Блог | Коли Росія звернула не туди

Поворот не туди à la russe

Цього дня (3 жовтня – Ред.) 30 років тому почалася історія новітнього російського авторитаризму.

У спробах вгадати час "повороту не туди" аналітики найчастіше називали 1999/2000 рік ("рязанський цукор", Друга чеченська), 2007/2008 (Мюнхенська промова, Грузинська війна), 2012-2014 (Болотна, Крим). Коротше кажучи – віхи президентства Путіна. Не заперечуючи важливість саме цих дат, стверджую, що переглядати слід концепцію в цілому.

На моє переконання, це не Путін звабив Росію, це глибинний російській народ породив і підтримав Путіна. Він потрапив на вершину влади саме тому, що російське суспільство у 1999 році вже було глибоко хворе і готове віддатися диктатору.

Але якщо Путін – це симптом, а не хвороба, то хто ж тоді – вірус? Через кого Росія захворіла на авторитаризм? Через Єльцина. Якщо б я хотів проілюструвати п’єсу Шварца "Дракон", то не зміг би підібрати кращого обличчя. Виходець із номенклатури, він зміг кинути виклик і вищому керівництву, і самій системі, та, спираючись на справді народну популярність, вийти переможцем. Він сприяв розпаду СССР і визнав незалежність України. Він мав всі шанси увійти в історію лицарем у білих обладунках.

Однак від перемоги над драконом до перетворення на дракона минуло лише три троки (хоча й до того були тривожні дзвоники: війна в Придністров’ї, тиск на Україну в питанні Чорноморського флоту). І в жовтні 1993 року президентські сили взяли штурмом опозиційний парламент. Я не захищаю те збіговисько комуно-нацистів, які заперечували приналежність Криму Україні та оголошували Севастополь російським містом. Просто історія вчить, що хай краще парламент переможе короля, ніж навпаки.

Вигравши ту громадянську війну в мініатюрі, Єльцин переписав конституцію, ставши некоронованим монархом ("суперпрезидентська республіка"). По-суті, Росія увійшла до розвилки, назавжди з’їхавши з дороги "до демократії" на дорогу "до авторитаризму".

Безпосередніми наслідками перемоги Єльцина, які водночас закріпили її результат, стали Перша чеченська війна 1994 року та президентські вибори 1996 року – із неймовірними на ті часи маніпуляціями у ЗМІ та фальсифікаціями. Тодішній очільник Кремля чудово розумів, що поразка стане йому вироком за бійні в Москві та Грозному, тому вдався до застосування адмінресурсу і пішов на угоду із олігархами. Перемога над Зюгановим знаменувала остаточне злиття влади і великого капіталу в Росії.

Тож і призначення "прєємніка" Путіна – останній, цілком логічний і майже невідворотний етап розвитку раннього російського авторитаризму. Єльцин фактично продав Росію чекістам в обмін на гарантії собі та близьким. До речі, всі можливі наступники: Путін, Прімаков, Стєпашин, – походили зі спецслужб. По суті, вже 1999 року Росія була приречена.