Блог | Українська ідентичність – головний ворог імперії: як нам його використовувати
У лютому 2006 року я опублікував об'ємну роботу під назвою "Пастка для України" (про спроби затягти Україну в різні квазіоб'єднання, як приміром, ЄЕП, на теренах колишнього СРСР). Тоді я звернув увагу на кілька прикметних моментів, які визначали і визначають внутрішню та зовнішню політику Росії. Зокрема, на ту обставину, що в Державній думі РФ існують два окремих комітети – комітет з міжнародних справ і комітет у справах СНД, євразійської інтеграції та зв'язків зі співвітчизниками. Тобто країни-учасниці СНД розглядаються Російською Федерацією як власна вотчина; Російська Федерація, по суті, відмовляє їм у міжнародній правосуб'єктності і пропонує світовому співтовариству визнати це як доконаний факт, а відтак наділити Росію функціями такого собі наглядача над незалежними державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР.
Прикладів цієї тенденції на різних рівнях російської влади, очолюваної президентом, який 25 квітня 2005 року в посланні до федеральних зборів РФ заявив, що крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття, безліч. Власне, останнім таким прикладом є істерична спроба Путіна "накласти вето" на вступ України до НАТО.
На жаль, чимало з тридцяти років державної незалежності українська влада за різних очільників повторювала мантри про стратегічне партнерство між Україною та Росією, не замислюючись над тим, що у імперії – яка намагається утримати нас в орбіті свого впливу, та в України, яка нарешті здобула шанс побудувати власну демократичну незалежну державу –протилежні цілі, а отже стратегічне партнерство між ними неможливе.
Слід сказати, що народи формально федеративної – на відміну від унітарної України – Російської Федерації завжди залишалися під пресом федерального центру. Тоді ж таки, в публікації 2006 року, я звернув увагу на симптоматичну тенденцію укрупнення деяких регіонів Росії, внаслідок якого почали зникати національні утворення. Так, у квітні 2005 року відбувся так званий референдум з питання об'єднання Красноярського краю, Евенкії й Таймиру. В результаті Евенкійський і Таймирський національні округи втратили статус суб'єктів федерації. Така ж доля спіткала Комі-Пермяцький автономний округ, який внаслідок об'єднання 1 грудня 2005 року злився з Пермською областю в єдиний Пермський край і також втратив статус суб'єкта федерації. Наводити такі приклади можна й далі.
І ще одне зауваження. За переписом 2010 року українці становили третій (після росіян і татар) етнос РФ (1,9 млн.). Треба, однак, сказати, що бути українцем у Росії було небезпечно і в роки так званого стратегічного партнерства: українських активістів вбивали, калічили, звільняли з роботи, їхні заходи скасовувалися, а організації заборонялися. Маємо розуміти, що почалося це не в 2014 році. Наведу кілька найвідоміших фактів: 2002 року в Іванівській області було вбито підприємця, члена українського культурного товариства "Мрія" Володимира Побуринного; 2004 року у Владивостоці вбито керівника українського хору "Горлиця" Анатолія Криля; 2006 року в Тулі вбито члена Ради об'єднання українців Росії Володимира Сенчишина, а за кілька місяців перед тим скоєно замах на вбивство його дружини, голови ревізійної комісії Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Наталі Ковальової. 2008 року було ліквідовано Український освітній центр у Москві. 2010 року верховний суд РФ скасував реєстрацію громадського об'єднання Федеральна національно-культурна автономія українців Росії, а 2012 року - Об'єднання українців Росії.
Звичайно, обидва ці переліки можна доповнювати, оскільки "зачистку" українських активістів та організацій владні структури РФ не припиняли впродовж усіх років нашої Незалежності. І звичайно ж, ситуація українців стала загрозливою після початку збройної агресії Росії проти нашої держави. Ось чому видається важливим створення офісу уповноваженого представника з питань українців у Росії.
При цьому хотілося б відзначити таке:
До роботи цієї структури повинні бути залучені як державні, так і громадські організації. Зрозуміло, що в умовах війни можливості посольства та консульських установ України в РФ мають певні обмеження, а сама кількість консульських установ скоротилася з 6 до 4. Тому важливою видається участь громадських організацій, які мають свої контакти й можливості комунікації, і зокрема, Української Всесвітньої Координаційної Ради, очолюваної Михайлом Ратушним.
