Від свободи преси до соціальної політики: історія урядових криз у ФРН
Нинішня урядова криза у Німеччині, спричинена конфліктом між Меркель та Зеегофером, далеко не перша в політичній історії країни. В огляді DW - найвідоміші урядові кризи у ФРН з 1949 року.Спершу внутрішньополітичні суперечки щодо міграційної політики та напливу біженців, а тепер вже й на загальноєвропейському рівні: між правлячими у ФРН Християнсько-демократичним союзом (ХДС), очолюваним Анґелою Меркель (Angela Merkel), та Християнсько-соціальним союзом (ХСС) під головуванням Горста Зеегофера (Horst Seehofer) виникає дедалі більше протиріч. Чи очікується швидкий розвал коаліції, котра базується на союзі обох партій? Новітня німецька історія засвідчує: під час урядових криз і не таке може статися.
Справа видання Spiegel: скандал, який коштував посади міністра оборони
"Умовно обороноздатна" - під такою назвою у жовтні 1962 року в журналі Spiegel з'явилась стаття про навчання НАТО Fallex 62, яка спричинила урядову кризу. У матеріалі йшлося, зокрема, про серйозні вади протиракетної доктрини ФРН, внаслідок яких у разі нападу з боку СРСР країну буде знищено. Німецьке міністерство оборони заявило, що стаття розкрила понад 40 таємних даних. Spiegel звинуватили в державній зраді. Частину журналістів заарештували, а саму редакцію закрили. І хоча поліція вилучила тисячі документів, звинувачення у державній зраді розвалилось.
Протистояння журналу з силовиками набуло величезного розголосу. Бундестаг вирішив з'ясувати обставини. Згодом міністр оборони Франц-Йозеф Штраус (Franz Josef Strauß) всупереч раніше оголошеним заявам визнав, що він особисто наказав арештувати автора статті та заступника головного редактора Конрада Алерса (Conrad Ahlers). Громадськість розцінила це як наступ на свободу преси, по всій Західній Німеччині прокотилися мітинги з вимогою відставки Штрауса. А коли канцлер Конрад Аденауер (Konrad Adenauer) став на захист свого міністра оборони, п'ятеро членів уряду - членів Вільної демократичної партії (ВДП) - подали у відставку. Зрештою, Штраус відмовився від посади, щоб Аденауер зміг сформувати новий кабінет міністрів.
Канцлер, який пішов у відставку через шпигуна
У 1969 році Віллі Брандт (Willy Brandt) став першим главою німецького уряду від Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН). Після "авторитарного" стилю Аденауера, його правління відкрило нову еру в політиці федеративної республіки. За шаленого опору ХДС урядова коаліція СДПН та ВДП започаткувала нову "Східну політику" та уклала угоди з Радянським Союзом, Польщею та НДР. За це пізніше Віллі Брандт отримав Нобелівську премію миру.
Для ХДС політика Брандта щодо СРСР та інших країн соцтабору навпаки стала "продажем інтересів Німеччини". Деякі члени парламенту від СДПН та ВДП висловлювали розчарування, а проурядова більшість в парламенті танула на очах. Політичні супротивники намагалися скинути Брандта, а замість нього зробити канцлером голову фракції ХДС/ХСС Райнера Барцеля (Rainer Barzel). У 1972 році християнські та соціальні демократи вперше в історії ФРН пішли на так званий конструктивний вотум недовіри, тобто зміну канцлера голосами парламентської більшості. Однак цей план не спрацював - для вотуму недовіри не вистачило усього двох голосів. Проте урядова коаліція залишалась нестійкою, і Брандт оголосив дострокові вибори, на яких його партія отримала ще більшу підтримку.
Однак через два роки спалахнула інша політична криза. Ґюнтера Ґійома (Günter Guillaume), особистого референта канцлера звинуватили у шпигунстві на користь НДР. Брандт взяв на себе політичну відповідальність і подав у відставку. Шпигунський скандал став останньою, проте не єдиною причиною падіння уряду: свою роль зіграли нафтова криза 1973 року, страйки та зростання рівня безробіття.
