Блог | Україна після Путіна

Йде сьомий рік збройної агресії Росії проти України.

Параліч політичної волі, що стався після Іловайської та Дебальцевської трагедій, привів до того, що пробудження суспільства і армії, яке розпочалося в 2014-му, перейшло в багаторічну фазу втомленого очікування невідомо чого.

Втягнувшись в обговорення чужих і далеких для нас мінських сценаріїв "врегулювання", Україна втратила ініціативу. Натомість українська влада знайшла можливість. Можливість маскувати відсутність державної стратегії хибними посилами швидкого виконання "безальтернативних" мінських угод або приходу міфічних миротворців.

При цьому українське суспільство постійно вводили у стан помилкового вибору між закамуфльованою капітуляцією, стіною, що відгороджує окуповані території, або війною до останнього українця. Все це інтелектуальне сміття, яке роками продавалося владою, не має нічого спільного з питанням деокупації та реінтеграції захоплених Росією територій.

Здавалося б, ера порожньої балаканини повинна була скінчитися тоді, коли Порошенко з’їхав з Банкової. Однак вирита ним колія до мінського глухого кута виявилася настільки глибокою, що нова влада досі не може з неї вискочити.

Час йде і працює не на нас. Кожен день нашого тупцювання на місці Кремль використовує для розвитку наступу: взято під контроль інформаційний простір, п'ята колона, користуючись втомою в низах і невизначеністю у верхах, готується до захоплення місцевих, а слідом і центральних органів влади.

Щоб знайти відповідь на одвічне питання "Що робити?", потрібно уявити день, який неминуче настане, – день, коли в нас з вами з'явиться шанс практично повернути Крим і Донбас. Саме шанс, а не десять чи двадцять!

А раптом цей День настане завтра? Чим ми його зустрінемо? Плутаними фантазіями Кравчука і агресивно-антиукраїнськими ідеями, що залишилися від Фокіна? Туманними натяками на два-три секретних плани, придумані в РНБО? Або насправді розпочнемо реалізовувати кремлівські ідеї повної амністії та особливого статусу територій? А, може, знову почнемо чекати на поради від штайнмайєрів, сайдіків, козаків та інших?

Хто з нас, громадян, які мешкають по різні боки лінії фронту, на сьомий рік війни розуміє, за якими правилами ми збираємося відновлювати спільне життя? Кого країна вважає жертвою окупації, а кого пособником окупантів? Яким чином і в які терміни на територіях, що звільняються, відновлюватимуться українська влада і порушені права громадян?

Відповіді на ці питання, які розуміє суспільство, підтримує проукраїнська більшість громадян на всіх територіях країни, і які закріплені українськими законами, – це єдиний план возз'єднання, який нам потрібен. Саме про нього треба говорити з нашими партнерами і на ньому наполягати. І це точно не тема для спілкування з представниками держави-агресора.

По обидві сторони лінії фронту/розмежування живуть люди – громадяни нашої країни. По обидві сторони є і герої, і зрадники України. За ці роки всі ми, не кажучи вже про дітей, що встигли подорослішати, стали дуже різними. Тому настільки важливий публічний і зрозумілий кожному план відновлення цілісності країни.

Саме прийняття такого плану, закріпленого законами України, здатне зруйнувати стіну нерозуміння, недовіри і страху, яку Кремль наполегливо зводить між вільною і окупованими територіями України. Наше завдання – не лише дати відповіді на завтра, але вже сьогодні зробити громадян країни, яких на роки розділила війна і окупація, однодумцями у справі возз'єднання України. Будь-який інший сценарій – секретних планів або механічного повернення територій, – лише посилить відчуження і закладе лінії глибоких розломів на десятиліття вперед.

І ще про одне. Повірте, вакууму не буде! Якщо ми з вами найближчим часом не доб'ємося затвердження українського плану реінтеграції Криму і Донбасу, то нам його – разом зі своїми інтересами – нав'яжуть зовнішні гравці. А допомагати їм будуть чергові продажні українські борці за владу будь-якою ціною.

Ступінь нашої самостійності у виборі шляху для своєї країни безпосередньо залежить від двох чинників: наявності українського плану, який підтримує суспільство, і сильної професійної армії, як аргументу, що змушує прислухатися до голосу України.