Принагідно хочу зауважити одну річ, щодо якої немає чіткого уявлення ні в українському суспільстві, ні в політикумі. Розірвання дипломатичних відносин не тягне за собою розірвання консульських, і навпаки. Допомога в репатріації, оформлення документів, представлення інтересів у судах тощо належать до сфери консульських відносин. Тому виправдання не розірвання дипломатичних відносин турботою про громадян розраховане на тих, хто, як мовиться, не в темі.
Одним із основних завдань офісу слід було б визначити не лише моніторинг становища українців у Росії, а й реагування на всі факти порушень громадянських прав осіб українського походження, їхнього переслідування за національною, конфесійною чи іншою ознакою. І не лише реакцію у вигляді нот МЗС України. Всі такі випадки повинні оприлюднюватися в ЗМІ, причому не лише в українських, а й через дипломатичні установи України та українські громадські організації в усьому світі.
Підсумком такої роботи мають бути щорічні звіти про порушення прав українців у Росії, які Україна повинна виносити на обговорення відповідних комітетів ООН, установ системи ООН та інших міжнародних організацій, оскільки своїми діями РФ постійно порушує взяті на себе в рамках відповідних міжнародних угод зобов'язання. Порушення прав українців у Росії мусять постійно бути в порядку денному зустрічей та переговорів керівництва держави з лідерами інших країн. Підготовка матеріалів до таких зустрічей також вбачається одним із важливих завдань такої структури.
На мій погляд, обстоювання прав українців у Росії як пріоритетне завдання офісу слід доповнити ще одним, важливим для демократичної України у її протистоянні імперській Росії. Маю на увазі моніторинг становища корінних та інших народів РФ. У цьому контексті хочу привернути увагу до статті професора Валентина Крисаченка "Геноцид корінних народів Російської держави: цілеспрямована політика фізичної та духовної елімінації", яка нещодавно з'явилася на сайті Центру дослідження Росії.
П'ять років тому, у листопаді 2016, Центром було проведено надзвичайно важливу для розуміння процесів, що відбуваються в Росії, конференцію "Російська державність: стабільна нестабільність", на якій ішлося, зокрема, про дестабілізуючі чинники російської державності, про різні регіони та національні утворення Росії, які обстоюють свої права у протистоянні з федеральним центром. Нещодавні приклади такого протистояння – спроби Татарстану захистити положення своєї конституції, процеси, що відбуваються в суб'єктах РФ, об'єднаних у русі "Вільний Ідель-Урал, а також на Північному Кавказі, в Якутії тощо. Мусимо розуміти, що національно-демократичні, відцентрові сили в Росії є нашими природними союзниками, і по можливості допомагати їм. Позитивним прикладом такої допомоги з боку Української держави став виступ за квотою України 20 квітня ц.р. під час ХХ сесії Постійного форуму ООН з питань корінних народів інязора (лідера) ерзянського народу, співзасновника руху "Вільний Ідель-Урал" Сиреся Боляєня. Виступ цей на поважному міжнародному форумі відбувався під двома прапорами –державним прапором України та національним прапором ерзянського народу. Поза сумнівом, таку практику слід продовжувати. Допомога України гнобленим народам Росії позитивно сприйматиметься правозахисними та гуманітарними організаціями, державними структурами демократичних країн.
І наостанок два застереження. По-перше, робота, про яку йдеться, повинна вестися так, щоб не наражати на додаткові ризики українських активістів та осередки в Росії. Ймовірно, серед способів допомоги слід продумати можливості її надання через міжнародні організації, такі як Червоний Хрест та інші, з якими російська влада змушена рахуватися.
По-друге, в разі створення програм повернення українців, крім створення програм працевлаштування, соціальної адаптації в Україні тощо, слід убезпечити такі програми від можливості їхнього використання спецслужбами РФ для інфільтрації своєї агентури, як це, поза сумнівом, відбувається сьогодні з регульованими Росією потоками біженців до Європи.
Війна Росії проти України і переслідування українців у Росії – це дві сторони однієї медалі: боротьби з українською ідентичністю – наважуся стверджувати, головним ворогом імперії. З цього мусимо виходити.