"Привид містечка Кройт": ще живий?
Між ХДС і ХСС завжди точилися конфлікти, але у 1976 році протистояння настільки загострилось, що між сестринськими партіями спалахнула політична війна: під час партійних зборів ХCC на баварському курорті Вільдбад Кройт боннські депутати виступили за розірвання політичного блоку з ХДС, що існував з 1949 року. Тодішній голова ХСС Франц-Йозеф Штраус виступив ініціатором заколоту. Після того, як союз ХДС/ХСС втретє поспіль зазнав би нищівної поразки на виборах, Штраус планував очолити власну фракцію - і самому взятися за булаву. Про кандидата на посаду канцлера Гельмута Коля він був невисокої думки.
Проте Коль відреагував миттєво: він пригрозив, що ХДС візьме участь у виборах у Баварії як конкурент ХСС, що раніше заборонялося умовами політичного союзу між партіями. Це подіяло, і через кілька тижнів ХСС запропонував повернутися до спільного формату. Проте "привид Кройта" і досі витає над політичним союзом ХДС/ХСС: відтоді баварці можуть самостійно представляти свою власну думку. Основні ж рішення повинні ухвалюватись за взаємною згодою обох партій.
Від руху за мир до "духовно-морального оновлення"
З 1980-х років гонка озброєнь "холодної війни" між Заходом та Сходом зустрічала дедалі більший опір населення. Новий рух за мир виступив проти подвійного рішення країн НАТО, яке передбачало розгортання в Західній Європі американських ракетних систем та одночасного продовження перемовин з Москвою про роззброєння. Сотні тисяч людей вийшли на демонстрацію в Бонні - тодішній столиці ФРН, в багатьох інших містах активісти утворили живі ланцюги за мир. Частина СДПН підтримала демонстрації. Суперечки щодо розгортання ракет НАТО послабили коаліцію соціал-демократів та лібералів.
А конфлікти довкола економічних реформ прискорили крах уряду. У 1982 році союз ХДС/ХСС нарешті досяг успіху з конструктивним вотумом недовіри: десять років тому з Віллі Брандтом їм це не вдалося, але цього разу вони домоглися відставки Шмідта. Лідера християнських демократів Гельмута Коля обрали новим канцлером голосами депутатів союзу та лібералів. А на початку 1983 року рішення про вотум недовіри соціал-демократам схвалили й виборці: Коль та його коаліція отримали підтримку ще й на загальних виборах - лозунг Коля про "духовно-моральне оновлення" взяв своє.
Конфлікт через соціальну політику соціал-демократів
З 1998 року, у часи червоно-зеленої коаліції канцлера від СДПН Ґергарда Шредера (Gerhard Schröder), теж не було спокійно. Проти програми ліберальних економічних реформ "План 2010", а особливо проти запровадження так званої програми для безробітних Hartz IV, країною прокотилися багатотисячні протести. На наступних загальних виборах через невдоволення реформами СДПН зазнала значних втрат, зокрема і у Північному Рейні-Вестфалії - вотчині соціал-демократів, де після 39-ти років безроздільного панування СДПН нарешті перемогли християнські демократи. Всередині партії "План 2010" також став випробуванням. Багато однопартійців вважали, що наслідком ліберальних реформи Шредера стало ослаблення німецької соціальної держави.
Шредер більше не міг розраховувати на підтримку власної партії, тож у травні 2005 року поставив питання про довіру уряду. Його план був простим: програти, щоб відкрити дорогу для нових виборів. Проте рішення Шредера заскочило зненацька не лише блок ХДС/ХСС, але і самих соціал-демократів. Багато депутатів заявили, що його задум - "політичне самогубство", інші - похвалили за сміливість. Але розрахунок Шредера не спрацював. На дострокових виборах він поступився Анґелі Меркель (Angela Merkel). Сенсація - червоно-зелений уряд перетворився на минуле.