладатися. У Вільнюс перекинули десантників Псковської дивізії і бійців групи "Альфа" КДБ СРСР. Перед ними було поставлено завдання позбавити керівництво Литви головного каналу спілкування з народом – телебачення і радіо. Захоплення телевежі в спальному районі Каролінішкес і телерадіоцентру на близькій до центру міста вулиці Конарського повинно було стати прелюдією до штурму ВР і арешту керівництва Литви.

Увечері 12 січня 1991 року і навколо телерадіоцентру, і навколо телевежі зібралися тисячі людей. "Коли почалися захоплення будівель у Вільнюсі, я вирішила не йти з будівлі телецентру, – продовжує Нийоле Баужіте. – Потрібно було вберегти від небезпеки співробітників і, по можливості, врятувати архіви і техніку, щоб продовжити мовлення. З вікон восьмого поверху телецентру ми бачили телевежу".

Раптом поряд з нею пролунав вибух і вежа занурилася в темряву. "Вони її підірвали!", – заплакала одна з колег Баужіте. Але сама вона була впевнена, що це не так: "Я маленькою дівчинкою пережила війну і здогадалася – освітлення погасили наші техніки, щоб солдатам було важко стріляти".

"Я вперше побачив убитих людей"

Данський журналіст Флемминг Росе в цей час спостерігав за тим, що відбувається з верхнього поверху одного з найвищих в той час будівель Вільнюса – готелю Lietuva. "Нам було видно, як по місту пересувається військова техніка, і я поїхав на таксі до телевежі, – розповів в інтерв'ю DW Росе. – Там я побачив масу людей, багато були розгублені, деякі плакали, бо до цього моменту стало ясно – військам вдалося прорвати оточення і захопити телевежу. Там я вперше побачив убитих людей. Це були тіла застрелених десантниками. Їх поклали на схилі пагорба, на якому стоїть телевежа".

Нийоле Баужіте тим часом вдалося вибратися з будівлі литовського телебачення і радіо, де не було убитих, але були поранені. Незнайомі люди довезли її до будівлі парламенту. Але всередину потрапити не вийшло – добровольці, озброєні арматурою, палицями і декількома мисливськими рушницями, в очікуванні штурму не пропускали всередину нікого.

"Я добігла до розташованої неподалік консерваторії, де був телефон. Сунула руку в кишеню штанів, і – о, диво! – в ньому був папірець з телефоном Ландсбергіса, – згадує Баужіте. – Я зателефонувала голові парламенту і розповіла йому про захоплення телецентру і про найважливіше: про те, що там є один убитий – радянський офіцер. Його принесли з вулиці.

Вважаю, його випадково підстрелили свої. Пізніше кремлівські ЗМІ повідомили, що офіцера вбили захисники телецентру. Але в самій будівлі ніхто не стріляв. Я бачила, як солдати підірвали всередині нього кілька димових шашок, щоб імітувати бій і цим пояснити загибель офіцера. Ні у кого в телецентрі зброї не було, можу присягнути!".

Штурм телевежі у Вільнюсі – провісник краху Радянського Союзу

У Москві не очікували, що справа прийме настільки трагічний оборот. Наказ з Кремля штурмувати Верховну Раду так і не надійшов. Це врятувало Литву від масштабного кровопролиття. Міжнародне засудження дій радянського керівництва було майже загальним, а глава Верховної Ради Росії Борис Єльцин в той же день терміново прилетів до Таллінна, де зустрівся з керівниками трьох балтійських республік, які оголосили про вихід з СРСР, і висловив їм повну підтримку. Спроба повторити опір вільнюського сценарій в Латвії 20 січня повністю провалилася, хоча у будівлі МВС тоді загинули п'ятеро людей.

Похорон чотирнадцяти литовців, які загинули у телевежі, з ходою по центральному проспекту Гедімінаса і службою в кафедральному соборі вразили всіх, хто був в той день у Вільнюсі. Багатьом запам'яталося, як ховали Лорету Асанавічюте – єдину жінку, яка загинула під колесами танка. Вона лежала в труні в білій сукні, якби це було перше причастя або весілля. "Прийшли сотні тисяч людей, – згадує Флемминг Росе. – Мені тоді стало остаточно ясно, що Литву підкорити не вдасться".

Володимиру Тарханову, між тим, довелося відповідати на тривожні телефонні дзвінки. "У програмі "Час" про мене сказали, що такого офіцера в Литві немає і відмова виконувати наказ – вигадка литовців. Мені тут же почали телефонувати родичі і знайомі, питати, чи живий я взагалі, чи все зі мною гаразд. Тоді я звернувся в парламент з проханням дати мені виступити. мене запросили, я вийшов на трибуну, показав своє посвідчення, що я дійсно існую і служу".

Служити Тарханову залишалося недовго: "Мене викликали в Генштаб. Туди вже запросили кореспондентів, щоб я вже при них виступив і відрікся від того, що я говорив, що до цього, мовляв, я не усвідомлював того, що говорив. Коли я відмовився говорити, начальник управління дав мені папір і сказав: "Сідай спокійно і напиши". Я сів і написав рапорт про звільнення. На наступний же день приїхала комісія. За день я здав всі справи і був звільнений". 25 грудня 1991 Радянський Союз, якому присягав Тарханов, офіційно перестав існувати.

"Це була страшна і незабутня ніч!"

Січневі події стали предметом розгляду на двох судових процесах в Литві. Один з них завершився винесенням вироку в 2019 році. Шістдесят сім чоловік, включаючи колишнього міністра оборони СРСР Дмитро Язова і командувача Вільнюським гарнізоном Володимира Усхопчик, були визнані винними у військових злочинах і злочинах проти людяності і засуджені до різних термінів ув'язнення. Зрозуміло, заочно.

Викликаний в якості свідка Михайло Горбачов в суді теж не з'явився. Реальний термін відбуває тільки відставний полковник Юрій Мель, якого заарештувала під час приватної поїздки в Литву в 2014 році. "Цей суд дуже символічний не тільки для Литви, – підкреслив в телефонному інтерв'ю DW Вітаутас Ландсбергіс. - Він став одним з небагатьох успішних процесів, які засудили, по суті, сам комунізм, його ідеологію і практику. Можливо, це майбутній приклад і для росіян" .

Володимира Тарханова нагородили однією з вищих нагород Литовської Республіки. Він і його дружина залишилися в Литві. Сьогодні вони живуть в православній громаді в Міхнова під Вільнюсом. Тарханов працює там директором недільної школи. Флемінг Росе став відомим європейським журналістом і борцем за свободу слова. У 2005 році, як один з керівників газети Jyllands-Posten, він прийняв рішення надрукувати карикатури на пророка Мухаммеда. "Аль-Каїда" заочно засудила Росе до смерті.

Нийоле Баужіте сьогодні на пенсії, живе у Вільнюсі і до сих пір зберігає винесений з телецентру журнал реєстрації працівників: "Це була страшна і незабутня ніч! У своїй пам'яті я знову і знову проживаю її заново".