Володимир Рафєєнко: Алгебра Джури
"Це, мабуть, такий закон: ті, кого вбивають, завжди винні, а ті, хто це робить, просто змушені обставинами добрі та порядні люди. Хто б сумнівався", - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW.На околиці Донецька, у тому районі, де я зростав в дитинстві, жили роми, котрих всі називали циганами. І досі не знаю, що то були за роми, тобто до якої гілки цієї великої і дуже неоднорідної етнічної групи вони відносилися. Пам'ятаю тільки їх "хати", що стояли неподалік від того будинку, де я народився та жив. Складені просто зі шпал, ці коробки вражали своєю дивною інакшістю. Мені завжди здавалося, що то, власне, не "хати", а великі такі обвітрені степовими вітрами, металургійними та вугільними димами Донбасу істоти. Вони сумно та тихо вдивлялися мені в душу, коли я йшов повз них з дому до школи.
Пам'ятаю доволі великі порослі травою двори, в котрих постійно крутилися діти, жінки, стояли коні та чомусь мотоцикли. Тут завжди щось готували просто на вулиці і говорили мовою, котру я розуміти не міг. І це було чомусь дивно і неприємно. Циганів не любили, їх боялися, з ними билися до крові. І я їх боявся та не любив, бо вони були цілком замкненою на собі системою, в котру доступу у друзів та знайомих мого дитинства не було.
Не знаю, як у кого, але в мене школа та роки, що я там провів, наразі жодним чином не асоціюються з чимось світлим, безпечним та впорядкованим у тому сенсі, як це описано у конвенції ООН про права дитини. "На районі" у нас вистачало всякого. Кримінал у тому чи іншому вигляді був нормальним явищем, котре, звичайно, контролювала міліція. І роми, звичайно ж таки, були частиною цього роками напрацьованого механізму. Між ромами і "слов'янами", гвинтиками цього неспокійного бізнесу, іноді вибухали війни місцевого масштабу. Але потім знову все якось входило в береги і рухалося собі далі. Хто б, як то кажуть, сумнівався. Але історія не про те.
Радянська держава, я так розумію, намагалася в примусовому порядку якось змінити ставлення цих людей до кочового типу життя, але виходило в неї це, наскільки я пам'ятаю, погано. До школи, де я навчався, були приписані кілька десятків юних ромів з тих родин, що мешкали поруч. Більша частина цих дітей якщо і з'являлася до школи, то в якомусь майже примусовому порядку. Якщо їх взагалі знаходили по тим адресам, де вони повинні були мешкати. Часто-густо вони просто зникали в невідомому напрямку. І тільки один молодий циган, якого звали Джура, старший за мене років на три-чотири, намагався ходити до школи регулярно.
У нього виявилися якійсь незвичайні математичні здібності, про котрі з великими сумом, але ж і з натхненністю розповідав наш вчитель математики. Ізраїль Йосипович докладав неабияких зусиль, щоб Джура продовжував навчатися у школі, незважаючи на те, що його батьки були проти. Купував йому підручники і давав гроші на обіди. А Джура ці гроші відносив батькам чи то своїм багаточисленним братам та сестрам.
Джура був тихий і дивився на всіх нас, своїх співучнів, недовірливо. Я мав кілька розмов з ним. Про що ми саме розмовляли, навіть не питайте, але пам'ятаю, мене вражала його хитра, а при тому й сором'язлива усмішка. Після закінчення школи я забув про нього і дуже довго думав, що доля Джури склалася добре. Бо математик наш був людиною впертою. І тільки значно пізніше взнав, що Джуру років через п'ять після того, як я переїхав жити ближче до центру міста, зарізав просто на вулиці хтось зі "слов'ян" тільки за те, що він "циган з району". Йшов додому - побачили і зарізали. Єдиний, хто намагався бути чимось більшим ніж те, що малося на увазі, коли в нас "на районі" казали "циган", загинув просто неба.
Це називається магія імені. Назвуть тебе якось, відокремлять від інших, від людей загалом як виду. І після того ти вже не людина. Металевий присмак відокремлення дарує майстрам імен відчуття, що вони мають право робити з тобою все, що завгодно. Бо ти винний просто тому, що ти є і ти інший. В тебе власне ім'я, власний стиль життя, власні вподобання і так - власне ставлення до осілих форм існування у світі.
Толерантності та поваги до всіх форм життя, ось чого нам бракує. Це завелика для наших країв чеснота. А міліція (поліція - ?), звичайно, ніколи ні в чому не винна. А державі немає коли з усім тим розбиратися. І взагалі це, мабуть, такий закон: ті, кого вбивають, завжди винні, а ті, хто це робить, просто змушені обставинами добрі та порядні люди. Хто б сумнівався.
Пронапад на табір ромів у Львові всі чули. Всі знають про напади на ромські табори у межах міста Києва. І майже всі висловилися. Порядку бажає українець, а тому б'є і вбиває рома. І не розуміє, що робить.
У 1971 році на Першому Всесвітньому ромському конгресі у Лондоні був затверджений національний прапор ромів. Він навпіл поділений двома кольорами - синім та зеленим, а по ньому котиться червоне колесо. Дивлюся я на те колесо й думаю про те, що кров на цьому колесі - це і моя власна кров. Це кров й тих, хто поїхав назавжди з окупованих українських міст. Де нас тільки немає. Де тільки нам не доводиться відбудовувати своє життя. Розійшлося нас по всьому світу не менше ніж ромів. В пам'яті прокидаються порослі травою стежинки важких дитячих страхів, дитячої жорсткої упередженості та залишають на серці відчуття неймовірної гіркоти та провини.