Гармаш: Путін не піде великою війною проти України, а визнання "Л/ДНР" стане кінцем "Мінська". Інтерв'ю
Загроза вторгнення Росії в Україну дуже мала. Головна причина полягає в тому, що це суперечить натурі президента РФ Володимира Путіна. Він ніколи не йде прямо, воліючи діяти руками спецслужб. Варіант ескалації на Донбасі та окремих провокацій виглядає більш реалістичним.
Офіційне визнання Путіним "Л/ДНР" після звернення Держдуми навряд чи відбудеться. Виконання Мінських домовленостей у трактуванні Москви є реальною загрозою для України, а ось нове вторгнення – є суто гіпотетичним.
Такі думки в ексклюзивному інтерв'ю OBOZREVATEL висловив представник України у Тристоронній контактній групі, журналіст Сергій Гармаш.
– Держдума вирішила звернутися до Путіна щодо визнання "ДНР" та "ЛНР". Чи буде ухвалено таке рішення?
– Для того, щоб визнати "ДНР" та "ЛНР", Путіну не потрібне звернення Держдуми. Путін робить це своїм указом. Тож якщо Держдума розглядає, то, мабуть, це якийсь публічний крок, спрямований на тиск на Україну. Можливо, на здобуття якихось внутрішньополітичних дивідендів депутатів чи депутатських фракцій, які виносять на розгляд цей документ.
Якщо вони виносять його на розгляд, тим більше зараз, коли питання України стоїть на вістрі, то я припускаю, що Держдума може за нього проголосувати. Але проголосує вона не за визнання "Л/ДНР", а за звернення до президента.
А ось чи це зробить пан Путін? Я певен, що не зробить. Тому що він не відмовиться від інструменту, який йому дали в руки. Позбавити себе Мінських угод як інструменту тиску на Україну та як інструменту підпорядкування України? Навряд чи він піде на це.
Давайте розуміти: якщо він підписує укази про визнання Л/ДНР, це кінець Мінським угодам. Отже, кінець мріям Росії про особливий статус Донбасу, через який Росія хоче фактично керувати Україною.
– Можливо, зважаючи на те, як Україна щоразу відмовляється йти на цей крок, у Кремлі обрали новий шлях? Визнати, ухвалити…
– А що їм це дає? Ну, визнали "Л/ДНР", законсервували конфлікт. І що?
Враховуючи ситуацію на наших кордонах, вірогіднішим мені здається варіант ескалації на фронті та примус нас до підписання "Мінська-3" або інтерпретації чинного "Мінська" під загрозою сили.
Це більше схоже на ймовірний розвиток подій, ніж визнання "Л/ДНР".
– Як ви оцінюєте ймовірність великого вторгнення Росії в Україну?
– Як дуже низьку. Я вважаю дуже високою ймовірність ескалації на Донбасі та можливість якихось дестабілізуючих військових дій на кшталт ракетних ударів по якійсь інфраструктурі. Це я можу припустити. Але вторгнення…
– У чому головна причина? У Путіна недостатньо сил та засобів для вторгнення чи його стримують якісь політичні речі?
– Тут відіграє роль позиція Заходу. Він розуміє, які руйнівні наслідки це матиме для Росії. Відіграє роль позиція українського народу. Адже мало зайняти території, ними треба ще й керувати. А населення в Україні переважно нелояльне. І зараз, на мою думку, Путін це бачить.
Відіграє роль внутрішньополітична ситуація – все одно буде якийсь опір, однаково будуть жертви з боку РФ. Путіну доведеться пояснювати населенню, за що померли ці люди у війні із "братським" народом.
Але головним фактором є життєвий шлях Путіна. Давайте проаналізуємо. Ця людина ніколи не діяла прямо, щоб не нести відповідальності. Він завжди йшов шляхом спецоперацій, за спинами жінок та дітей, "нас там немає" тощо.
Мені здається, так само він діятиме і зараз. Простіше організувати якісь заворушення, теракти в тому ж таки Києві, створити економічні проблеми Україні, викликати соціальне невдоволення.
Приклад Казахстану: все починалося невдоволенням через підвищення ціни на газ, а закінчилося незрозумілими людьми, які влаштовували заворушення. Таке може бути. Це у його характері.
– Навіщо і кому потрібна ця хвиля паніки?
– Я думаю, вона нікому не потрібна, але вважаю, що США бачать у цих попередженнях можливість запобігти війні. Якщо всі про неї говорять, якщо всі знають, коли вона розпочнеться, який сенс її розпочинати?
Крім того, це показує серйозність ставлення Заходу до цієї проблеми, консолідацію Заходу. Думаю, і Росія не проти подивитись, як у нас розвивається паніка.
Але мені здається, ми поки що витримуємо. Звичайно, занепокоєння є, коли тобі постійно кажуть, що завтра почнеться війна, тебе вб'ють. Але я не бачу особливої паніки.
– Зеленський поговорив із Байденом, потім у Києві візит Шольца. Як ви вважаєте, що сьогодні може запропонувати колективний Захід? Чи може він навпаки зіграти на руку Кремлю, вимагаючи від нас покрокового виконання Мінських угод?
– Захід може запропонувати щонайменше залучення всіх цих міжнародних інституцій. Але в мене виникає питання щодо ООН – навіщо вона потрібна, якщо всі кажуть, що буде війна, і ця організація не здатна їй запобігти? Який тоді сенс у ній? Жодної реакції з боку ООН, жодних міжнародних механізмів. ОБСЄ теж виявляється марною.
На мою думку, тут питання кризи світової системи безпеки.
Я не знаю, що вони можуть нам запропонувати. Вони навіть від SWIFT не хочуть Росію відключати. Нас вбиватимуть, а вони будуть нам співчувати? Може, зброю надсилатимуть.
– Тобто загалом ми можемо розраховувати тільки на себе?
– Так, я думаю, ми можемо розраховувати лише на себе. Але нам треба також тиснути на Захід. Якщо вони кажуть, що мають демократичні цінності, нехай вони їх відстоюють.
Навпаки, замість того, щоб їхати з Києва, вони мають приїжджати до Києва, постійно тут перебувати та бути щитом своїх інтересів. Будьте з нами на передньому фланзі.
А зараз це виглядає як те, що вони розчищають поле ворогові. Мовляв, ми поїхали – можна стріляти.
Щодо тиску на Україну – він напевно вже є. І він буде. Але виконання Мінських угод у трактуванні Росії – це реальна загроза, а ось повномасштабний наступ – це поки що гіпотетична загроза.
Тому я б таки боровся з реальними загрозами, а не з гіпотетичними.